ГоловнаШоу-бізнесКультура
 

Корреспондент: Україна як успішний проект. Інтерв’ю з Владом Троїцьким

Корреспондент.net, 19 листопада 2014, 15:44
0
1226
Корреспондент: Україна як успішний проект. Інтерв’ю з Владом Троїцьким
Фото: Таїсії Стеценко
Влад Троїцький закликає перестати скиглити і братися за перебудову України

Режисер Влад Троїцький розповів Корреспонденту про свій новий музичний проект.

В опері Кориолан проводяться чіткі паралелі між Стародавнім Римом і сучасним Києвом, пише Анна Давидова у №45 журналу від 14 листопада 2014 року.

Як ви уявляєте собі репетицію нової опери? Величезний зал: в оркестровій ямі готуються музиканти, на сцені солідні пані та імпозантні панове пробують акустику, за лаштунками про щось сперечаються композитор і режисер-постановник.

А як щодо невеликої кімнатки на першому поверсі стандартної столичної багатоповерхівки? Де на диванчиках, стільцях і просто на підлозі в оточенні музичних інструментів – фортепіано, гітари, ударних, клавесина, скрипки – розсілися з десяток хлопців і дівчат, які перекидаються репліками на кшталт: «Ти вбиваєш Кориолана? Ось особисто ти?».

Питання не порожнє: якщо той, до кого воно спрямоване, Кориолана дійсно не вбиває, тобто не задіяний у відповідній сцені, він може з чистою совістю проігнорувати наступну репетицію, де її планують розбирати.

Так, у чергового проекту режисера Влада Троїцького – нової опери Кориолан, прем'єра якої відбудеться 29 листопада в ЦКМ КПІ, – є певні труднощі з логістикою. Зайняті в постановці музиканти, серед яких добре відома в Києві вокалістка Мар'яна Головко і композитор Антон Байбаков, не є акторами Центру сучасного мистецтва Дах. У кожного своя робота, підробіток, навчання. І звести всіх разом – нелегке завдання.

Але це лише одна з низки проблем. Головна ж полягає в тому, що зараз, менше ніж за три тижні до прем'єри, опери як такої ... ще немає.

Недобрі люди

Ідея поставити оперу народилася цього літа в школі-резиденції – своєрідній творчій лабораторії, яка представляє ще одне дітище Троїцького, фестиваль Гогольфест. За словами режисера, на цю думку його наштовхнув, по-перше, досвід роботи в Угорщині, де торік він ставив Мертве місто Еріха Корнгольда. По-друге – успіх попередніх музичних проектів: етно-хаос-гурту ДахаБраха і фрік-кабаре Dakh Daughters. Ну а по-третє – невдалий, як він сам його називає, похід у київську оперу: Троїцького, скажімо так, не вразило, і він вирішив запропонувати альтернативу.

Спочатку артисти, котрі зацікавилися ідеєю Троїцького, планували взятися за вже готовий твір. Але режисер, який обожнює експерименти, запропонував написати все самим

Спочатку артисти, котрі зацікавилися ідеєю Троїцького, планували взятися за вже готовий твір. Але режисер, який обожнює експерименти, запропонував написати все самим.

«Спочатку, звичайно, насторожено поставилися, але потім подорож захопила, – усміхається він. – Концепція полягає в тому, що мені потрібно перевести музикантів з розряду виконавців у розряд творців. Це єдиний спосіб працювати в таких умовах. Або потрібен реальний постановочний період, або так – коли музиканти, співаки привласнюють собі музичний матеріал, він стає їхнім. Вони його придумують, вони його виконують, вони його переживають».

Процес створення музики йде «на живу нитку». Спочатку були відібрані потрібні фрагменти шекспірівської трагедії, потім під них підбиралися музичні теми, що відображають потрібний сюжет, – змову, битву та інше. А потім, безпосередньо під час репетицій, створювалися і створюються аранжування, все доводиться до розуму.

«Люди, є шматочки, які ми взагалі ще не мацали», – переживає один з музикантів перед тим, як, власне, продовжити відпрацьовувати вже придуманий фрагмент.

Це початкова сцена, де патрицій Гай Марцій, якого незабаром назвуть Кориоланом на честь виграної битви з вольськами (місцевими повстанцями) при Кориолах, приборкує народні заворушення в Римі.

Спочатку навіть не зовсім зрозуміло, в який момент починається дія. З розмитої, тривожної, атональної музики народжується шепіт – немов шум у залі. І раптово ця розмитість знаходить чіткі форми танго, а колективний шепіт розбивається на кілька окремих голосів, які, перекидаючись репліками, виводять: «Люди добрі ... Які ми добрі? Добро належить патриціям. А ми – злидні».

«Стоп, – раптово перериває репетицію Троїцький. – Хор має бути вкрадливим – таким, знаєте, підленько-чистеньким».

Але виконавці не знають: все-таки вони музиканти, а не драматичні актори.

На лінії фронту

Вийшовши на вулицю на перекур, Троїцький визнає: проблема дійсно є, але він знає, як її вирішити.

- Моє завдання як режисера – ввести їх у чуттєве переживання музики, – пояснює він. – Це не передається словами, розбиранням тексту, просто потрібно, щоб вони раптом серцем почали думати. Хоча, звісно, ми аналізували п'єсу, багато обговорювали її зміст – що ми хочемо донести.

- І що ж?

- Тут багато про що можна говорити. З одного боку, чи потрібні герої. Живі. Або краще, щоб вони десь там залишилися, в пам'яті ... З іншого, те, що у Шекспіра відбувається в Стародавньому Римі, – це те саме, що зараз коїться у нас в країні.

- Так, паралелі є очевидними: герой-комбат повернувся із зони АТО, прийшов до Києва і ...

- І? .. Він хоче якоїсь правди, так? Я там стояв, пацани мої загинули, я лишився живий, а ви, хлопці, що тут робили? Питання ж не в тому, що люди не йдуть на фронт. А в тому, що тут залишається така ж історія совка і цинізму, як і була. Що, власне, сталося за цей рік? Ми за великим рахунком залишаємося інфантильними нещасними істотами, які кажуть: «О, там жахливий Путін! О, там божевільна Росія! О, у нас корупція – незрозуміле чудовисько якесь». Цей інфантилізм совковий – він скрізь: в театрах, в школах, в Міністерстві оборони. І питання, де ж лінія фронту насправді проходить, – всередині нас?

Цей інфантилізм совковий – він скрізь: в театрах, в школах, в Міністерстві оборони. І питання, де ж лінія фронту насправді проходить, – всередині нас?

За сюжетом шекспірівської трагедії, Кориолан – герой війни, який не хоче догоджати тиловим щурам, – спочатку був проголошений консулом Риму, а потім з ганьбою вигнаний. Розлютившись, він вирушив до своїх вчорашніх ворогів, вольськів, очолив їх і повів на Вічне місто.

Прямі паралелі на кшталт «комбат вирушив до сепаратистів» Троїцький відкидає: «Будь-яка метафора, доведена до абсурду, стає антиметафорою». Але при цьому наголошує, що питання про руйнування дійсно стоїть – руйнуванні старого, те, що віджило своє.

Якщо ми дамо волю внутрішньому голосу, що погоджується, конформісту – «ну давайте почекаємо, війна закінчиться, а потім ми займемося справою», – то потім це невелике зволікання перетвориться на величезне ніколи

«Якщо ми дамо волю внутрішньому голосу, що погоджується, конформісту –  «ну давайте почекаємо, війна закінчиться, а потім ми займемося справою», – то потім це невелике зволікання перетвориться на величезне ніколи, – каже він. – Реформи в освіті, в культурі, в медицині, взагалі в державному устрої потрібно починати сьогодні».

Цивілізація других заступників

Про реформи в культурі Троїцький каже вже давно. Навесні цього року він навіть ініціював створення певного консультаційного органу з провокаційною назвою КГБ (Комітет гуманітарної безпеки). Витівка, яку сьогодні сам режисер називає «емоційним сплеском», сама по собі зійшла нанівець. Але Троїцький не має наміру відступати.

Ми спілкувалися за два дні до 20-річчя Даху – культурний центр був відкритий 12 листопада 1994 року. Хоча ювілею могло б і не бути – влітку 2013-го Троїцький був змушений закрити Дах як репертуарний театр. Причина банальна – відсутність коштів. Але цього року театр воскрес – правда, в іншому форматі: ставиться спектакль, грається енну кількість разів – доки є глядацький інтерес. Якщо той падає, проект консервується і режисер береться за наступний. Економіка проста: так немає потреби платити зарплату постійній трупі – лише тим, хто безпосередньо зайнятий у постановці.

За словами Троїцького, є три моделі існування театрів, які передбачають держфінансування.

Перша – угорська чи німецька: кожні чотири роки відбувається відкритий конкурс на заміщення позицій художнього керівника і директора, причому одна людина не може обиратися більше двох термінів поспіль. Кандидати захищають свої економічні та художні концепції розвитку театру перед експертною радою – це відкритий публічний конкурс.

Друга модель – французька, коли більшість театрів не мають художньої складової. Це просто будівлі з технічним персоналом й адміністрацією, яка запрошує готові проекти або ініціює їхнє створення. І на позицію художнього керівника цього майданчика знову-таки конкурс.

Третю модель Троїцький називає просто – совок: це коли взагалі не міняється нічого і ніколи. Саме вона домінує в репертуарних, фінансованих державою українських театрах

Ну а третю модель Троїцький називає просто – совок: це коли взагалі не міняється нічого і ніколи. Саме вона домінує в репертуарних, фінансованих державою українських театрах, адміністраціям яких за великим рахунком абсолютно все одно, скільки людей ходить на вистави і почому продаються квитки.

«Треба комбінувати, – відповідає Троїцький на запитання, яка з двох робочих моделей підійшла б нам. – Звичайно, повинні бути репертуарні театри – це наша традиція. Але катастрофічно не вистачає вільних майданчиків, які були б нормально обладнані і могли залучати молодих режисерів – як українських, так і закордонних. Такі локації були б ідеальні для копроєктів: Франція, Польща, Угорщина, Англія, Німеччина готові співпрацювати, вкладати гроші. І це відразу вписало б нас у міжнародний контекст. Я не кажу «потрібно закрити всі держтеатри», але необхідно зробити так, щоб були конкурентні умови. А зараз це феодальні держави зі своїми довічними правителями, які за наш рахунок надають культурний продукт. Але хто замовник, хто експерт – хто скаже, чи є цей культурний продукт культурним або це чорт знає що? От зараз, наприклад, в Мінкульті обговорюється реформа театрального мистецтва. Знаєте про це? Я теж тільки сьогодні дізнався. І хто там сидить? Все ті самі художні керівники. Ну як вони можуть щось реформувати, якщо їм це просто абсолютно не потрібно!»

От зараз, наприклад, в Мінкульті обговорюється реформа театрального мистецтва. І хто там сидить? Все ті самі художні керівники. Ну як вони можуть щось реформувати, якщо їм це просто абсолютно не потрібно!

За словами режисера, сьогодні головна зараза в системі державного управління – «цивілізація других заступників», коли начальники і перші заступники змінюються з приходом нової влади, але другі заступники завжди залишаються на своїх місцях.

«Їхнє головне завдання – нічого не робити, не дай бог! Бо скажуть, що ти – представник «злочинних попередників». До того ж у нас немає системи підготовки кадрів – розсудливих, нових», – резюмує Троїцький.

Піти з блокпосту

«Чого вам треба, пси нікчемні?! Не хочете ні миру, ні війни», – соромить Гай Марцій Кориолан малодушних римлян, коли ми з Троїцьким повертаємося на репетицію.

За півгодини нашої бесіди на ѓаночку половина складу вже встигла розбігтися, а ті, хто залишився, продовжують імпровізувати.

«О, щось новеньке! Цікаво виходить! Хтось записує? Зараз диктофон включу», – питає одна з вокалісток.

У «новенькому» виразно чуються джазові мотиви. А чому б ні? Все-таки Кориолан, м'яко кажучи, не класична опера. Троїцький називає її «новою оперою», а по суті це музичний спектакль у такому собі оригінальному синтетичному жанрі.

«Насправді це все досить еклектично, – погоджується режисер. – Кориолан, як і ДахаБраха, – це еклектика як високий стиль. Насправді еклектика дуже вимоглива: як з'єднати непоєднувані речі, щоб це разом все-таки було стравою?»

Що ж, Троїцький у цій справі – дійсно шеф-кухар: давно розсмакувавши ДахуБраху і Dakh Daughters, публіка продовжує вимагати добавки. Режисер пишається цими яскравими самоокупними проектами і сподівається, що на Кориолана чекає та сама доля, – ще не було прем'єри, а виставу вже запросили на фестивалі до Угорщини та Франції.

Режисер впевнений: успішні культурні проекти на кшталт Великого Гетсбі Дениса Матвієнка, львівського Форуму видавців, фестивалю Джаз-Коктебель дозволяють нам говорити зі світом з інших позицій.

Україна показала свою здатність чинити опір, руйнувати, а тепер нам потрібно навчитися будувати. І це питання набагато складніше

«Україна показала свою здатність чинити опір, руйнувати, а тепер нам потрібно навчитися будувати. І це питання набагато складніше», – вважає він.

На думку Троїцького, Україні потрібно перестати бути буфером, або мостом, або блокпостом і потихеньку ставати центром.

- Насправді російська історія є нестійкою. За всієї удаваної монолітності видно, що це колос на глиняних ногах. І там є певний, досить великий відсоток незгодних, яким нестерпно стискання повітря свободи. Їм треба кудись іти і десь бачити надію. І надія – вона не на блокпосту все-таки, а в тому місці, де можна жити. Тут все залежить від нас: ми вибудовуємо свою історію як історію життя або як історію війни? Якщо війни, то це блокпост, якщо життя, то треба інакше.

- Але ж є ще один момент – Європа за великим рахунком теж хоче бачити у нас блокпост ...

- Експати з Європи – точно така сама історія. В Європі так само не потрібні герої. Тому що там суспільство дозріле, літнє. Є, звичайно, гетто для молодняка – різноманітні фестивалі, щоб абсорбувати їхню енергію. Але насправді рухатися там особливо нікуди – все вже порішали. А у нас порожньо. І якщо ми створимо творчі простори для пасіонаріїв – європейських, російських, американських, – то тут може багато чого відбуватися. Тотальна відсутність конкуренції – це, з одного боку, наша слабкість, а з іншого – сила. 

Досить зображати з себе нещасних. Нещасні люди нікому не потрібні

Досить зображати з себе нещасних. Нещасні люди нікому не потрібні. Ти можеш пожаліти людину раз, два, три, але якщо вона знову до тебе приходить і каже: «Я все одно нещасна», хочеться відповісти їй: «Та пішов ти!». Нещастя – річ заразна. Чому я кажу, що зараз так важливо займатися культурою? Тому що як тільки ми показуємо світу – і собі – успішний культурний проект, то говоримо: «Ми є, ми живемо, ми щось робимо» – і тоді з нами по-іншому можна розмовляти. А якщо ми тільки голосимо – дайте грошей, зброї, поборіться з нашою корупцією, повоюйте на нашій війні, – то неминуче отримаємо у відповідь: «Ну слухайте, скільки можна».

На цих словах Троїцький починає збиратися: репетиція закінчена, а ще потрібно встигнути на інший кінець міста – обговорити новий проект. Квапливі збори перериває телефонний дзвінок. Швиденько відповівши і поклавши трубку, режисер з усмішкою ділиться: «Хотіли, щоб я 26 листопада лекцію прочитав. Ні, в день свого 50-річчя, мабуть, утримаюся».

І хто критикуватиме – навіть найбільш невгамовним людям іноді все-таки потрібно брати маленьку паузу.

***

Цей матеріал опублікований в № 45 журналу Корреспондент від 14 листопада 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: журнал Корреспонденттеатрпроектрежисер
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах