У світовий прокат виходить картина Усередині Льюїна Девіса - трагікомедія американців Ітана і Джоела Коенів про епоху зародження фольк-музики. Отримавши Гран-прі Каннського кінофестивалю, цей фільм претендує тепер на впевнену участь в оскарівській гонці, - пише Оксана Мамченкова в № 48 журналу Корреспондент від 6 грудня 2013 року.
На екрані молодий темноволосий чоловік з густою бородою. Сидячи на сцені невеликого нью-йоркського клубу, він перебирає струни гітари і проникливо співає баладу про поневіряння і смерть. Період дії - 1961 рік, людина біля мікрофона - талановитий, але вигадник-невдаха пісень у стилі фольк Льюїн Девіс. У найближчі півтори години екранного часу доля відвернеться від нього з десяток разів.
Утім, сумувати, спостерігаючи за цією низкою невдач, навряд чи доведеться. Адже автори Усередині Льюїна Девіса, картини про кілька днів з життя американської фольк-сцени, - оскароносні американці Ітан і Джоел Коени. І кожна їхня робота просякнута найтоншою іронією і чорним гумором, зазначають критики.
Глядачі тільки зараз зможуть оцінити переваги цієї трагікомедії - старт світового прокату стрічки призначений на 6 грудня. А ось фахівці вже встигли охрестити нове творіння братів Коенів одним з найкращих фільмів року, що минає. У ході світової прем'єри Усередині Льюїна Девіса, що відбулася навесні на авторитетному Каннському кіноогляді, досвідчена публіка влаштувала стрічці гарячий прийом, а журі присудило творцям Гран-прі фестивалю.
За даними американського сайту Rotten Tomatoes, який відстежує відгуки експертів на кіноновинки, 92% рецензентів захоплено висловилися про свіжу роботу сімейного режисерського тандему. Тепер світова преса впевнено прогнозує придуманій Коенами історії успіх у гонці за Оскар.
На думку оглядачів, картина з перших секунд захоплює глядача завдяки якісній і добре підібраній музиці. А дії, що відбуваються на екрані, хоч і не додають оптимізму, але виявляються настільки цікавими, що заслуговують щонайменше номінації на нагороду Американської кіноакадемії за сценарій, прогнозують критики.
92% рецензентів захоплено висловилися про свіжу роботу сімейного режисерського тандему
При цьому чи не найважливішим відкриттям фільму, на загальну думку, став виконавець головної ролі - американець Оскар Айзек. Описуючи виконану ним роботу, критики не шкодують компліментів, частіше за інших вживаючи визначення на кшталт така, що "захоплює дух" і "неймовірна".
"Поява Айзека в ролі сповненого горя Льюїна - справжнє одкровення, - описує свої враження оглядач Генрі Бернс з впливового британського видання The Guardian. Свою думку про картину він підсумовує так: "Фільм витриманий в тому одночасно похмурому, смішному і повному щирості стилі, який властивий тільки Коенам".
Нелегкий старт
Ідея зробити картину, яка починалася б з пісні і була присвячена фольк-музиці, з'явилася у братів Коенів ще вісім років тому. Імпульсом стала автобіографічна книга Мер Макдугал-Стріт Дейва ван Ронка, одного із засновників фольк-сцени нью-йоркського богемного району Грінвіч-Віллідж. Розпочату ван Ронком справу підхопили в 1960-х Боб Ділан і Джоні Мітчелл, що стали згодом культовими героями американської музики.
Втім, творчий тандем Коенів, на рахунку якого чотири премії Оскар за стрічки Фарго (1996) і Старим тут не місце (2007), не ставив за мету зняти байопік. Брати, що поєднують функції сценаристів і режисерів, використовували мемуари музиканта лише як відправну точку і придумали власного персонажа.
На відміну від автора книги, що надихнула їх, який випустив за свою кар'єру близько 40 альбомів і об'їздив з гастролями весь світ, герой картини є втіленням абсолютного невдахи. Будучи талановитим вигадником і виконавцем, Девіс абсолютно не затребуваний слухачами і нещасливий в особистому житті.
Коени пояснюють, що ставили перед собою два завдання. У першу чергу - зняти картину про епоху зародження фольк-музики, коли цей напрям, позбавлений лиску, з акцентом на тихі пісні про істинні почуття і проблеми звичайних людей, ще не встиг стати популярним. А по-друге, розповісти історію людини, яка за наявності таланту ніяк не може досягти успіху.
Оформивши задум у сценарій, брати-кіношники зіткнулися з тяжко переборною перешкодою. Справа в тому, що знайти виконавця головної ролі, чиї акторські та музичні дані виглядали б однаково переконливо, виявилося мало не чимось з розряду фантастики.
"Це тепер здається, що сценарій нібито спеціально написаний під Айзека, - зазначає Ітан Коен. - Насправді ж не уявляю, що б ми робили, якби він раптом не з'явився".
Коени пояснюють, що ставили перед собою два завдання. У першу чергу - зняти картину про епоху зародження фольк-музики, коли цей напрям, позбавлений лиску, з акцентом на тихі пісні про істинні почуття і проблеми звичайних людей, ще не встиг стати популярним. А по-друге, розповісти історію людини, яка за наявності таланту ніяк не може досягти успіху
Американець гватемало-кубинського походження, Айзек зізнається, що почав марити про участь у картині, щойно вперше почув про ідею. До 33 років у послужному списку цього актора не було жодної великої ролі, зате був значний досвід гри в рок-групі. Отримані в ході концертної діяльності навички стали в нагоді на зйомках Усередині Льюїна Девіса: всі пісні на майданчику він виконував наживо і знімали це одним кадром.
Другою вдалою для Коенів знахідкою стала британська актриса Кері Малліган. Молода зірка, що отримала премію BAFTA за головну роль у фільмі Виховання почуттів (2009) і зіграла в іншій гучній прем'єрі останніх Канн, Великому Гетсбі База Лурмана, зіграла тут роль колишньої дівчини Девіса. За словами Малліган, таких легких і приємних зйомок в її кар'єрі, сповненій гучними фільмами, раніше не траплялося.
Вітер змін
Картина, яка вийшла, припала до смаку як самим творцям, так і критикам. Фахівці вихваляють і акторську майстерність виконавців головних ролей, і тонкий баланс, витриманий між сумним і смішним, і чудову роботу з відтворення духу Нью-Йорка початку 1960-х.
Головна причина захоплення для рецензентів - Айзек, який виявився не тільки талановитим співаком і гітаристом, що зміг органічно передати властиву епосі стилістику виконання, а й першокласним актором. На думку більшості, американцеві вдалося втілити на екрані образ обдарованого музиканта, чия нездатність влаштувати власне життя викликає співчуття і водночас роздратування.
Експерти зазначають, що, незважаючи на вільне поводження з фактами і лише часткове запозичення матеріалу з книги ван Ронка, очевидця того, що відбувалося півстоліття тому в Нью-Йорку, режисери змогли подати правдиву історію становлення нового музичного жанру.
"Мабуть, ця фантазія про музиканта-невдаху говорить нам більше правди, ніж могли б сказати факти", - аналізує побачене Дейв Калхаун з лондонського Time Out.
А композитор і музичний продюсер картини Ті-Боун Бернет пояснює ще одну її перевагу, непомічену рецензентами. За словами співавтора стрічки, її менш очевидна, але важлива заслуга - в тих аналогіях між музичною індустрією початку 1960-х і початку 2010-х, яку вона пропонує.
"Це фільм про час, дуже схожий на наш, коли старе вже померло, а щось нове ще не встигло з'явитися", - розмірковує Бернет.
Фільм ставить нагальне питання про роль музиканта у суспільстві, коли змінюється сама економічна модель існування музики, упевнений фахівець, в чиєму активі кілька премій Греммі.
"Сьогодні нам говорять про те, що виконавець повинен слідувати за смаком натовпу замість того, щоб керувати ним. Що ж, по-моєму, виконавець, який керується натовпом, не вартий і виїденого яйця", - резюмує продюсер.
***
Цей матеріал опубліковано в № 48 журналу Корреспондент від 6 грудня 2013 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.