RU
ГоловнаШоу-бізнесКультура
 

Вороги мимоволі. Війна розділила культуру Донбасу

Корреспондент.net, 28 квітня 2016, 07:17
1
3514
Вороги мимоволі. Війна розділила культуру Донбасу
Вистава Нам всем одна досталась роль колишнього українського театру в Луганську наочно демонструє стан культури у невизнаних республіках

Події на сході України розкололи культуру і мистецтво Донбасу.

Трупа Луганського обласного українського музично-драматичного театру розкололася два роки тому зовсім не через творчі розбіжності, а через політичні, пише Микита Підгора у №16 журналу Корреспондент від 22 квітня 2016 року.

Частина колективу після початку війни на Донбасі виїхала з новоутвореної невизнаної республіки ЛНР у підконтрольний Україні Сєвєродонецьк, а частина залишилася в Луганську, але вже під новим ім'ям – театр На Оборонній.

Анатолій Яворський, режисер луганської частини трупи, стверджує, що глядачів у них не стало менше, а український репертуар театру поповнився новими виставами.

Проти національного колориту влада ЛНР не заперечує, запевняє Яворський.

«Ставлення до української культури в Луганську залишилося таким же, яким було і до війни, – констатує режисер. – На прем'єрах у нас аншлаги. До речі, ми відновили старий україномовний репертуар – оперу Кавалер троянди Ріхарда Штрауса, спектакль Острів скарбів по Роберту Стівенсону й інші».

Втім, і російською п'єс достатньо: Нам всем одна досталась роль, а з новинок – А зори здесь тихие. Обидві постановки – на військові теми радянських часів.

Хоча про війну думати не хочеться, каже Яворський. Після того, як зняли оточення навколо Луганська, співробітники театру почали повертатися. «Оскільки влада помінялася, у нас були певні побоювання щодо нашого майбутнього», – згадує події недавнього минулого Яворський.

Фото АР
У Донецьку працює багато закладів культури 

Проте установи культури, як і багато донбаських вузів виявилися розділені війною і тепер працюють під різними прапорами.

У Луганську з'явився Союз письменників ЛНР на чолі з письменниками Глібом Бобровим і Федором Березіним. Їхня спільна книга Я бився в Новоросії видана московським видавництвом Яуза-пресс у 2015 році в серії Неоголошені війни.

У Володимира Московченка, режисера Луганського театру «у вигнанні», своя правда, нехай і не окопна. Він добре пам'ятає, як з їхнього будинку після приходу сепаратистів до влади знімали український прапор.

«Під чужим прапором я працювати не можу, на відміну від тих, хто залишився в Луганську», – каже Московченко. Проте його хвилює доля колег, які виїхали подалі від війни – до Києва, Черкас, Дрогобича, Краснодара, Москви і навіть Якутії.

Окопний реалізм

Бобров і Березін – аж ніяк не нові імена в літературі України, вони місцеві, донбаські, їх книги видавалися тут до війни, але сьогодні вони позиціонують себе як російські автори.

Інший письменник і публіцист родом звідти ж Костянтин Скоркін, який виїхав на підконтрольну Україні територію, вважає, що книги його колег з ЛНР користувалися успіхом у російських видавців у своїй ніші: Березін відомий у жанрі «бойової фантастики», а Бобров як автор військової «афганської» прози.

Ще одне яскраве ім'я Донбасу – поетеса Олена Заславська. Вона була відома в українській літтусовці як ключова фігура СТАН – великого літературного угруповання, створеного в 1999 році в Луганську. У 2014-му розбіжності в поглядах з колегами по СТАНу на події в Україні змусили її вийти з групи і залишитися в ЛНР.

Основна маса авторів, твори яких друкують у донбаських збірниках – це звичайні провінційні графомани. Просто через екстремальні умови їхня творчість отримала таке собі локальне значення як «свідчення епохи»

Письменник Костянтин Скоркін, який виїхав на підконтрольну Україні територію

«Основна ж маса авторів, твори яких друкують у донбаських збірниках – це звичайні провінційні графомани, – не соромиться у визначеннях Скоркін. – Просто через екстремальні умови їхня творчість отримала таке собі локальне значення як «свідчення епохи».

Війна на Донбасі і справді дала шанс багатьом луганським письменникам творчо реалізуватися. Однак ті, хто не має таланту, але розраховує виїхати на популярності теми, буде забутий після короткої хвилини слави, упевнений експерт.

На думку Скоркіна, ті автори, які виїхали з Луганська, зараз перебувають у більш вигідному становищі, оскільки в українському літературному просторі багато незайнятих місць, на відміну від російського.

«Перам Новоросії» доведеться швидше за все безуспішно штовхатися із Захаром Прилепіним, Сергієм Шаргуновим, Едуардом Лимоновим та іншими зірками.

Своєрідною «відповіддю» військовій літературі ЛНР журналіст Сергій Сакадинський називає книгу Ігоря Орла Історія одного батальйону, написану колишнім бійцем батальйону Айдар і видану в Харкові у 2016 році.

Хоча книга не становить собою літературно-художньої цінності, вона має вагу документа, першоджерела.

Поки говорили гармати, ліри луганської культури не мовчали і теж вступили в баталію – в театральних трупах розгорілася боротьба за владу. За словами Яворського, з початком бойових дій тодішній директор музично-драматичного театру Михайло Кошовий «викрав печатку і документи».

«У Кошового був наказ з Києва про переїзд театру, який він і виконав, – дає свою інтерпретацію подій Московченко. – Це дало нам можливість продовжити роботу вже на звільненій території й отримати гроші з казначейства».

Коли почалося збройне протистояння, частина колективу висловилася за те, щоб поставити кілька вистав на підтримку української армії, розповідає він. Однак у той час до луганського театру навідувалися озброєні люди.

«Я ніяк не можу ідентифікувати їх як луганчан – вимова, спілкування і незнання нашої топоніміки видавало в них росіян», – каже Московченко.

І тоді директор і художній керівник, щоб уникнути агресивної уваги з боку сепаратистів вирішили перестрахуватися і самі зняли з храму Мельпомени український прапор.

Режисер театру в Сєвєродонецьку визнає, що незважаючи на ці події, з колегами у них збереглися людські стосунки. «Я телефоную тим, хто виїхав в Україну, різні політичні погляди не розділили нас, – зазначає він. – Ми вважаємо, що треба налагоджувати культурні мости, адже люди хочуть жити, а не воювати!»

Шатуни поганих танцюристів

На окупованих територіях почала формуватися своєрідна культурна реальність, про яку сьогодні мало що відомо. «Українська і російська культура живуть кожна у своєму світі, і сьогодні ці світи антагоністичні, – вважає луганський журналіст Сергій Сакадинський. – Культурна ж реальність «ЛДНР» ще не знайшла своїх інтерпретаторів».

Музичний критик Олександр Нечай називає стан культури невизнаних республік невтішним.

«Протягом останніх двох років не вийшло якось поспостерігати якийсь електронний продукт або пост-рок-гурт [сучасні жанри] «звідти». Зроблю припущення, що там зупинився час, – каже він. – У музичних колективів в Україні та Європі шансів набагато більше».

Яскравий приклад тому грув-металічний гурт Jinjer з Горлівки, яка зараз знаходить слухача у Східній Європі. Або луганський електронник Oil Texture (Віталій Лебухорський), який бере участь у міжнародних фестивалях експериментальної електронної музики і видається на іноземних лейблах.

Донбас і до конфлікту був донором творчої інтелігенції для України і Росії, нагадують експерти. Війна лише каталізувала процес «результату» талантів з територій АТО.

Ніби як працюють театри і філармонії, щось відбувається. Інше питання, що все це, на мій погляд, більше схоже на імітацію культурної діяльності, санкціоновану владою

Музикант Андрій Сотников

Однак говорити про повну відсутність культури в Луганську і Донецьку некоректно, вважає музикант Андрій Сотников. «Ніби як працюють театри і філармонії, щось відбувається, – розповідає він. – Інше питання, що все це, на мій погляд, більше схоже на імітацію культурної діяльності, санкціоновану владою».

За його словами, квитки на різні культурні події поширюють профспілки, заповнюючи зали на концерти в основному російських гастролерів – таких, наприклад, як Чичеріна.

У «ЛДНР» свої цінності – прославляння «старшого брата», сила, здатність лякати, – вважає Віталій Симоненко, лідер гурту Simon Stone, родом з Луганська.

Хоча порівнювати культурну ситуацію в Україні і на території невизнаних республік некоректно. «Це все одно, що порівнювати кущ живої брюссельської капусти з бочкою мертвої квашеної білокачанної, – вважає Саша Пролетарський, оглядач журналу ШО. – Там немає повітря зараз взагалі».

Фото Vova Disorder
Вирвавшись з Донбасу, горлівський гурт Jinjer підкорює Європу 

«Окуповані території, на його думку, є якоюсь міфічною брудною мамлєєвською воронкою з шатунами у вигляді Чичериної, Вадима Самойлова (екс-Агата Крісті) і гурту 7Б», - цитує радянського письменника-модерніста Юрія Мамлєєва Пролетарський.

У цьому експерт бачить і позитивний бік. Пік культурного протистояння України і невизнаних республік уже пройдено, і тепер варто очікувати частих комерційних візитів в невизнані республіки тих, хто поза політикою.

«Можливо, якість музичного матеріалу зросте, і зміщення пріоритетів руху якось зміниться в бік Європи», – прогнозує Пролетарський.

Донецький журналіст Раміль Замдиханов не підтримує порівняння «ДНР» з «лійкою». За його словами, культурний Донецьк живе специфічним, але повноцінним життям – музеї, театри і філармонія відкриті. І на їхніх сценах виступають не тільки заїжджі російські зірки.

Так, у Донецьк приїжджала американська класична піаністка українського походження Валентина Лисиця.

Можливість культурної інтеграції Донбасу в українську дійсність журналіст оцінює скептично і пов'язує її безпосередньо з майбутнім політичним вирішенням військової кризи.

***

Цей матеріал опубліковано в №16 журналу Корреспондент від 22 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

СПЕЦТЕМА: ПРОТЕСТИ І ВІЙНА НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ
ТЕГИ: культураДонбас
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах