RU
ГоловнаШоу-бізнесКультура
 

Я завжди вірив у людей в Україні. Інтерв’ю з диригентом Кирилом Карабицем

Корреспондент.net, 28 серпня 2015, 16:32
0
441
Я завжди вірив у людей в Україні. Інтерв’ю з диригентом Кирилом Карабицем
Фото: Дмитра Ніконорова
Кирило Карабиць реалізує кілька великих проектів в Україні цього року

Корреспондент поговорив зі всесвітньо відомим українським диригентом Кирилом Карабицем.

Веймарський театр – це театр-легенда. Колись його очолювали Йоганн Гете і Фрідріх Шиллер, а одним з диригентів його оркестру був Ференц Ліст, пише Анна Давидова у №31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2015 року. Сьогодні Німецький національний театр і Державна капела крихітного Веймара (лише трохи більше 65 тис. жителів) – одні з найпрестижніших у країні і Європі. І нещодавно музичним керівником оперного театру і головним диригентом оркестру призначили українця Кирила Карабиця – до роботи він приступає в наступному році.

38-річний Карабиць, син українського композитора Івана Карабиця, останні шість років – головний диригент Борнмутського симфонічного оркестру (Великобританія), названого Найулюбленішим оркестром світу – 2014 користувачами впливового сайту про академічне мистецтво bachtrack.com.

Сам диригент, лауреат «музичного Оскара» – премії Британського королівського філармонічного товариства, – виступав з безліччю іменитих оркестрів по всьому світу. Але один колектив – зібраний з ініціативи польського Інституту Адама Міцкевича у 2011 році I. Culture Orchestra, – заслуговує окремої уваги. Він складається з молодих музикантів Польщі, України, Грузії, Білорусі, Азербайджану, Вірменії та Молдови і вже прославився на всю Європу. І 24 серпня I, Culture Orchestra під управлінням Карабиця дасть подвійний святковий концерт у Києві, спочатку в Національній опері, а потім на Майдані Незалежності. Завершить концерт Дев'ята симфонія Бетховена, четверта частина якої більш відома як Ода до радості, вона ж – гімн Євросоюзу.

Але паралельно з підготовкою до цього грандіозного виступу Карабиць разом з естрадно-симфонічним оркестром у концертному залі одного з київських інститутів репетирує зовсім іншу, естрадну музику. А саме – пісні свого батька, які прозвучать 5 вересня на сцені Палацу Україна.

- Чому з усієї музики Івана Карабиця ви вибрали саме пісенний напрям?

- Тому що він для мене новий – я ніколи не грав таку музику. І ще – ця музика сьогодні не звучить, її просто немає.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Заявлена ​​дуже різношерста компанія вокалістів – від Джамали до Оксани Білозір ...

- Ми спеціально запрошували людей різних поколінь, різних стильових напрямків, щоб відкрити їм цей репертуар. І спрацювало. Ось, наприклад, Діля [екс-учасник ТНМК Едуард Приступа] – його неможливо було витурити з репетиції! Цілу годину репетирували, а потім видає: «Ну, відпочину трохи і продовжимо». Кажу: «Ні, Ділю, вибач, нам потрібно братися за іншу пісню». І наступного дня знову захотів прийти – та ну що ж таке! (Сміється.)

- Нещодавно з програмою, що включала Карабиця і Прокоф'єва, ви виступали у Львові в рамках проекту Донкульт. Чим він вас привабив?

- Що може бути зараз актуальніше, ніж культурні обміни між регіонами країни? Показати Донбас як культурний регіон – це те, що мало робитися десятиліттями. Але навіть зараз це ініціатива не державна – просто зібралися люди і вирішили, що хочуть це зробити, і зробили. У рамках Донкульту у Львові було 80 заходів за два тижні – приймали чудово! А наступний проект, який хочуть зробити організатори, – фестиваль культури Галичини в Харкові. Чудова ідея.

Звичайно, я не міг не відгукнутися. По-перше, я пов'язаний з Донбасом батьковим корінням [Іван Карабиць народився в грецькій родині в Ялті під Маріуполем]. А по-друге, останнім часом дуже багато займаюся Прокоф'євим і його зв'язком з Україною. Він тут [у селі Сонцовка під Донецьком, нині – Красне] народився, і вся його творчість спирається на базові теми, які всі звідти: Скіфія, протяжна мелодика – степова, нескінченна. Коли він був дитиною, у нього навіть прізвисько було Степовий Хлопець.

Я хотів знімати на Донбасі фільм про дитинство Прокоф'єва – показати людям, де народився цей чоловік. Вже були конкретні домовленості, але тепер, зрозуміло, проект закритий. Навіщо? Тому що ми нічого про це не знаємо, а це частина нашої культури. Звичайно, я не хочу сказати, що Прокоф'єва треба «робити» українцем. Говорити, що він український композитор, – це абсурд. Але в ньому є частина, пов'язана з Україною, і ми повинні пам'ятати про це, інтегрувати це в себе.

Скажене захоплення темою Прокоф'єва у мене почалося, щойно я потрапив у Борнмутський симфонічний. Я першою справою поставив на порядок денний запис усіх його симфоній, що ми й робили останні роки.

- Також ви писали в Британії Сильвестрова, Карабиця. А там взагалі хоч якось знають українську музику?

- Ні, вона невідома. І ми нічого не робимо, щоб змінити ситуацію. Ці записи – лише мої спроби, але це потрібно перетворити на систему. Взагалі мені здається, вихід з руїни, з кризи, в якій ми зараз, – це щоб кожна людина змінилася всередині. Вона повинна відчути, що від неї щось залежить, нехай навіть просто її квартира, її особистий простір – не для когось, для себе, але зробити краще, чистіше, красивіше. Себе потрібно змінити, зрозуміти, хто ти, що ти, як тобі потрібно жити. Як тобі хочеться жити.

Ми багато років у культурному плані жили у повному невіданні. У темряві якийсь. Не усвідомлювали себе як нація, як держава, яка має право на самоідентифікацію.

- В одному інтерв'ю ви сказали: «Мій особистий процес інтеграції в українську культуру йде паралельно із загальною інтеграцією самої країни в свою ж культуру». Що ж, ми з власною культурою не знайомі?

- Так, 100%. Я сам це пережив. Я не був у Москві з 1987 року, зі шкільних радянських часів. І коли кілька років тому запросили у Большой театр, я їхав туди як у столицю – з якимись емоціями з дитинства, немов Москва – це щось найкраще, центрове. Але, потрапивши туди, я намагався це відчути – аж ні! Як кажуть на музичному жаргоні, весь час бекари [знак скасування]: так пробую – мене відсікає, з іншого боку зайду – те саме. Тобто я абсолютно не відчував себе вдома. Як так? І тоді я зрозумів, що насправді це чужа країна для нас. Я відчув себе абсолютно чужим. І водночас у чомусь більш бажаним, ніж тут: за професійними якостями мене могли оцінити там більше, ніж у нас. Подумав: як таке може бути? І пояснення для мене знайшлося в тому, що ми в недостатній мірі є носіями своєї власної культури. Ми її просто не знаємо.

Фото Дмитра Ніконорова  

- Нам здається, що у нас нічого немає?

- Мені здається ми тільки зараз починаємо по-справжньому зближуватися з власною культурою, розуміти її цінність, відстоювати її, жити в ній, розповідати про неї світу. Не треба тільки звинувачувати інших у своїх бідах – потрібно, насамперед, розбиратися із собою. Прийшовши до цього, я і замислився, що потрібно піднімати такі теми як Прокоф'єв і Україна: це збагатить нас.

- Дасть включеність у світовий контекст?

- Саме так. Дозволить замислитися, пробудити інтерес до самого себе.

- Подолати містечковість, у тому числі цехову? Кажуть, вашого батька багато його колег за свого не вважали.

- Звичайно. Його і зараз не вважають. Але ви послухайте ці пісні, які просочені Україною! Так, я ніколи не відчував, що його вважають національним композитором. А він глибоко любив цю країну. На прикладі батька, якого ніколи до кінця не приймали, для мене якоюсь мірою зрозуміла проблема з Донеччиною. На нього постійно ліпили ярлики – грек, єврей, і взагалі якийсь дивний, і батько у нього шахтар-водій був ... Але він завжди йшов з відкритою душею: до цих людей, до цієї культури – до своєї власної культури! Але його якось так трошки відсували ... І це наша величезна внутрішня проблема, і Росія тут ні до чого.

- А вас сприймають як українського диригента?

- Мене? Слава богу, зараз уже так. Після того як весь світ визнав мене як українського диригента, вже й тут так потихеньку визнали. І то іноді: «Карабиць? Щось прізвище таке ... ». Абсурд незрозумілий, але водночас зрозумілий всім. І з цим треба боротися. Такі вади потрібно із себе виймати.

- Життя академічного музиканта на Заході і в Україні дуже відрізняється. Якби залишилися тут, займалися б музикою?

- Думаю було б дуже важко. Відбутися тут музикантові повною мірою на жаль поки що неможливо – тому я і поїхав. Але внутрішнє тяжіння і близькість до України у мене ніколи не зникали. Мені неприємно, що не складається в країни доля. Це мені спокою не дає. Тому намагаюся робити те, що в моїх силах. І сподіваюся, що вирулимо ми якось з часом.

- Навесні минулого року ви присвятили концерти в Німеччині пам'яті Небесної сотні ...

- Це не був піар – просто хотілося щось зробити, донести до людей. Люди в Європі, звичайно, до кінця не розуміють, що у нас коїться. Вони заплутані. Але скажіть, а ми самі розуміємо? У мене особисто однозначної відповіді немає. Це протистояння людей, або чиста війна, або чиста комерція, на якій хтось заробляє гроші? Це конфлікт, який намагаються вирішити чи ні і він вигідний комусь? Я не знаю.

Не потрібно розраховувати на допомогу ззовні – треба тут щось робити. Де реформи, де хоч що-небудь? Ось з моменту Майдану які конкретні позитивні зміни відбулися?

- Люди почали змінюватися.

- Я завжди вірив у людей тут – більше, ніж у все інше. Але все одно на цьому країну не побудуєш.

- А на чому ж крім людей побудуєш країну?

- На системі якийсь. Потрібно зарядити систему, яка працюватиме. Хто це буде робити? Я? Ні я не зможу. Ви? Спробуйте, може, у вас вийде. Але це мають робити люди, які перебувають біля керма, у яких є ця можливість. Роблять вони це? Я бачу спроби якісь. Так, потрібен час, і ситуація така, що незрозуміло, за що братися. Але братися треба.

- Припустимо, ви не зовсім розумієте, як побудувати країну, але вже точно знаєте, як побудувати оркестр.

- Є багато різних способів. Моє бачення: я намагаюся підпорядкувати музикантів загальному для нас усіх креативному процесу. Щоб ми всі разом отримували задоволення. Щоб кожен відчував, що він своєю присутністю щось змінює. І що він щось означає в оркестрі.

Це не стадо баранів, яких погнали туди або сюди. Ні, кожен музикант повинен відчувати себе індивідуальністю. Так, можна кричати, принижувати – але чи принесе це користь? Правда, інколи треба робити і так. Взагалі я дуже м'яко працюю. Але коли бачу, що мені заважають – я встановлюю позитив, а хтось на шляху моєму стоїть і не дає йти далі, – тоді можу дуже розсердитися. Зазвичай люди прагнуть до хорошого. Але так – бувають винятки, коли роблять гидоти й отримують задоволення, або ж таким чином перевіряють диригента.

- Який оркестр ваш улюблений? З ким домоглися найбільшого позитиву?

- Зі своїм оркестром в Борнмуті. Уже шість років я себе так з ними веду. Вони на мене спочатку дивилися чудно. Зазвичай диригенти – егоїстичні, що ставлять на перше місце кар'єру. А оркестр для них – інструмент для досягнення цілей. Звичайно, якоюсь мірою це стосується і мене: в цю гру теж потрібно трохи грати. Але для мене головне не це, а підпорядкування людей творчому процесу і служіння музиці. І вони, здається, підкорилися. Більшість.

- А що скажете про Веймар?

- Я диригував з ними спектакль і концерт. З першого моменту відчув їхню готовність – тільки давай нам напрямок, і ми будемо робити! Я почав – їм сподобалося. Вони сказали: «Цей! Ми хочемо його».

- В сенсі? Оркестр має право голосу під час вибору диригента?

- О-о-о! Оркестр у цій справі головний. Музиканти голосують. Диригент приїхав, попрацював, а потім бюлетені: хрестик постав, хочеш ще бачити цю людину чи ні. Так усе вирішується. У Веймарської опери було кілька кандидатів, але після нашої співпраці з оркестром адміністрація різко визначилася. Звичайно, приємно, коли тебе оркестр вибирає. Але це як кохання з першого погляду: буває історія вдала, а буває не дуже – все стає зрозуміло вже потім. І саме «потім» - це і є головне: не закоханість, а «битовуха».

- У Борнмуті у вас любов, у Веймарі любов, живете ви в Парижі. Як будете встигати?

- Літак, пароплав – куди подітися.

- Ви озвучували бажання зробити в Україні молодіжний оркестр, аналогічний I, Culture Orchestra. Воно ще живе?

- Так, але це нереально зараз. Немає людей, готових підтримати проект. Ті, хто може таке потягнути, – їм нецікаво: вони не розуміють, навіщо це потрібно. А я втомився від спроб пояснювати.

I, Culture Orchestra спонсорується Інститутом Адама Міцкевича, який фінансується державою через міністерство культури. Інститут з бюджетом Є 10 млн на рік – це менеджери, які знають, що потрібно робити в музиці, кіно і т. д. У них є як стратегічні, так і разові проекти. Вони створюють структуру, займаються культурою в її сучасному контексті. Це конкретика: молодіжний оркестр створили – раз, польську музику за допомогою нього проштовхують до Європи – два.

- Зараз говорять про необхідність реформування Мінкульту, поділ функцій і створення структури, подібної до Інституту Міцкевича ...

- Щось таке має з'явитися, але опинитися в правильних руках. Потрібно керуватися сухим професіоналізмом – повинні бути фахівці, яких беруть на роботу, платять їм великі гроші і вимагають результат. Якщо немає своїх, чужих беріть.

- Так, наші «митці» - дуже специфічна публіка ...

- Я не кажу про «митців», я говорю про менеджерів. «Митців» туди взагалі не можна підпускати.

- Ну прийде професіонал, почне щось змінювати, а на нього з криками накинеться заслужений.

- Погаласує і перестане. Та людина скаже: я фахівець, я знаю, як треба, і це я приймаю рішення. А заслужений, народний – йому все одно. Він просто знає, що потрібно зробити, щоб у сучасному світі про Україну дізналися як про країну зі своєю власною культурою. Я бачу дуже багато талановитих людей, які могли б зробити таке.

- В Україні бачите?

- Так. Ось, наприклад, хлопці, які робили Донкульт, це супер – з менеджменту культурного, з інтуїції, з патріотизму, відсутності зашореності та заангажованості якоїсь. Чудові партнери, з якими легко і приємно працювати. Я їм сказав – потрібно те-то, вони повірили мені: раз сказав, отже треба. І, коли я відчув, що мої ідеї підтримують, що за мною стоять, то теж захопився – їхній ентузіазм передався мені. Ось таким людям потрібно давати дорогу.

***

Цей матеріал опубліковано в №31-32 журналу Корреспондент від 21 серпня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: музика
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах