Крамниці вже готуються до Різдва – починають виставляти на прилавки новинки іграшкової індустрії; проте деякі громадські активісти закликають нас змінити підхід. Чи не забагато в західних дітей іграшок, цікавиться Джоан Фурнісс.
Я стояла у дитячій кімнаті з порожньою валізою в руках. Ми переїжджали в іншу країну і могли захопити з собою лише кілька іграшок, щоб протриматися, поки решта не приїде кораблем за кілька місяців.
У валізі відразу ж опинилися "історії у кубиках" – оригінальні кубики з картинками, що надихають дітей на розповіді, малюнки і навіть повномасштабні театральні постановки. Обидві мої дитини люблять рукоділля, тому я докинула помпони, блискітки й фігурні діркопробивачі. Далі до валізи, як до ковчега, парами попрямували представники звіриного царства.
Кожна іграшка підлягала суворому фейс-контролю, перш ніж вирушити через півсвіту з Швейцарії до Сінгапуру. Чи виявляв до неї інтерес хоча б один з моїх дітей за останній місяць?
Стародавні гумові поросята проходять контроль успішно. З ними – відерце конструктора фірми Duplo для хлопчиків і дівчаток, а після істерики доньки – ще один конструктор, рожевий. В останню хвилину на очі потрапляє гра "змії та драбини", що дуже подобається моєму синові (за умови, що ніхто не відбирає в нього хід).
Решти ж іграшок ніхто не торкався щонайменше місяць. Полиці щільно запаковані ляльками, пазлами, потягами, дудочками, плетеними тістечками, машинами екстрених служб різних народів світу і будматеріалом у кількості, якої вистачить на побудову моста до Сингапуру.
То чому ж ми купуємо стільки іграшок?
Психолог Олівер Джеймс, автор посібника для батьків "Бомбардування любов’ю", переконаний, що широкий арсенал іграшок не є потребою дітей.
"Більшість дітей має потребу у так званому перехідному об’єкті, – каже Джеймс, – їхньому першому ведмедику, якого вони завжди носять із собою. Все інше – це бажання, сформовані соціумом".
Схоже, що ми радо формуємо такі бажання в наших дітей – за звітом Асоціації продавців іграшок, самі лише британці щорічно витрачають на іграшки 3 мільярди фунтів стерлінгів.
Кетрін Говелл працює куратором Музею дитинства, що є філією Музею Вікторії й Альберта; у колекцію під її наглядом входять і коник-гойдалка віком 400 років, і сучасний Базз Лайтер (персонаж мультфільму Історія іграшок – прим. пер.). Вона погоджується, що нинішні діти мають набагато більше іграшок, аніж попередні покоління.
Попри засилля іграшок за мотивами популярних фільмів і мультфільмів (тренд, що почався з серії фігурок Зоряні війни у 1970-х рр.), Говелл стверджує, що традиційні іграшки, такі як ляльки і кубики, ніколи не втрачають популярності. "Дитина завжди повертається до свого набору кубиків, адже він дозволяє дати волю уяві".
І справді, мій трирічний хлопчик – мрія маркетологів – дуже хотів долучитися до улюбленого мультсеріалу Октонавти. Але отримавши на Різдво омріяний підводний човен з цього серіалу, він бавився ним рівно день.
На думку Джеймса, іграшки, що наперед визначають хід гри, – а це особливо стосується лінійок "за мотивами фільмів", – пропонують обмежені можливості розваг. Базз Лайтер може бути лише космічним рейнджером, тоді як лялька – голодним немовлям, гостем на званому обіді або тим самим космічним рейнджером, як дитина забажає.
Іграшки, що диктують, як з ними грати, можуть бути навіть шкідливими, застерігає Джеймс. "Через гру і вигадки діти пізнають себе. Якщо ж іграшки дають мало простору фантазії, це шкодить процесу самопізнання".
Отже, найголовніше в іграшках – це "ігрова цінність", каже Ліат Х’юз Джоші, авторка книги "Виховання дітей: найперші роки". "Іграшки несуть з собою величезні переваги – радість, творчість, знання".
На її думку, хороша іграшка має три ознаки: "Соціальна цінність – ляльковий будиночок дозволяє дітям гратися спільно; різноманітність – з конструктора можна зібрати будь-що; нарешті, міцність – наприклад, дерев’яною залізницею дитина зможе гратися багато років".
А ще краще, вважає Джеймс, коли дитина "колонізує" побутові предмети – використовує їх у якості іграшок. Швидкий огляд дитячої кімнати показує, що мої двоє діток нещодавно "колонізували" мої форми для випічки (барабани), рушники і прищіпки (хижа) і велику пластмасову коробку (син зробив з неї ковчег, прикрасивши навіть портретом Бога). Це пояснює, чому діти так люблять ломачки, ці "швейцарські ножики" уявного світу.
Величезний творчий потенціал випадкових предметів – це сила, яку виробники іграшок теж намагаються приборкати. Старий добрий металевий конструктор з гвинтиками і гаєчками (відомий в Британії під назвою Meccano) нещодавно отримав премію за дотримання традиційних іграшкових цінностей.
Террі Буррет, засновник премії Повільна іграшка, пояснює, що вдумливо розроблені промислові вироби кращі за випадкові предмети за багатьма критеріями, але один з них особливо важливий: "Як переконатися, що предмет безпечний для дитини? Кожна іграшка, відзначена нами, пройшла перевірку на безпечність, а також розвиває життєві навички дитини".
Серед інших лауреатів премії Повільна іграшка у 2013 році – стильний ляльковий візочок данського виробництва, набір екологічних будівельних матеріалів TWIG і класичний триколісний велосипед.
Але скільки іграшок – вже занадто?
Прибічники ідеї про зменшення їх чисельності кажуть, що дітям може шкодити навіть не сутність іграшок, а сама їхня кількість. Деякі батьки думають, що брати й сестри менше сваритимуться, якщо завжди матимуть щось новеньке, але насправді все навпаки – більша кількість іграшок може зробити їх егоїстичнішими.
Джошуа Бекер, батько двох дітей і автор книжок про спрощення побуту та життя, пояснює: "Люди краще співпрацюють і охоче діляться ресурсами, коли вони обмежені; те ж стосується і дітей".
Мінімалізм поширюється на всіх членів родини Бекера. Діти мають дуже компактне місце для зберігання іграшок, а тому мусять дотримуватися правила "хочеш нове – позбудься старого".
Він пересвідчується, що його діти "творчо проводять час" – катаються на самокатах по парку, грають у бейсбол і футбол, запрошують друзів, щоб разом пограти ляльками, роблять саморобки. На додачу до того, каже він, вони вчаться зосереджувати увагу на довший час, краще дбати про своє майно і бути більш винахідливими.
Бекер сподівається, що ці гарні звички протримаються все життя: "Мої діти усвідомлюють, що не треба бути, як усі, і піддаватися спокусам споживацтва".
У своїй книжці Епідемія споживання Джеймс описує емоційні проблеми британців і американців, пов’язані з тим самим матеріалізмом, проти якого закликає й Бекер. Цікаво, що мешканці континентальної Європи мають вдвічі менший ризик заразитися матеріальною жадобою і, як наслідок, стати нещасними.
Чи можна вважати випадковим, що в освіті континентальної Європи важливе місце посідає навчання практичним навичкам життя? Наприклад, у Швейцарії, де я прожила сім років, важливим ритуалом дорослішання є участь у "лісових загонах" (Waldspielgruppe).
Починаючи з трьох років, мої діти чимчикували до лісу, озброєні молотками і пилками натурального розміру. Вони розводили багаття, готували їжу і збирали вологі шишки. Жодних іграшок там не було. Тільки щасливі діти – і безліч саморобок з природних матеріалів.
Зараз, коли на зміну кусючому швейцарському морозцю прийшов сингапурський сезон дощів, я рада, що захопила з собою іграшки. Можливо, дітям вони не так потрібні – але потрібні зайнятим батькам. Переїзд став для нас нагодою позбутися зайвого, і ми це охоче зробили. Тепер у нас багато порожніх коробок, що чекають на "колонізацію", а також безліч творчих ідей, як гратись більше, маючи менше.
Джерело: ВВС Україна