ГоловнаШоу-бізнесМузика
 

На Sziget їдемо повним складом. Інтерв’ю з лідером гурту Onuka

Корреспондент.net, 28 травня 2015, 10:49
0
385
На Sziget їдемо повним складом. Інтерв’ю з лідером гурту Onuka
Фото: Дмитра Ніконорова
Ната Жижченко у своїй творчості комбінує електронну музику з етнічними мотивами

Лідер проекту Onuka Ната Жижченко дала інтерв’ю виданню Корреспондент.

Роббі Вільямс, Florence and The Machine, Alt-J, Kasabian – на жаль, виконавців і гуртів такого рівня в Україні нам не побачити ще довго. Причини очевидні – в країні є війна і немає грошей, пише Анна Давидова у №20 журналу від 22 травня 2015 року.

І тим важливіший той факт, що в серпні на одному з найбільших музичних фестивалів Європи, угорському Sziget, в одному лайнапі з наведеними вище артистами, а також десятками інших гуртів зі світовими іменами перебувають українські ДахаБраха і молодий проект Onuka: такі моменти дуже важливі для створення позитивного іміджу країни.

Onuka, у творчості якої сучасна електронна музика переплетена з етно-мотивами, – дітище Нати Жижченко, екс-вокалістки Tomato Jaws, і Євгена Філатова, лідера The Maneken. І «дитина» пари (музиканти разом як у роботі, так і в житті) вийшла справжнім вундеркіндом: проект існує менше двох років, але крім Sziget уже може похвалитися запланованою на червень серією концертів у Польщі, а восени, ймовірно, у США. Та й повний sold out за кілька тижнів до великого київського концерту теж говорить багато про що.

Сама Жижченко більше полюбляє грати і співати, а не розмовляти. Хоча технічні складнощі українського туру, який триває зараз, змусили артистку переглянути свої погляди: якщо раптом «вирубується» апаратура, не залишиш же публіку в повній тиші.

- Як приймають у маленьких містах? Все-таки ваша музика досить специфічна, естетська.

- Знаєте, у маленьких містах грати навіть затишніше: більше енергетичної віддачі від залу. Мені здається, там люди не перегодовані і для них концерт артиста – це подія, на яку збирається вся «просунута» місцева тусовка, заразом підтягуючи і тих, хто, можливо, і не чув, але кому теж цікаво.

Поки що найяскравіший концерт був у Чернівцях. Після виступу барабанщиць носили на руках, клавішницю цілували у вуха. Вираз «порвати зал» – воно саме для такого випадку. (Сміється.) Концертний директор реально нас рятувала: у нас такого ще не було – все в дивину. І для таких залів працювати дуже приємно – усвідомлюєш, що все-таки не даремно цим займаєшся.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Хто з артистів на сцені заворожує особисто вас?

- По-перше, звичайно, Бьорк: вона для мене божество. А інша артистка, яка мене захоплює, – Ройшин Мьорфі, колишня солістка Moloko. Вона круто співає, неймовірно виглядає, чудово танцює. Все це в комплексі створює цілісний образ, який вже не ділиться на класний вокал або круті шмотки: скільки не намагаються її зімітувати – все не те.

Хоча, до речі, я нещодавно дізналася дивовижний факт. Здається, Мьорфі підгледіла один трюк – коли вона їсть букет троянд, а потім починає випльовувати пелюстки, – в іншої артистки, Алли Пугачової. Та зробила схоже на якомусь концерті в 1970-х – про це мені розповіла мама мого друга. Дуже обурювалася: ну як так, подарували Пугачовій букет – а вона на сцені почала його їсти і плюватися?!

Не знаю, яким чином Мьорфі побачила той старовинний концерт Пугачової. Може, це просто той випадок, коли ідеї ширяють у повітрі. Але навіть якщо не Ройшин це придумала, то втілила блискуче!

- Що для вас означає майбутній Sziget?

- Поки я це ще не усвідомила, якщо чесно. Напевно, коли вийду на сцену, а потім з неї зійду, тільки тоді в це повірю. Ми з музикантами дуже відповідально ставимося до підготовки: вже точно вирішили, що їдемо повним складом, причому беремо туди всі інструменти, включаючи трембіту.

- А як ви її довезе?

- Так само, як возимо в турі: у нас є складальна трембіта, яка розбирається на три частини. Цей момент вже відпрацьований. (Сміється.)

- Українські команди на Sziget дуже різні, але об'єднує їх сильна етно-складова. Наша музика без етно Європі не цікава?

- Етно-включення повинні бути дуже доречними. У ДахиБрахи це зроблено геніально: я не можу сказати, що у них музика з вкрапленнями етно, – це окреме мистецтво, яке називається ДахаБраха. Але взагалі думаю, що музика без етно цікава, просто їй складніше завойовувати якихось незалежних слухачів, тому що у світі настільки багато музики, й Україна, на жаль, не та країна, де її винаходять.

- Другою після України країною із завантаження вашого дебютного альбому в iTunes стала Японія. Чим поясните такий феномен?

- Мені важко зрозуміти, чому нас там так полюбили. Швидше за все, головна причина – зовнішній вигляд моїх музикантів: дівчата виглядають як героїні найкрутішого аніме! Якщо їх атакують в Чернівцях, то в Японії, напевно, просто порвуть на шматки. (Сміється.)

- Взимку 2014-го ви скасували раніше заплановані концерти в РФ. Як ідуть справи зараз?

- Теоретично ми хочемо туди поїхати – там дуже багато наших шанувальників, які пишуть мені: «Ну коли ж буде концерт?!». І я розумію, що фанати музики там нічим не відрізняються від фанатів в Україні, Польщі, Угорщині або десь ще. Тим більше якщо мова про людей, які в Росії зараз готові свідомо йти на українські концерти.

На жаль, на жаль, поки такої можливості немає. Я дуже чекаю, коли щось зміниться, – напевно, як і всі. Щоб все це швидше закінчилося, хоча, за всіма прогнозами, так не виходить ... Але однозначно: поки ситуація не перестане бути такою складною, як зараз, Onuka не поїде в Росію.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Ваша кохана людина родом з Донецька. Як змінилося життя за останній рік?

- Можу сказати, що рідних людей у Києві побільшало. У Жені вся рідня переїхала сюди, і наші родичі стали ближче. І всі наші друзі із сім'ями тепер теж тут.

Звичайно, це все впливає на сприйняття, на творчість. Саме усвідомлення того, що був Донецьк – величезний, багатий, відбудований, доглянутий, – і він перетворився на напівмертве місто з дефіцитом продуктів й озброєними людьми на кожному кроці. І що багато хто залишається, незважаючи на те що жити там все гірше з кожним днем, навіть більше – захищають нові порядки. Ні, мені не зрозуміти.

Хоча у кожного своя точка зору, на яку він має право. Не сумніваюся, що у людей, які дотримуються думки, зворотної моїй, є на те свої вагомі причини. Але, природно, я на боці України: я патріот з дитинства. Є цитата, яку я запозичила з інтерв'ю однієї ведучої: «Ми всі шукали Європу, а знайшли Україну». З цими словами я повністю згодна.

Зараз унікальність життя відчутна як ніколи. Правда, на жаль, не для всіх: те, як для багатьох знецінилася найвища цінність життя – саме життя, – просто нонсенс

А ще зараз унікальність життя відчутна як ніколи. Правда, на жаль, не для всіх: те, як для багатьох знецінилася найвища цінність життя – саме життя, – просто нонсенс.

Взагалі я не люблю говорити на цю тему. За великим рахунком ми нічого не знаємо – осколки новин впиваються нам у мозок і зводять з розуму, агресія у людей накручена на +200. Дивуюся тому, як все-таки працюють піар-технології: так швидко і настільки сильно посварити народи – це, звичайно, вражає.

- Якщо не помиляюся, восени ви обіцяли новий альбом, де співвідношення українських та англійських пісень має бути 50х50.

- Це буде EP, швидше за все, чотири-п'ять пісень і, напевно, дві україномовні, решта англійською. У мене немає бажання паразитувати на підйомі патріотизму – я хочу, щоб цих треків було мало, але всі вони були вдалими. А це не так просто.

- Чому? Вам складніше працювати українською, ніж англійською?

- По-перше, так. А по-друге, відповідальність дуже велика: моя особиста традиція починаючи з Tomato Jaws – тексти англійською. Але от пісня Місто українською стала певним викликом собі: ніхто не вірив у її успіх, а вийшло, що вона стала нашим головним хітом. Зараз у мене є одна класна ідея з українським текстом, і я дуже сподіваюся, що все вийде.

- В інституті ви вчили угорську. На Sziget привітатися зможете?

- Зможу. Ще зможу видати кілька примітивних фраз. Хоча раніше могла все про себе розповісти угорською. Але тут як прийшло, так і пішло.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Ви – внучка іменитого майстра народних інструментів Олександра Шльончика, ваша бабуся – вокалістка та бандуристка, мама – піаністка. Як така «музикантська» дитина опинилася в Університеті культури на спеціальності етнокультурологія?

- І я, і мама моя не хотіли, щоб я вчилася в музичному вузі. Мій інструмент – сопілка, і щоб вчитися на ньому в музучилищі, потрібно було грати також на цимбалах: у народників не можна вибрати фортепіано другим інструментом. Якимось чином мама домовилася, що другим інструментом для мене міг бути най – ще це називається ребро: такий набір сопілочок, схожий на ті, на яких перуанці грають. Я від цього ная не прийшла у захват і вирішила повернутися в школу – це після дев'ятого класу було.

Після 11-го збиралася на класичний вокал, але коли зрозуміла, скільки там всяких інтриг, вирішила, що краще не варто. Я звикла бути поза такими історіями – просто вчитися, займатися своєю справою. А тут – або ти у всьому цьому береш участь, або ти лузер.

До того ж у мене була складна школа – гімназія з кількома мовами. Я була зубрилкою на першій парті і в 11-му класі довчилась до неврозу. І сказала мамі: «Все, йду в найпростіший інститут». Прийшла, бачу найменший конкурс – етнокультурологія. Думаю, окей, підходить. Цікаво ж – історія культур різних народів! Звичайно, а як же ...

Потім я дуже шкодувала, переживала: навіщо п'ять років з життя викинула? А зараз розумію, що нічого випадкового не відбувається. Ну хто міг знати, що в минулому році я почну викладати в Smart School етномузику та етнокультуру? Я думаю, що з нашої групи – 52 людини! – я єдина, хто хоч трохи попрацював за фахом.

Взагалі мені було дуже цікаво. Але діти семи-дев'яти років для такої теми ще занадто маленькі, навіть просто утримати їхню увагу – вже суперзавдання. Я вирішила: єдине, що можу зробити, це запрошувати на кожне заняття нового музиканта з новим інструментом – бандура, цимбали, сопілка, трембіта. Було цікаво і незвично. Але зараз для мене ця історія закінчилася, тому що я все-таки не зовсім педагог і мені самій швидше треба вчитися, ніж вчити.

Хоча зараз я викладаю сопілку дорослим учням. Тут я як риба у воді – можу щось підказати, передати, порадити, чомусь навчити.

- Навіщо вам це?

- Знову-таки певний внутрішній челлендж. Я думала над тим, щоб викладати, а потім само собою вийшло. На одній вечірці знайомий сказав мені: «Мрію навчитися на блок-флейті грати мелодію з Шербурзьких парасольок!». Я в шоці: 25 років пацану, діджей, а хоче на блок-флейті грати Шербурзькі парасольки. Кажу: «Ок, давай я тебе навчу». На наступний день дзвінок: «Ну шо?». І я розумію, що влипла. (Сміється.) Проте я його навчила нотній грамоті – дуже цікаво було пояснювати її немузиканту, проводячи паралелі з діджейськими техніками. Хлопець тепер вміє читати з листа, кілька польок вивчив, і в мене є план, який твір він повинен до кінця року зіграти.

- А Парасольки здолав?

- Ні, Парасольки – це поки що важкувато. (Усміхається.)

- Як вам самій працюється з академічними музикантами?

- Поряд з ними я завжди відчуваю себе трошки дилетантом, бо не знаю якихось моментів, тонкощів, і дуже приємно, коли вони прислухаються до твоїх побажань.

Знаєте, музиканти, які їздять з нами, постійно змінюються. І ось недавно я приходжу в студію, а там стоїть новий тромбоніст – той самий, який грав в оркестрі, з яким я вперше в житті вийшла на сцену в Чернігові, коли мені було дев'ять років.

- І впізнали його?

