RU
 

Український фільм Бачення метелика в Каннах: розповідь про травми війниСюжет

Текст: ,  27 травня 2022, 08:50
0
902
Український фільм Бачення метелика в Каннах: розповідь про травми війни
Фото: Кадр з фільму
Кадр з фільму Бачення метелика Максима Наконечного

На Каннському кінофестивалі представлений фільм українського режисера Максима Наконечного Бачення метелика про соладтку, яку ґвалтують на війні. DW поговорила з ним про стрічку і війну в Україні.

У стрічці Бачення метелика Максима Наконечного, що представлена на Каннському фестивалі в рамках програми Особливий погляд, йдеться про жінку-військову, яка повертається додому після місяців полону та дізнається, що вона вагітна після пережитого зґвалтування. DW поспілкувалася з режисером фільму.

DW: Пане Наконечний, як у вас з'явилася ідея фільму Бачення метелика?

Максим Наконечний: Від самого початку російсько-української війни в далекому 2014 році я разом із колегами хотів щось робити. Ми знімали багато фільмів на цю тему. У мене також було багато друзів, хто служив у армії, серед них багато жінок. Тож я просто слухав їхні історії про їхній досвід. А потім я монтував документальний фільм під назвою Невидимий батальйон, який розповідає історії жінок-ветеранок та військових. Поки я монтував це, прослуховував деякі фрази і сцени знову і знову, мене дуже глибоко вразила їхня перспектива. Мене глибоко вразила особливо одна фраза. Одна жінка-військова сказала, що для неї найстрашнішим було опинитися в полоні і я став думати про те, що полон для жінки-солдата може бути набагато страшнішим за смерть. Так створювалася ця історія, яка насправді, виникла під впливом реальних історій реальних людей. За трагічним збігом, нині одна з головних героїнь стрічки Невидимий батальйон парамедик Юлія Паєвська з позивним "Тайра" вже понад 50 днів  перебуває в полоні. І ми всюди, де тільки можливо, закликаємо до її негайного звільнення.

Тобто це художній фільм, але яку частку його становлять історії, якими ви надихнулися в реальному житті, приміром під час цього монтажу?

Героїня фільму Невидимий батальйон, про який я згадував, сказала, що полон - це найстрашніше для неї. Вона навіть не хотіла, аби росіяни дізналися, що вона жінка. Тож вона домовилася з бойовими побратимами, попросивши їх вбити її в ситуації, яка загрожує їй полоном.

Український режисер Максим Наконечний

Тож так почалося дослідження теми. Разом із моїм співавтором, а потім і з виконавицею головної ролі ми говорили з різними учасниками, свідками чи жертвами бойових дій чи воєнних злочинів і збирали їхні історії. І ми не лише збирали факти, але також досліджували те, як вони виживають, переживши подібний досвід. Усе це вплинуло на фільм, приміром на акторську гру чи роботу оператора.

Фільм знімався на Донбасі. Наскільки важко чи небезпечно було працювати там?

Поки ми готувалися до зйомок, ми відвідували наших солдатів безпосередньо на лінії фронту, аби поспостерігати за тим, як усе відбувається. Для нашої власної безпеки нам потрібно було дотримуватися деяких правил. Локації, які ми обрали, не були безпосередньо на лінії фронту. Але сцена обміну була знята на Донбасі. Ми обрали цю локацію 2020 року, а знімали на початку 2021 року. Це було якраз під час перших спроб Росії збільшити свою військову присутність поблизу наших кордонів. Тож коли ми готувалися їхати на локацію, з нами зв'язалися представники місцевої влади та сказали, що ця локація надто небезпечна і нам потрібно від'їхати подалі від кордону. Тож так, це була одна з небезпек, існувала можливість, що вторгнення застане нас на Донбасі.

Зараз, коли ваш фільм вийшов, він є набагато більш актуальним, адже у розпалі повномасштабна війна…

Перед початком повномасштабного вторгнення, коли нашу війну вважали "замороженим конфліктом" як серед міжнародної спільноти, так і серед багатьох українських громадян, в українському суспільстві був великий розрив, я б сказав. І це була важка ситуація для солдатів чи людей, які пережили жахи війни і поверталися до мирного цивільного життя. Особливо ускладнювало все те, що вони відчували байдужість з боку інших людей, які не переживали всього того. І зараз, коли це почало зачіпати кожного українського громадянина, кожну українську родину та домогосподарство, дуже зрозуміло стало: поки ти чогось сам не переживаєш, ти не можеш цілком цього збагнути. Але ти можеш принаймні це усвідомлювати - і це ключ для співжиття у згуртованому суспільстві. Тоді це не було так зрозуміло і не було так повсюдно, на жаль. І це була одна з основних причин, чому ми вирішили робити цей фільм.

Кадр з фільму Бачення метелика Максима Наконечного

Українські історії та фільми - у фокусі Каннського кінофестивалю цього року. Що, ви сподіваєтеся, залишиться в учасників після цього?

По-перше, участь українських митців у такій великій та відомій платформі - це вже саме по собі важливо для нашої боротьби за виживання, адже на нашу культурну ідентичність зараз чиниться напад. А тому кожна історія успіху української культури, кожен показ, кожен випадок, коли її чують і помічають, - це свідчення того, що ми ще живі  та розвиваємося. Тож це один із висновків, який би мені хотілося, щоб міжнародна аудиторія зробила, подивившись фільм: що вони знають, що ми є не лише там, де тривають зараз бойові дії. Це набагато ширше, це зачіпає набагато більше сфер життя. Але також мені б хотілося, аби наш фільм змусив замислитися про майбутнє, адже це історія виживання. Це історію про волю вижити та вистояти і боротися. І я сподіваюся, що це зробить внесок у те, аби ми вижили, вистояли і боролися як українське суспільство, а також у прогресивне глобальне суспільство загалом.

До цієї війни історії з України за її межами радше сприймалися так, наче вони були під великим впливом російських історій. Як вам здається, чи змінилося зараз сприйняття України за кордоном?

Українські історії та українська точка зору могли бути якоюсь мірою маргіналізовані чи, можливо, їх могли не до кінця розуміти. Могла виникнути певна втома, для людей за кордоном було відчуття, наче війна, що почалася 2014 року, наче закінчилася. Тому вони дивувалися, чому українські режисери продовжують розповідати історії про війну. А зараз стало очевидно, чому. До цієї війни українська перспектива була маргіналізована або ігнорувалася, існувало хибне сприйняття нас лише як частини великого пострадянського культурного поля. Звісно, це було результатом російської пропаганди. Зараз цьому настав кінець. Шляху назад немає. Розпочався процес, коли світ почав бачити в нас незалежну ідентичність з усіма належними до неї аспектами: культурним, політичним, соціальним, екзистенційним, метафізичним. Україна з окремою постколоніальною ідентичністю.

Джерело: Українська служба DW


Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet

Війна Росії з Україною
У РФ учасник війни проти України намагався зґвалтувати жінку у лікарні
Завершено пошукові роботи в харківському Епіцентрі
Саміт НАТО: у США розповіли, що чекатиме Україну
Удар авіабомбами по Торецьку: ДСНС показало наслідки
СюжетВторгнення Росії в Україну. Онлайн
СПЕЦТЕМА: Війна Росії з Україною
ТЕГИ: фильмкультураРосіякинофестиваль
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Читати коментарі