RU
ГоловнаШоу-бізнесКіно
 

Кореспондент: Два українські тріумфатори міжнародних кінофестивалів

Корреспондент.net, 19 лютого 2015, 10:08
0
919
Кореспондент: Два українські тріумфатори міжнародних кінофестивалів
Фото: Таїсії Стеценко
Христина Сиволап зі своєю дебютною стрічкою виграла приз італійського фестивалю Trieste

Два дуже різних українських фільми перемогли на міжнародних фестивалях по різні боки Атлантики.

Обидва створені молодими кінематографістами і немов показують нашу країну з двох боків – темного і світлого, в горі і в радості, пише Анна Давидова у №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року.

Знімати кіно про смерть, будучи на сьомому місяці вагітності? Чому б ні! Приблизно так подумала свіжоспечена випускниця режисерського факультету Національного університету ім. Карпенка-Карого Христина Сиволап і зробила-таки свою картину Давай не сьогодні, яка наприкінці січня отримала приз як Найкращий короткометражний фільм на 26-му італійському кінофестивалі Trieste.

Втім, як зізнається Сиволап, з якою ми зустрілися в одній з київських кав'ярень, питання, знімати чи не знімати, перед нею за великим рахунком і не стояло. Вона і так достатньо довго чекала можливості зробити своє власне дебютне кіно.

Проект Давай не сьогодні – комедія про двох старих людей, які вирішили померти в один день, – подавався на пітчинг Держкіно двічі. Але коли це відбувалося вперше, у Сиволап був лише диплом бакалавра – вона тільки-тільки вступила на п'ятий курс, – а нові правила вимагали, щоб розглядалися заявки лише від режисерів з повною вищою освітою.

«Потім я отримала диплом спеціаліста, завагітніла, знову подалася на пітчинг, і вдруге нам уже дали фінансування – відступати було нікуди», – усміхається режисер.

Але що у віці трохи за 20 взагалі змусило замислитися про старість і смерть? Навіщо, коли все ще попереду, знімати кіно про неминучий фінал?

«Насправді наш фільм не про кінець, а про початок, – пояснює Сиволап. – Це стає зрозуміло, коли його додивишся, але не хотілося б розкривати деталі сюжету. Він розрахований на молоду аудиторію. Я його показувала друзям, батькам, але от своїй бабусі не покажу ні за що, – мені здається, вона його не зрозуміє і їй не буде смішно».

У чому ж складність?

«У нашому пострадянському менталітеті. Думаю, літні європейці більш вільні – вони вміють сміятися над старістю, над смертю навіть. А у нас ні, – міркує Сиволап. – Знаєте, на Trieste призи присуджують не журі, а глядачі. Як мені розповідали, більша частина залу на показі – це були літні глядачі. І, виходить, їм фільм зрозумілий: вони сміялися всю дорогу і в підсумку віддали йому головний приз».

Свою роботу режисер називає картиною «про кохання до гроба». Сценарій вона писала разом з чоловіком, Олексієм Сиволапом, і парі здалося дуже романтичним назвати головних героїв на честь себе

Свою роботу режисер з усмішкою називає картиною «про кохання до гроба». Сценарій вона писала разом з чоловіком, Олексієм Сиволапом, і парі здалося дуже романтичним назвати головних героїв на честь себе.

«Третім незайвим» у цій компанії став Pianoбой Дмитро Шуров, який несподівано погодився виступити композитором у фільмі режисера-дебютанта. Його музика, яка тонко відображає зміну настроїв в картині, безумовно стала однією з її прикрас.

«Коли нам тільки дали бюджет, продюсер Ігор Савиченко запитав, кого я бачу в команді. Зокрема, щодо музики, – згадує Сиволап. – Я розмріялася: «Якщо з українських, то дуже хотіла б Діму Шурова ...». І Ігор каже: «Тю, так це ж мій друг. Давай я йому зараз подзвоню, скину сценарій. Якщо він захоче – без проблем». І захотів!»

Неймовірні пригоди в італійському консульстві

Хороші фільми рідко робляться «на коліні». Короткометражка Сиволап отримала від Держкіно дуже непоганий для режисера-дебютанта бюджет – 1,259 млн грн.

«Не знаю, як продюсери вибивали ці гроші, – каже вона. – Хоча на пітчингу мене теж запитали: «Ну навіщо вам стільки грошей?». І я відповіла, що студентські роботи ми знімали взагалі без жодної копійки. Я не думала, якого мені потрібно взяти актора або як доробити сценарій, – я думала про те, у кого мені попросити квартиру для зйомок, у кого позичити камеру, де знайти світло. Ці нескінченні пошуки забирали весь час, і на сам фільм його вже не залишалося. Сказала, що тепер не хочу про це думати, а хочу просто знімати кіно – так, як бачу, без обмежень».

Звучить досить жорстко, особливо на контрасті, коли дивишся при цьому на саму Сиволап, тендітну блондинку з величезними сірими очима і м'якою відкритою усмішкою. Ну як вона може з когось щось вибивати або, наприклад, «приструнчити» акторів на майданчику?

«Нам в університеті завжди говорили: режисура не жіноча професія. І це притому, що в групі було чотири хлопці і шість дівчат. Тобто майстер сам набирає дівчат на курс, але при цьому вважає, що режисура не жіноча професія, – сміється Сиволап. – Я не знаю, що це означає, – особисто мені ніщо не заважає бути режисером. Крикнути, натиснути? Це зовсім інше і зовсім не залежить від того, якої ти статі. Є свої тактики роботи на майданчику – я волію домовлятися. Це мій характер – я не можу кричати на людей».

Втім, якщо постаратися, розлютити можна кого завгодно.

«Тримаю я зло на італійців? Після перемоги на фестивалі – вже ні. Хоча тоді, звичайно, була дуже ображена, але зараз вже відпустило», – розповідає режисер про те, як не потрапила на власну прем'єру.

Справа в тому, що, незважаючи на оплачені квитки, офіційне запрошення від фестивалю та всі інші надані документи, італійці відмовили Сиволап і її чоловікові у візі, мотивувавши тим, що заявники не змогли довести «достовірність інформації, що обѓрунтовує цілі та умови перебування». Важлива деталь: однорічна донька подружжя, Аліса, повинна була залишитися з бабусею в Україні – чим не гарантія повернення на батьківщину? Але пильних італійців не переконало навіть це.

«Звичайно, було дуже сумно: моя перша-перша прем'єра! Дуже хотілося побачити реакцію глядачів, – каже Сиволап. – Добре, що там була наша оператор Діана Оліфірова. Вона представила фільм. Адже дуже важливо, коли ти виходиш до глядачів, кажеш їм кілька слів, – це теж впливає на їхню оцінку. Діані, до речі, візу відкрили без проблем, але вона подавала запит у Лондоні, де живе і вчиться. Ми готували величезний пакет документів, а у неї нічого особливо й не питали. Паспорт і запрошення – все».

Втім, у долі є почуття гумору: тепер співробітникам того самого консульства, яке визнало Сиволап «неблагонадійною», доведеться передавати їй приз фестивалю Trieste, коли через кілька тижнів той прибуде в Україну. А нагороду в сумі Є 2 тис. перекажуть на картку.

По кому стукає дятел

Картина Російський дятел, названа на престижному американському кінофестивалі Sundance Найкращим документальним фільмом, являє разючий контраст з ліричною комедійною короткометражкою Сиволап.

Російський дятел – важка сюрреалістична стрічка, в якій історія чорнобильської катастрофи химерним чином змішується з подіями, що відбуваються в сучасній Україні.

На фестивалі кіно, зняте американським режисером Чедом Грасією, представляло Великобританію. Але його абсолютно точно не було б без участі двох українців – оператора-постановника Артема Рижикова і художника-постановника, а також головної дійової особи картини Федора Александровича.

Власне, вся історія, викладена у фільмі, – це ідея Александровича. Художник розслідує причини аварії на ЧАЕС. Він упевнений: катастрофа була влаштована спеціально – наказ про вибух був відданий з Кремля, щоб приховати невдале будівництво загоризонтного локатора Дуга (величезної залізної конструкції біля Прип'яті, яку створювали у часи холодної війни з метою моніторингу запуску американських ракет).

Держкіно версія Александровича здалася сумнівною, й Україна відмовилася фінансувати його проект. Але ідея захопила американця Грасію, який познайомився з Алексанровичем у Києві, коли вони разом працювали над одним спектаклем.

Російський дятел – так називали спеціальний радіосигнал, який транслювався з території СРСР на Захід у 1970-ті роки. Проводячи своє розслідування, Александрович зацікавився вивченням цього сигналу. На його думку, є зв'язок між «стуком дятла», будівництвом Дуги і катастрофою, що понівечила безліч людських доль.

Художник доходить однозначного висновку: і вибух, і Майдан, і війна – ланки одного ланцюга, викуваного із залишків радянської системи. Того самого ланцюга, на який нас все ще хочуть посадити

Розвиваючи думку, художник доходить однозначного висновку: і вибух, і Майдан, і війна – ланки одного ланцюга, викуваного із залишків радянської системи. Того самого ланцюга, на який нас все ще хочуть посадити.

«Якби Кремль зупинили, коли він пішов на Чечню, не було б війни в Грузії. Якби його зупинили в Грузії, не було б війни в Україні. Сьогодні це відбувається з Україною, завтра – з НАТО і ЄС. Потім – третя світова. Врятуйте Україну, будь ласка. Врятуйте сьогодні – завтра може бути пізно», – сказав Александрович, піднявшись на сцену Sundance за нагородою.

Першою перемогою Російського дятла став сам факт потрапляння в конкурс фестивалю: картина увійшла в число 12 найкращих, відібраних з 10 тис. (!) заявок. А після показу в пресі почалося формене божевілля.

Якби Кремль зупинили, коли він пішов на Чечню, не було б війни в Грузії. Якби його зупинили в Грузії, не було б війни в Україні. Сьогодні це відбувається з Україною, завтра – з НАТО і ЄС. Потім – третя світова. Врятуйте Україну, будь ласка. Врятуйте сьогодні – завтра може бути пізно

Федір Александрович, художник-постановник і головна дійова особа картини Російський дятел

«Не було ще фільму про ядерну катастрофу з таким милим героєм, як Федір Александрович, – молодим кошлатим мультимедійним українським художником. Зі своїм запалом і широко розкритими очима він немов святий дурень, Ідіот Достоєвського, який потрапив у сучасне життя. І оператор Андрій Рижиков поділяє його візіонерство», – пише Variety.

Hollywood Reporter називає фільм «дикими перегонами через українську і радянську історію – від голоду 1930-х через Чорнобиль до сучасної війни з Росією».

А The Guardian резюмує: «Російський дятел нагадує, що в Україні все ще йде війна. Незалежно від того, прав Федір чи ні щодо того, що сталося в Чорнобилі в минулому, ми повинні дослухатися до його складних і химерних попереджень про майбутнє».

Вражає! Раніше таких рецензій від провідних світових видань удостоювалось лише Плем'я Мирослава Слабошпицького. До слова, Слабошпицький став володарем спеціальної премії Global Filmmaking Award від Sundance Institute на зйомки своєї наступної стрічки, Люксембург, – теж, до речі, про Чорнобиль.

На жаль, детально розпитати нового українського кінотріумфатора про його проект поки що не вдалося: Корреспондент списався з Александровичем, але з'ясувалося, що після Sundance художник вирішив провести певний час у пустелі Моаб (Мохаве) – священному для індіанців місці молитви за мир. Справа потрібна – відволікати негоже.

Що ж стосується самого Російського дятла, то побачити картину в Україні, ймовірно, вийде в квітні (деталі, правда, поки що невідомі).

Доля ж короткометражки Давай не сьогодні є ще більш туманною: Сиволап планує і далі подавати фільм на фестивалі – в тому числі вітчизняний ОМКФ, – але все ж сподівається і на можливість прокату. Нехай і «не сьогодні», але завтра: здається, в українського кіно все-таки є майбутнє. Причому, що важливо, у кіно абсолютно різного.


Де перемогли

Фестивалі, на яких були відзначені наші картини, з різних «вагових категорій», але кожен по-своєму цікавий

Trieste Film Festival

• Проводиться з 1989 року в Трієсті, Італія

• Особливість фестивалю – його орієнтованість на кіно з Центральної та Східної Європи, а також те, що основні нагороди присуджує глядацьке журі

• З 2010 року, крім конкурсної та позаконкурсної програм, на фестивалі також проводяться дискусії When East Meets West (Коли Схід зустрічає Захід), що приваблюють більше сотні професіоналів кіно з усієї Європи

Sundance Film Festival

• Проводиться з 1985 року в Парк-Сіті, штат Юта, США

• Заснований актором Робертом Редфордом і групою його однодумців з метою підтримки та розвитку незалежного кіно, а назву отримав на честь героя Редфорда з легендарного вестерну Бутч Кессіді і Санденс Кід

• З часом фестиваль став найпрестижнішим і найбільш впливовим оглядом авторського кіно у світі

***

Цей матеріал опубліковано в №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: фестиваль
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах