Найтитулованіший український танцівник розповів Корреспонденту про те, що спільного між балетом і футболом, і зізнався, що йому важче стало в'їжджати в РФ, де він зараз працює. Інтерв’ю, яке взяла Анна Давидова, опубліковане у №24 видання від 20 червня 2014 року.
Часто кажуть, що балет – це каторга. Дійсно, краса вимагає жертв: завжди потрібно тримати марку. Навіть коли після важкої травми сумніваєшся, чи зможеш хоча б впевнено встати на ноги, не кажучи вже про стрибки і підтримку.
Цілий рік Денис Матвієнко – екс-художній керівник балетної трупи Національної опери України, а нині прем'єр Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі, – сам того не знаючи, танцював з тріщиною в опорній нозі. У квітні 2014-го в Німеччині йому зробили операцію, після якої 35-річному Матвієнку, за його словами, довелося заново вчитися ходити.
Але сьогодні його хода така ж легка, як раніше. А головне, Матвієнко встиг відновитися до того, як його проект Великий Гетсбі вийшов на фінішну пряму. У цьому балеті на музику Костянтина Меладзе він не тільки ідейний натхненник і арт-директор, але й виконавець головної ролі.
«Постановочна робота в Пітері розпочнеться з липня, – розповів Корреспонденту танцівник, який зазирнув у Київ на кілька днів. – Дуайт Роден у Нью-Йорку вже ставить хореографію на артистах своєї трупи, щоб приїхати з готовим матеріалом».
Прем'єрні спектаклі заплановані на осінь, один – на сцені столичного Палацу Україна.
- У травні відбулися перші кастинги для Гетсбі. Ви вже визначилися з артистами?
- Так, є три склади солістів.
- У першому ви – Джей Гетсбі, ваша дружина Анастасія Матвієнко – Дейзі. Хто у двох інших?
- Поки що я не готовий назвати імена. Але всі танцівники класні! Вийшов міжнародний проект: у першу чергу, задіяні артисти з України, а також Росії та США. До речі, у прем'єрі братиме участь один американець з трупи Complexions [заснованої легендами сучасної хореографії Дуайтом Роденом і Дезмондом Ричардсоном].
- У нинішній політичній ситуації ризикований склад ...
- Насправді ідея створити балет з нуля у мене народилася, щойно я приступив до роботи в Нацопері [листопад 2011-го]. Коли в грудні-2013 ми представили проект, всі почали говорити: «А, це ви після ді Капріо!». Я не став пояснювати, що все закрутилося ще за півтора року до виходу фільму База Лурмана, – хто б повірив. Ми вибрали цю тему, тому що в ній дуже багато яскравих барв, які можуть показати і композитор, і хореограф, і художник. Ну і для нас, артистів, цікаво: яскраві вечірки, драма, самотність, кохання, мрія. Такий ось пазл. Він почав складатися в одних умовах, продовжив в інших. Іноді країни дружать, іноді ... не зовсім. Але я вважаю, що на театрі це не повинно відбиватися. Хоча в світлі останніх подій бачу, що все-таки є відбиток.
- Коли минулого року ви переїхали до Пітера, ситуація була іншою. Чи відчуваєте зміну ставлення до вас?
- Ні. У Маріїнському театрі не тільки я і моя дружина українці: там працюють ще осіб десять точно. Звичайно, ми обговорюємо політичні моменти, але в першу чергу люди зайняті творчістю. У побутовому плані теж ні. Єдине, коли тепер в'їжджаю в Росію, на паспортному контролі більше ставлять запитань.
- У вас український паспорт?
- Так, звичайно. Звісно, у нас з Настею є дозвіл на роботу. Буває, його теж питають.
- Причина вашої «трудової еміграції» – конфлікт з дирекцією Національної опери: вас зняли з посади, перевели в солісти. Ви назвали те, що відбувається в театрі, відображенням того, що відбувається в державі.
- Я сформулював інакше: культура – це обличчя країни.
- Добре, зараз ви дивитеся з боку. Це обличчя змінюється?
- Я вважаю так: незважаючи ні на що, всі ці події – перелом на краще. Змінюється менталітет. Люди стали по-іншому ставитися до життя й один до одного. Я був у Києві, коли тільки починався Майдан, а потім приїхав уже в березні. Не так багато часу минуло після тих страшних подій, але я звернув увагу, що Київ якийсь ... умиротворений. Вразило: на дорогах водії не порушують. Раніше не розумів, як це – відчувати себе патріотом. Знав значення слова, бачив тих, хто б'є себе в груди і кричить: «Я патріот!». Але на даний момент можу на повному серйозі сказати: пишаюся, що я українець. Коли я працював тут у театрі, у мене було враження, наче я в якійсь темній кімнаті і намагаюся знайти вихід. І б'юся весь час головою об стінку. Ось це ось була наша країна останні чотири-п'ять років.
Я з тих людей, яким необхідно бачити реально досяжний результат. Яким би важким не був шлях, його можна пройти, якщо є чіткою кінцева мета. У Нацопері я не бачив фінішу. Я марно не працюватиму. А тоді відчував, що моя робота безперспективна.
Зараз я поки що не помітив суттєвих змін. Коли в Мінкульті змінилося керівництво, я писав відкритого листа з пропозицією допомогти розібратися в питаннях балету, розповів про своє бачення театральних реформ, але звернення не знайшло відгуку. Тому я залишив ці намагання й зосередився на Великому Гетсбі.
- Ви сказали про безперспективність. А хіба в Росії зараз не відчуваєте подібного у світлі тенденції «закручування гайок»?
- Як зазвичай кажуть у таких випадках – no comment? [Усміхається.] Якщо серйозно, задам зустрічне запитання: я схожий на людину, яка чогось не відчуває?
- Не схожі. Добре, не хочете про політику, давайте про балет: ви перший, хто представив на головному класичному майданчику України сучасну хорегорафію ...
- Так, у 2012-му наш із сестрою Альоною продюсерський центр Софіт привіз спектакль Quatro [іменитого словенського постановника] Едварда Клюга. Цей балет іде близько 20 хвилин: чотири людини, рояль, віолончель, ультрасучасна хореографія і ніякого сюжету. Ми боялися, що постановку не приймуть. І перестрахувалися: перший акт зробили класичним, друге відділення – Quatro. Думали, люди скажуть: «Що це було?». Але це була перемога, коли зал встав! Тоді-то я зрозумів, наскільки був неправий у своїх побоюваннях. Так, наш балет відстав від сучасних тенденцій, але люди-то не відстали. І я усвідомив ще одну річ: глядач зголоднів за якісним продуктом. Так, у тій самій Нацопері є класичні шедеври, які показують з року в рік, але старі костюми і декорації зводять все нанівець.
- Ефектне шоу вимагає грошей.
- Знаєте, наша Баядерка [на запрошення Матвієнка у 2013-му нову версію вистави поставила всесвітньо відомий балетмейстер Наталія Макарова] коштувала менш ніж $ 200 тис. Це все – костюми (а там їх було 300), гонорари і т. д. У Пітері такий спектакль коштував би щонайменше $ 1 млн.
- Чи повернуться такі вкладення?
- Я думаю, такий театр, як Національна опера, не зобов'язаний себе окупати. У нас велика країна, яка може собі дозволити іміджевий державний театр з пристойним штатом – там понад 1 тис. осіб працюють. Але я впевнений, можна було б заробляти набагато більше. З тією самою Баядеркою керівництво не замислювалося, що треба організувати рекламу, провести PR-кампанію. А ми живемо в такі часи, коли це необхідно. І коли я просив про три прем'єрні вистави, мені відповіли: «Ні-ні, не продасться», – поставили дві. Квитки розлетілися за кілька діб.
Може, мені хтось дорікне, але я вважаю, що наша праця не повинна оцінюватися дешево. Оркестр, артисти, яких я кілька місяців і в хвіст і в гриву ганяв: така постановка – колосальний обсяг роботи безлічі людей. А квитки при цьому від 10 до 600 грн. Скільки коштує піти в кіно? Явно не 10 грн. А тут театр – єдиний такий, гордість країни.
- Театр як бізнес-компанія?
- Звичайно! Їхній продукт – шоу. З'являється зірка на небосхилі, і її піарять з усіх сил. Так і має бути. Це питання престижу. В останні роки в балет увійшло поняття трансферу, як у футболі. Так було зі мною і з Настею, коли у 2007-му нас запросили у Михайловський. [Гендиректор Володимир] Кехман узяв театр, який був у забутті. Як бізнесмен він розумів: йому потрібні зірки. Заплативши нам хороші гонорари, він виграє набагато більше. І тепер Михайловський гучно заявляє про себе. А в київському театрі нічого не змінилося. Зрозуміло, що люди завжди будуть в нього ходити, але ...
- Досить про сумне. Минулого року ви стали батьком. Як змінилося життя з появою Лізи?
- Зараз не їду на термін більше тижня – хочу бути з дочкою.
- Одного разу ви сказали, що для артиста сцена – друга дружина. За цією логікою не тільки у вас дві дружини, а і в Анастасії два чоловіки. Як до цього ставитеся?
- У нашій професії так: якщо не будеш їй віддаватися – повністю, фанатично, – то у тебе нічого не буде. Я 16 років, 16 сезонів день у день годинами сидів у балетному залі. Це праця не тільки фізична, а й моральна. Створюючи образ, ти проживаєш його: на сцені у тебе немає дружини, немає друзів, навіть глядача – ти переносишся в інший вимір. Робота – реально твоя друга дружина, ти її любиш, живеш з нею, віддаєш їй відсотків 90 свого життя. І, я впевнений, у Насті такий самий підхід.
Ні, я не ревную її до сцени. І в нас немає конкуренції. Я вийшов на професійний рівень набагато раніше – років на п'ять, в балеті це багато. І, звичайно, їй довелося наздоганяти. У якийсь момент ми зрівнялися. А зараз вона підходить до свого піку. Їй неповних 32 роки, є і сила, і досвід, а після народження дочки вона взагалі змінилася. Стала істинною жінкою. Коли молоді, ми всі, як коники, стрибаємо. Зате тепер вона танцює усвідомлено, як доросла балерина. Я зараз виступаю менше, вона виходить з іншими партнерами – талановитими молодими хлопцями. Бачу, як у неї з'являється своя публіка. Відчуваю – ні, не ревнощі! – гордість. Не можу сказати, що Настя – плід моєї праці, але просто в якийсь момент я підштовхнув її в правильному напрямку.
Фото Марти Тіберіу
Денис Матвієнко разом зі своєю дружиною Анастасією
- Ви хочете, щоб років через 20 все це було й у вашої дочки?
- Спірне питання. У балеті все жорстко. Ми вісім років вчимося кожен день, у нас немає дитинства: хочемо танцювати, хочемо ширяти над сценою. А потім ти приходиш у театр – тобі 18, ти доросла людина, отримав професію. І раптом розумієш: найближчі 20 років простоїш біля куліси зі списом, просто тому, що у тебе немає таланту. Багато складових повинні збігтися, щоб народилася зірка. Талант – його не пояснити, він від бога. Ще працьовитість. І, звичайно, фізичні дані. У десять років під час вступу в училище проходять медогляд: криві короткі ноги – ні, не беруть. Дивляться на пропорції: у цьому віці вже можна зрозуміти, що з людиною буде.
- Ви з родини танцюристів. Гени допомогли?
- Це нічого не означає. Візьміть Вадима Писарєва – він з шахтарської сім'ї, а який артистичний танцівник! Можливо, завдяки спадковості я більше музичний, оце й усе. Часто дітей артистів запихають в училище: «Давай-давай, працюй! Я геніальний, і ти таким будеш». Але треба розуміти: ти вирішуєш долю людини. Ідеш ва-банк. Дивлюся зараз на Лізу – вона гарна. У нас з Настею гарні пропорції для балету, вона їх взяла. Помічаю вже: у Лізи і стопа підходить, і вона така вся розтягнута, музична, артистична. Але не факт, що вона стане талановитою балериною. Може, буде недостатньо бажання, любові.
- Так все-таки у вас вистачить сміливості зробити цю ставку?
- Не знаю ... До того ж, це такий важкий труд – особливо для жінок. Бачу по дружині: іноді у неї просто немає сил встати. Хоча, з іншого боку, у нас, артистів, є своє особливе щастя, якого немає у людей, які працюють в офісах. Ми абсолютно по-іншому на все дивимося. Коли стоїш на авансцені La Scala або паризької опери і тобі аплодують кілька тисяч осіб, адреналін неймовірний. Після цього ти буквально не можеш спати всю ніч. Але у всього своя ціна.
***
Цей матеріал опубліковано в №24 журналу Корреспондент від 20 червня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.