Борис Михайлов, харківський майстер епатажних знімків, що прославили його на Заході, в інтерв’ю Оксані Мамченковій розповів про прагнення співвітчизників до прекрасного, а німців, британців і французів – до критичного осмислення реальності. Матеріал розміщено у №43 журналу Корреспондент від 1 листопада 2013 року.
Поки більшість сучасних українських художників тільки будують плани завоювання світу, їхній харківський колега Борис Михайлов, який зробив собі ім'я на художній фотографії, пожинає плоди своїх праць. Його роботи зберігаються в колекціях найбільш знаменитих музеїв світу на кшталт нью-йоркського МоМА чи музею Стеделік в Амстердамі – у зібраннях такого рівня твори інших представників сучасного вітчизняного образотворчого мистецтва за рідкісним винятком відсутні.
В активі Михайлова також численні нагороди, в тому числі міжнародна премія Хассельблад, отримати яку для фотографа так само престижно, як для фізика удостоїтися Нобелівської премії.
Пристрасть до фотографії з'явилася у харків'янина, який працював інженером на заводі, ще в 1960-х. Тоді ж стало зрозуміло, що фіксування на плівку того, що відбувається навколо, для Михайлова є чимось більшим, ніж черговим модним хобі. Адже невдовзі після першої виставки фотограф-початківець був змушений звільнитися з основної роботи: керівництву не сподобалася надзвичайна відвертість деяких знімків. З того часу, перебиваючись випадковими заробітками, Михайлов левову частку часу і зусиль віддавав улюбленій справі.
Півстоліття зусиль, і безкомпромісний харків'янин, у чий об'єктив часто потрапляють найбільш непривабливі сторони пострадянської дійсності, перетворився на найвідомішого у світі українського фотографа. Тепер він живе між Берліном і рідним Харковом, а його персональні проекти демонструються на провідних виставкових майданчиках світу на зразоклондонських Tate Modern і The Saatchi Gallery.
Корреспондент зідзвонився з Михайловим напередодні відкриття в Харкові великої ретроспективної виставки. Проект під назвою Unrespectable буде відкритий для відвідувачів у ЄрміловЦентрі протягом місяця з 7 листопада.
Відповідаючи на запитання видання, майстер неодноразово відволікався, щоб прислухатися до порад своєї дружини Вікторії. Протягом багатьох років дружина не тільки супроводжує Михайлова в подорожах по світу і допомагає вести справи, а й нерідко виступає в ролі моделі або асистентки під час зйомок.
- Чому, на відміну від багатьох країн світу, де ваші виставки проходять регулярно, проекти в Україні – настільки рідкісне явище?
- У мене були дві-три виставки в Києві. А в Харкові раніше не було такого великого гарного приміщення. Тепер, коли воно з'явилося, дуже приємно, що тут можна щось зробити. Мені цікаво було попрацювати саме в такому просторі, дуже мистецькому та незвичайному. А впорався я з цим завданням чи ні, важко сказати. Роботи створені там [в Німеччині], їх складно було перевезти сюди, тому що на це [необхідні] такі гроші, яких немає. Цей [фінансовий] мінімум теж визначає виставку і можливості.
- Де ваші роботи користуються найбільшим попитом?
- Попит багато в чому залежить від людей, які тебе представляють. От є якась хороша галерея, вона багато працює над просуванням, розсилає інформацію і так далі. А є галереї, де ти виступив одного разу, але навколо тебе возяться менше. Все залежить від любові когось до цього [моїх робіт]. Немає ніяких спеціальних розкруток.
Крім того, кожна картинка [фотографія] вимагає свого часу. В Англії приймали добре, дуже добре – у Франції. Свого часу дуже добре приймали у Фінляндії, Швеції, у Польщі. А от в Італії – середньо. У Німеччині є три галереї, які показують [мої фотографії] та пропонують кудись. У підсумку цього року були виставки в серйозних музеях [масштабна ретроспективна виставка Борис Михайлов. Книги. 1968-2012 проходила цього року в ганноверському музеї Sprengel].
Фото надане Борисом Михайловим
- А купують частіше в колекції музеїв чи приватних збирачів?
- Найчастіше в музеї. [Причина відображена] у назві нинішньої виставки – Unrespectable, тобто це нереспектабельні. Такого начебто не повинно бути вдома – вдома люди зазвичай хочуть якоїсь краси. А тут радянський андеграунд , до якого я належав і який працював не створення краси, а на певні критичні варіанти осмислення реальності. Нереспектабельні і була однією з основних його характеристик. Місцеві колекціонери особисто собі такі картинки не купують.
Треба зрозуміти різницю між колекціонером там і колекціонером тут. Колекціонер там може роботу, яку він купив колись, подарувати музею. Вона необов'язково повинна стояти у нього вдома. Він дарує її в музей: це і престижно, і, можливо, навіть вигідно. Тому там колекціонери можуть скуповувати і Unrespectable. Ну а в нашому варіанті, скажімо, [Віктор] Пінчук купує і може виставляти [у себе в PinchukArtCentre]. Але в цілому так не прийнято, немає ще цього моменту, що робота необов'язково повинна висіти вдома на стіні.
- Скільки коштує найдорожча ваша робота?
- Я не хотів би про це говорити, але ціни не вискакують з розумних рамок, дуже далеких від цін міжнародних художників. Якщо вони можуть продавати роботи по півмільйона, то в моєму випадку про це мова не йде.
- За вашими спостереженнями, як змінилося ставлення до фотографії за ті півстоліття, що ви присвятили цій справі?
- Фотографія стала ближчою до мистецтва. Художники тепер не тільки пишуть фарбами, а використовують фотографію як приватне висловлювання. Раніше через можливість зробити безліч відбитків одного кадру вважалося, що в ній начебто немає унікальності. Багато хто не вважав її справжнім мистецтвом. Зараз фотографія увійшла в цей визнаний ряд, її почали колекціонувати і в Лондоні, і в Америці.
Фото надане Борисом Михайловим
- А як на фото вплинула доступність фототехніки і те, що тепер не тільки кожен власник камери, а й кожен власник смартфона вважає себе майстром?
- Любитель іноді має більш сильні роботи, ніж майстер. Унікальну річ може зняти звичайна людина, тому що зараз знімають все. Але насправді фотографи-любителі не відпрацьовують глобальних тем, вони випадково знімають хороші кадри. Знімаючи щось, вони в це не заглиблюються. А майстер є майстер. Як відрізнити – не вгадаєш. Іноді проста річ потім раптом виявляється дуже важливою.
- У вас ніколи не виникало побоювань, що Україна, яка має і без того не найкращий міжнародний імідж, здасться іноземцям, які побачили ваші роботи, зовсім вже неблагополучною країною?
- Можливо, навпаки? Україна здасться більш благополучною, тому що там можна все сказати. Може, це більш серйозне зауваження про Україну, ніж зауваження в дусі «ах, як у нас все чудово». Хто ж цьому повірить, якщо покажеш якусь чудову річ? І чому ніхто не показав це прекрасне життя? Є воно? Якщо є, то давайте подивимося, поговоримо.
Сказати, що це [мої фотографії] пасквіль, теж не можна. Це частина реальності. Я, наприклад, хотів потрапити на якісь хороші заводи і познімати. Але мене не пускають. Хороші речі – вони закриті. Коли з'явиться інша людина, такий плейбой, який добре спілкується, то він пробереться, можливо, і зробить [щось позитивне].
- Що думаєте про стан справ у сучасному українському мистецтві?
- Останнім часом більш активною тут була установка на прекрасне, на веселе. Це пов'язано з тим, що з'явилися нові колекціонери і ці колекціонери хотіли прикрасити свій будинок, і художники охоче пішли цим шляхом.
Фото надане Борисом Михайловим
- А хто і що повинен зробити, щоб про українське мистецтво дізналися за кордоном?
- Цього ніхто не знає. І потім, не кажу, що так буде, але можливий такий варіант, що раптом через певний час виявиться, що цей український напрямок, який начебто не прийнятий за кордоном, з усією його веселістю, з внутрішніми розбірками, буде більш затребуваним, ніж те, що затребуване зараз. Адже в один час працює одна ідея, одне мислення, в інший – зовсім інше. Тому я б не казав, що тут потрібно щось спеціально змінювати. Українського мистецтва дійсно немає за кордоном. Але у всіх була можливість вийти за кордон і показатися.
- Ви живете між Харковом і Берліном. Як відрізняється ваше харківська життя від берлінського?
- Тут [у Харкові] більш цікаво, більш зрозуміло. Там усе-таки спілкуюся частіше з росіянами, моєю англійською мовою глибоко не візьмеш у розмовах. Там бачиш дуже багато чого, отримуєш задоволення. А спілкування – тут, звичне і нормальне. Я навіть намагаюся свою квартиру не змінювати, щоб залишалося як було, приїжджати у свій стан.
Фото надане Борисом Михайловим
- Вам має бути добре видно, як змінюється Україна.
- Зовні все стало краще. Харків дуже сильно змінився, чистіше стало, акуратніше, інші якісь погляди, інші стосунки між людьми. Але насправді глибинних стосунків я позбавлений. Я не їду в глибину України, я не їду в село.
У Києві, наприклад, я трошки подивився навколо – не в самому центрі, де туристи, а на периферії міста. І там радянське життя триває, тільки з маленькими змінами. Не можна сказати, що психологічно сильно щось змінилося.
Фото надане Борисом Михайловим
- Над чим зараз працюєте?
- Намагаюся зрозуміти, де перебуває фотографія зараз, і побачити якісь діри, як каже моя дружина, білі плями. У свій час білою плямою було життя в Радянському Союзі, потім – реакція на це життя. Потім фотографія як живопис – ще одна пляма. Адже фотографія не такий старий напрямок – він розвивається. Тепер з'явилися тисячі фотографів, а отже, потрібно шукати новий підхід. Постійно перебуваєш у стані внутрішньої напруги . Йде пошук героя. Хто він – середня людина, олігарх, банкір? І як його показати? Якщо добре [показати ] – нудно, а погано – неправда.
***
Цей матеріал опубліковано в №43 журналу Корреспондент від 1 листопада 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.