RU
ГоловнаШоу-бізнесМузика
 

Корреспондент: Вічний boy. Інтерв’ю з лідером проекту Pianoboy Дмитром Шуровим

Корреспондент.net, 21 травня 2014, 15:34
0
804
Корреспондент: Вічний boy. Інтерв’ю з лідером проекту Pianoboy Дмитром Шуровим
Фото: Наталі Кравчук
Дмитро Шуров зіграє разом з Океаном Ельзи на концерті 21 червня

Лідер проекту Pianoboy Дмитро Шуров розповів Корреспонденту, чи хочуть слухати українську музику в Росії та що спільного у виступів у концертному залі і на Майдан, пише Анна Давидова у №19 журналу від 16 травня 2014 року.

На неораному чорному полі стоїть піаніно Україна. По клавішах літають пальці музиканта, а голос виводить : «Мы будем вместе до последней выцветшей страницы» («Ми будемо разом до останньої вицвілої сторінки» – рос.). Але некерований бульдозер, що кружляє по полю, змітає інструмент, перемелюючи його на друзки. Музика обривається.

Новий кліп Шурова на пісню Родина (Батьківщина – рос.) вийшов дуже символічним. Втім, як виявилося, є у нього і прихований сенс.

«Ті два піаніно, які ми знищили за день зйомок, – на них не можна було грати, – розповідає Корреспонденту лідер проекту Pianoboy. – Була бракована серія, випущена на стику 1960-1970-х: уже через десять років інструменти розсохлися, їх стало неможливо налаштувати. Саме такі лягли під бульдозер».

Виходить, насправді знімальна група не зруйнувала красу, а створила її – на основі старого і віджилого своє.

З особистого архіву Дмитра Шурова
Кліп на пісню Родина змогли зняти лише за один день 

«Я люблю трощити, ламати, але ще більше – створювати», – зізнається піаніст.

За останній час Шуров створив досить багато. У минулому році випустив другий сольний альбом – Не прекращай мечтать (Не припиняй мріяти – рос.), а також написав музику для музичного спектаклю Попелюшка, який поставили в квітні на сцені московського театру Современник. Щоправда, прем'єра відбулася на місяць пізніше, ніж планувалося.

- Чому перенесли вихід вистави?

- Не з музичних причин. Він дуже складний. Це шоу світового рівня з безліччю декорацій і технологічних нововведень. Хоча, маю зізнатися, що на весь грудень і січень через події в Україні я випав із процесу. Так, в якісь моменти хотілося послати все подалі. Але мені пощастило з театром – у своїй основі Современник завжди був дуже незалежним, незважаючи на те що його підтримує держава. До мене як до українця там дуже добре ставилися. Для мене це була своєрідна віддушина. Постійно відвідуючи Москву, я міг, по-перше, розповідати людям якісь реальні факти, а не те, що їм показували по телевізору, а по-друге – тверезо побачити ситуацію (і себе в ній) з боку.

- Правда, що ви взялися за Попелюшку, не бачачи жодної постановки або екранізації сценарію Євгена Шварца?

- Абсолютно. І коли мені запропонували написати спектакль, я свідомо не став їх дивитися. Знаю тільки, що є якась пісенька про жука, але я її не чув.

- Але ви ж радянська дитина!

- Очевидно, не настільки радянська: в юності я багато пересувався по світу і щось з «обов'язкової програми» бачив, а щось ні. Я спочатку прочитав класичний сценарій Шварца, і всім його рекомендую – дико актуальна річ. Якщо не помиляюся, п'єса післявоєнна [сценарій був написаний у 1945-му, а фільм вийшов у 1947-му]. І Шварц писав її мало не за держзамовленням: той самий принцип, за яким у США тоді створювалися яскраві мюзикли, – для підняття настрою і бойового духу. Про це, до речі, говорила на зустрічі з творчою групою художній керівник Современника Галина Волчек: порівнювала часи – ті й нинішні. І зробила висновок: зараз дуже не вистачає чогось такого, що не було б безглуздим – «на ха-ха», – але при цьому переносило б людей в більш світлий світ хоча б тимчасово, поки вони дивляться спектакль.

- Pianoboy зачепила тенденція скасування концертів українських музикантів у Росії?

- Є такі прецеденти, на жаль. Нас вилучили з кількох фестивалів, які користуються держпідтримкою. Організаторам дзвонять і кажуть, що наявність таких-то артистів з такої-то країни є небажаною, – спробуй не послухатися. Я до цього намагаюся ставитися філософськи. Хоча минулого року ми дуже багато грали в Росії.

- Здається, цього літа у вас залишився тільки фестиваль у Калузі.

- Ось вчора звідти теж попросили. Але мені батьки, слава богу, прищепили таке ставлення: не можеш вплинути – розслабся. Я готовий чекати, я не старий чоловік. Знаю, що врешті-решт все одно туди поїдемо, зберемо зали і все буде добре. Мені, швидше, прикро за наших слухачів, тому що вони взагалі аполітичні і дуже відкриті.

Коли ми в березні зіграли поспіль у Москві, Харкові та Львові, я мав честь порівняти різні аудиторії і можу сказати, що з усіх міст у Москві на пісні Родина був найяскравіший флешмоб. Але ж ми не «емігрантська» група: нас в однаковій пропорції слухають в Росії і в Україні. Я бачу, що людям потрібне повітря якесь, вони хочуть в нашій особі бачити реальність, альтернативну тій, у якій перебувають.

- До слова, про емігрантів: ви жили і вчилися у США, у Франції, але повернулися . Що вам дало навчання за кордоном?

- Уміння концентруватися, здатність жити і боротися самому. Це своєрідна армія. Мені здається, нерозумно відправляти людину, яка збирається стати поетом, на військові навчання. А ось заслати її в непросте місто, де живуть зовсім інші люди, – наприклад в Чикаго, де дуже сильна «чорна» культура...

- Або, як вас, – до мормонів, в Юту.

- Так, або до мормонів – у кожному разі це дуже корисно і круто. В американській школі в 15 років для мене стало шоком, що я можу сам вибирати предмети. Мій список – театральний гурток, американська література, хор, середньовічний октет . Ще я співав у джазовому квартеті і вивчав створення сайтів. Це «розкрило» мені мозок – я весь рік займався тим, чим хотів!

Американська система мені подобається ще й тим, що вона тебе організовує. Якщо не набереш достатньої кількості балів, то не отримаєш атестат: займайся чим хочеш, але ти повинен підвищувати рівень. Не бери хімію, але візьми тоді круту історію або французьку вищого рівня. Кожен прогул потрібно відпрацювати. Наприклад, у театральному гуртку мені довелося написати сцену з мюзиклу – зі словами, з музикою – і поставити її з товаришами. Круто!

Я повернувся окрилений. І перші два роки – якраз тоді переїхав з Вінниці до Києва – намагався заразити всіх ідеями, зарядити енергією. А ще там починаєш більше любити те місце, де ти народився. Випромінюєш до нього нові почуття: сумуєш, порівнюєш ... Пам'ятаю, вивчав хіт-паради, а сайт радіо відображався тільки латиницею. Дивлюся, група нова з'явилася – Okean Esli. Так, саме так, «єслі». Думаю: клас, така назва незвичайна! А тоді тільки вийшла пісня Там, де нас нема.

- Зараз вашому синові Льву десять. Готові через п'ять років відпустити його в таку ж «армію»?

- Дуже хочу. Чи страшно? Залежить від самостійності. Зараз, звичайно, Лев не готовий – мені лячно заслати його навіть у піонертабір . Але подивимося, що буде.

З особистого архіву Дмитра Шурова
Лев Шуров уже брав участь у запичі альбому свого батька 
- Хочете, щоб Лев, як і ви, отримав професійну освіту?

- Не було у мене ніякого музучилища і бути не могло, я з музичної школи пішов у четвертому класі. Якщо хто вміє, викресліть це з Вікіпедії!

- Так ви самоучка?

- Так. І, напевно, тому що нічого не закінчив з музики і навіть на факультеті практичної психології не довчився, я до цього часу відчуваю себе студентом. У 17-18 років хотів вчитися в Берклі – горів джазом. Тому накупив самовчителів, книг знаменитих джазменів і розібрався. Щоправда, в якийсь момент життя я уперся у свій «самоучизм» і, щоб розкласти все по поличках, думав вступати на композиторський в київську консерваторію. Але поспілкувався з людьми і зрозумів: треба буде робити дуже багато непотрібної мені роботи, щоб всю цю справу закінчити.

Якщо хотіти, навчитися можна всьому. Просто певні речі потрібно схопити в правильний час

Коли замислюєшся про навчання, розумієш, що міг би просто принести гроші потрібним людям, щоб вони навчили тому, що тобі по-справжньому необхідно. Якщо хотіти, навчитися можна всьому. Просто певні речі потрібно схопити в правильний час. Наприклад, з 6 до 12 років потрібно поставити руки на піаніно: у 30 люди приходять, просять, але у них такі гачкуваті пальці – майже неможливо розслабити. Гітару варто освоювати з 12 до 18, раніше сенсу немає: рука коротка, пальці не готові, та й взагалі важко. Сісти за барабани? Хоч у 18. А читати ноти можна навчитися коли завгодно.

- Ви вже десять років не є учасником Океану Ельзи, але в грудні виступили з групою на Майдані. Не страшно було після такої перерви?

- Я розумів, що це буде не музичною, а, швидше, енергетичною подією. У нас тоді товариш у в'язниці сидів ні за що ні про що – боялися, що він там залишиться. Тоді, звичайно, зовсім інший був час: боялися речей, з приводу яких зараз усі ілюзії розвіялися.

- 21 червня в НСК Олімпійський ОЕ відіграє концерт до 20-річчя групи. Ви вийдете на сцену?

- Так, я там буду.

- З ОЕ або Земфірою ви виступали перед сотнями тисяч людей. Але Pianoboy таки не стадіонна команда. Чи не сумуєте за розмахом?

- Може, лідер U2 Боно або Стівен Тайлер з Aerosmith скажуть: «Та що він розуміє?!», але моя думка – артист все-таки працює на першу тисячу глядачів. А вона – на нього. Її достатньо, щоб повернути всю ту енергію, що ти віддав, і, може, навіть більше.

Пам'ятаю, на своєму першому в житті концерті Radiohead ми з моєю дружиною Олею полізли в цю першу тисячу. І нам там печінку з нирками змішали – така тиснява! Тоді ми зрозуміли, що, здається, не настільки любимо цю групу ... Перша тисяча – сміливі, круті люди. Я не можу ставитися до них як до натовпу . Тому для мене концерт на стадіоні, на Майдані або в Зеленому театрі – за великим рахунком одне й те саме: ось ця перша тисяча. Я її відчуваю.

- Що б ви порадили тим, хто про свою першу тисячу ще тільки мріє?

- Молодому музиканту насамперед треба знайти соратника. Немає нічого ціннішого за пінг-понг між людьми: якою б талановитою людина не була, їй постійно потрібно підкидати дрова. У Майкла Джексона був Квінсі Джонс, у Джона Леннона – Йоко Оно. Без цього взагалі нічого не можна зрушити з мертвої точки. А потім ... Потім я б підписав з цим товаришем кров'ю контракт: «Ми зробимо те і те в такі-то терміни», повісив би в рамочку, і, якби траплялися якісь напади депресії, це повертало б мене на шлях істинний.

Немає нічого ціннішого за пінг-понг між людьми: якою б талановитою людина не була, їй постійно потрібно підкидати дрова

Організовуючи групу, уявіть собі її останній день – найстрашніший. Обговоріть його: зафіксуйте на папері, що в такій ситуації станеться. Це допоможе довше протриматися в адекватному режимі. Як правило, групи розвалюються через те, що люди не готові до кінця любові. Спочатку таку приязнь відчуваєш, що дуже багато чого прощаєш – якщо людина забуває рими, спізнюється на репетиції ... А коли любов проходить, уже пізно: у вас є директор, контракт, шанувальники, гонорари. І ось у цей момент дуже важливо повернутися до того, підписаного кров'ю, папірчика, на якому зазначено: буде так і так.

- Цього року вам виповнюється 33 – знаковий для чоловіка вік. Син у вас є, будинок добудовуєте. А дерево посадили?

- І не одне! В саду біля нашого старого будинку в селі. Але що з того? Вони ніяк не почнуть плодоносити. Взагалі для мене вік мало що визначає. Незважаючи на будинки, синів і дерева, я сподіваюся не втратити відчуття свободи. Без нього дуже важко творити.

Сьогодні побачив у Facebook цікаву історію – не знаю, правда чи ні. У турецькому музеї знайшли стародавню Біблію: поки достовірно відомий лише вік – книгу написали десь між 1.500 і 2.000 років тому. І там абсолютно інше трактування фіналу історії: Ісус вознісся живим, розіп'яли не його, а Юду. Уявляєте, як би це вплинуло на розвиток європейської цивілізації? Якби вона була побудована не на тому, що хорошу людину замучили, а на тому, що замучили справедливо – зрадника.

Мені здається, зараз ключова проблема суспільства – розмите поняття справедливості. Люди забувають, що це таке. Так, ти не можеш бути справедливим з усіма. Але стрижень же повинен бути. Ось що таке батьківщина? Мені здається, це той самий стрижень і є. Людина живе, вбирає в себе якісь речі, і вони формують її ставлення до життя. І від цього не можна відступатися. Думаю, якби таке «справедливе» трактування біблійної історії було із самого початку, світ був би зовсім іншим. Це от до питання про 33 роки: багато чоловіків в такому віці думають, що їх треба розіп'яти, тому що вони нічого у своєму житті не зробили. А може, варто думати навпаки – ти заслужено вознісся, і тепер життя починається спочатку?

***

Цей матеріал опублікований в № 19 журналу Корреспондент від 16 травня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua
Читати коментарі

Корреспондент.net в соцмережах