Українець Кирило Карабиць, 36-річна диригент-зірка одного з найстаріших британських оркестрів, в інтерв'ю Корреспонденту розповів про головні відмінності українських та зарубіжних музикантів, конкуренцію у світі музики і якості, які допомагають перемогти.
Корреспондент пише, що протягом кількох років
західна преса писала про Карабиця як про молодого диригента, на якого варто
звернути увагу, а останнім часом перевела у ранг зірки. У зв'язку з цим видання
запитало, чи відчув
він зміну статусу.
"Ні, я цього не відчуваю. Моє життя йде в
якомусь своєму ритмі. З кожним роком змінюються відчуття від диригування, від
роботи з різними оркестрами. Щось стає робити простіше, але завдання, які
ставиш перед собою, стають помітно глибшими.
Якщо раніше я міг вивчити симфонію за три дні, міг відкрити її, прочитати і був
готовий йти до оркестру, або, як мені здавалося, був готовий, то зараз цього
вже недостатньо. Недарма є теорія, що якщо диригент почав з 20 років, то справжнє диригування до нього прийде тільки
в 60", - заявив Карабиць.
Відповідаючи на питання про те, що найскладніше у цій роботі, диригент відповів, що це
організація побутового,
повсякденного
життя. "Тому що його практично немає, одні
переїзди.
Все, що стосується елементарних речей, сну, їжі, дуже важко поєднувати з
роботою. А диригувати дуже приємно, це задоволення, за яке ще й гроші платять,
а не робота", - зазначив диригент.
Крім того, Корреспондент запитав, чи важко шукати
підхід до кожного нового колективу, адже крім основної роботи в Борнмутському оркестрі, він виступає з десятками оркестрів по
всьому світу: "Все залежить від обставин, пов'язаних, наприклад, з
кількістю днів репетицій. Якщо є три дні , то за цей час можна увійти у досить близький контакт. А буває й таке, коли дуже мало
репетицій".
"Цього
літа
у мене буде два дуже важливих у моєму житті дебюти з двома найвищого рівня оркестрами в
Америці - Клівлендським
оркестром і Філадельфійським. І там репетицій дуже мало. Це інший трішки стиль,
коли просто немає часу на роздуми про взаємини з колективом. Потрібно, як танк, йти вперед, щоб
встигнути до кінця репетицій пройти всю програму. Така спонтанність, коли немає
часу розмовляти, теж інколи важлива", - додав він.
Диригент також відповів на запитання, чому
київська школа відрізняється від західної. "Все відрізняється, схожого в
цих системах немає майже нічого. Але для мене перебування у Відні було практичним вивченням диригування, слухацькою практикою. А основну освіту,
диригентські навички я отримав від своїх професорів Романа Кофмана і Льва
Венедиктова у
Києві", - зазначив
Карабиць.
Корреспондент
звернув увагу на те, що багато поп-музикантів роблять спільні програми із симфонічними оркестрами. Відповідаючи
на питання, чи хотів би він зробити щось подібне і з ким, Карабиць заявив, що
давно думає про такий
концерт, який був би пов'язаний з переосмисленням нашої української естрадної
музики другої половини ХХ століття. "Є багато композиторів, в тому числі і
мій тато, що працював у цьому жанрі. Є [пісні українських композиторів Ігоря]
Шамо, [Платона] Майбороди. Це музика, яку зараз неможливо почути у живому виконанні", - заявив він.
Видання також запитало у Карабиця про те, де його
дім. "У Парижі у мене своя квартира, сім'я, маленький син, якому два з
половиною роки. Не знаю, як буде через два-три роки, можливо, це місце
зміниться, але на сьогодні, коли мене запитують, де я живу, я відповідаю: в
Парижі і Києві", - відповів диригент.
Він також зізнався, що для нього приїзди в Україну -
більше задоволення, тому він не намагається порівнювати якісь речі з іншими
місцями. "Для мене це просто приїзд додому. Тут насолоджуєшся будь-якими, навіть найпростішими речами. Я не порівнюю Україну з
Англією або Францією, це батьківщина, вона ніби поза законом", - зазначив він.
Велике інтерв'ю з Кирилом Карабицем читайте в № 9
видання Корреспондент від 7 березня 2013 року.