- Він мене впізнав. (Сміється.)

- А як було маленькій дівчинці об'їздити з дорослими музикантами всю Європу?

- Насправді мене все життя турбувало не те, через що варто було б хвилюватися насправді. До моїх 15 років мама присвятила мені все життя – я росла в суворій музичній системі і не боялася ні публіки, ні нових завдань. Але от просто зайти на репетицію – це було жахливо: що вони про мене подумають?! Мамі доводилося мене буквально за руку затягувати. Звичайно, коли ти граєш програму, то всі розуміють, що ти не дівчинка, яка просто так зайшла.

Найважче для дітей, які вважалися вундеркіндами, – момент, коли ти переростаєш вік милої дитини і стаєш підлітком, який зрівнюється з усіма іншими

А взагалі найважче для дітей, які вважалися вундеркіндами, – момент, коли ти переростаєш вік милої дитини і стаєш підлітком, який зрівнюється з усіма іншими. Я своїй дитині не побажаю такого – щоб у неї було чудесне дитинство, а потім вона в десять років відчула себе нікому не потрібним повним нулем. На цьому в перехідному віці ламаються багато спортсменів і музикантів.

Щоб знову звернути на себе увагу вже в дорослому віці, тобі потрібно зробити щось абсолютно нове. Повертати колишній успіх набагато важче, ніж послідовно до нього йти, не "перестрибуючи через клас». Це як би подвійне завдання виходить.

- Але хіба не це справжній виклик?

- Так. Але щоб на нього відповісти, мені знадобилося десять років, за які всяке бувало, включаючи лікування від депресії. І я не побажала б близькій людині такого шляху. Зрозуміло, що буде як буде: нічого забороняти я не стану. 

Потрібно спочатку готувати дитину до того, що в один момент все може закінчитися і цю порожнечу необхідно буде заповнити. Не можна жити тільки чимось одним

Але потрібно спочатку готувати дитину до того, що в один момент все може закінчитися і цю порожнечу необхідно буде заповнити. Не можна жити тільки чимось одним.

- В одному інтерв'ю, відповідаючи на запитання про улюблене місце в Україні, ви назвали Зону відчуження, сказавши, що вона вас вабила з дитинства. Чим?

- Мій тато – ліквідатор, фізик. Він мені все пояснював, тому що дійсно у мене якесь хворобливе захоплення цією темою. Я по крупицях вишукувала інформацію, читала все, що могла знайти, а тоді ж не було нічого.

І коли в інституті настав момент вибору предмету для магістерської роботи, подумала: ось він, шанс, – можу хоч раз написати про те, що мені дійсно цікаво. Моя тема – вплив катастрофи на культурний регіон Полісся. Для мене це перетворилося на якусь віддушину: свою дитячу «манію» я змогла відпрацювати і задокументувати. Я досі цікавлюся зоною, їжджу туди часто – для мене там якесь невичерпне джерело натхнення.

- Ви взагалі любите несподівані місця – в Києві своїми улюбленими крім Подолу називали Троєщину і Воскресенку, що користуються некращою славою ...

- Просто я народилася на Воскресенці, батьки досі там живуть. Останнім часом чомусь нахлинули спогади з дитинства, причому найбільш ранні, часів Радянського Союзу.

Я добре пам'ятаю час перебудови, хоча я була зовсім маленькою. Пам'ятаю цей запах – запах нового радянського спального району. Люблю розглядати архівні фотографії: так, за три десятки років все змінилося, але як красиво це було спочатку – хоч і примітивно, але з якимось оптимізмом, надією на краще майбутнє.

У мене світла ностальгія. Пам'ятаю, як з мамою ходили в парк збирати листя. Мені здається, у сучасних дітей немає таких простих радощів – зібрати гербарій, наклеїти наліпки з універсаму, зробити лялечку з кульбаби. Старію, напевно. (Сміється.) «Ось у наш час!» – такі слова, напевно, були і будуть завжди, але я рада, що застала той час не тільки у фільмах – хоч кілька років. І рада, що є можливість сісти в машину і приїхати в своє дитинство. Там нічого не змінюється: той самий парк, те саме листя.

***

Цей матеріал опубліковано в № 20 журналу Корреспондент від 22 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net , можна ознайомитися тут

ТЕГИ: музикаSziget
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах