Ломаченко: Хочу стати першим українським Чемпіоном світу

Олімпійський чемпіон з боксу Василь Ломаченко розповів про те, як потрапив у бокс і про те, коли збирається перейти у професіонали.

- Василю, ти на чемпіонаті України боксував з рукою, яка ще не одужала після операції. Зважаючи на результати, ти й однією рукою можеш здолати конкурентів в Україні...  

- Якщо виграв, то так воно і є. Не звертаю уваги на конкуренцію, для мене головне перемога, а на суперниках не акцентую уваги.   

- Який бій у твоїй кар'єрі був найважчим?  

- (Після паузи). Складно пригадати. Напевно, в 2007 році, у фіналі чемпіонату світу. Тоді я програв Альберту Селімову з Росії. Це було моя перша поразка за 13 років у боксі.   

- А скільки боїв ти взагалі провів?  

- Близько 300. Більшість з них закінчував достроково.

- Говорять, немає боксера, який не був у нокдауні. Ти не виняток?  

- Так, звичайно. У нокдауні був усього раз. У 2006 році в Одесі на міжнародному турнірі. У фінальному бою, вже в першому раунді пропустив удар і опинився на підлозі. Ну, нічого, потім я суперника нокаутував.   

- Напевно, боксом захопився ще в ранньому дитинстві?   

- Так, мій батько працював учителем фізкультури, а у вільний від основної роботи час вів секцію з боксу. Тому я вперше надів боксерські рукавички, як тільки почав ходити. У дитинстві завжди крутився біля батька в залі, а вже у шість років твердо вирішив, що стану олімпійським чемпіоном з боксу. Я запитав у тата, що краще виграти - чемпіонат світу чи Олімпійські ігри. Тато відповів, Ігри. Тоді я сказав, що буду олімпійським чемпіоном. Серйозніше я почав усвідомлювати, що бокс - це вид спорту, яким я хочу займатися, років у 10-11, коли почалися серйозні змагання, турніри і ми стали виїжджати. У боксі, впевнений, я на все життя. Коли прийде час, продовжу справу батька - стану тренером. Зараз, до речі, навчаюся в Одеському педагогічному університеті, факультет фізичного виховання.   

- Часто бився в дитинстві?  

- Бійки завжди обходжу. Батько мені завжди повторював, що я, як боксер, набагато сильніший за інших. Тому не маю права розпускати рук, інакше можу когось травмувати. Батько також беріг мене, прагнув не витрачати енергію на другорядних турнірах. Ми цілеспрямовано готувалися до серйозних змагань.  

- Василю, наскільки істотно любительський бокс відрізняється від професійного?   

- Відмінність одна - гонорари. У професіоналів вони значно більші, ніж у любителів. А все інше те ж саме, скрізь по голові б'ють.   

- Якщо професіоналам платять більше, чому після перемоги на Олімпіаді ти не покинув любительський бокс?

- Мені не раз пропонували перейти у професіонали. Менеджери провідних американських і німецьких клубів хотіли підписати контракт зі мною ще до Ігор у Пекіні. Тоді я їх пропозиції серйозно не сприйняв, був зосереджений на підготовці до Олімпіади. А зараз у мене залишилася ще одна нескорена вершина в любительському боксі - хочу перемогти на Чемпіонаті світу. У нас в Україні всього два олімпійські чемпіони - я і Володимир Кличко. А ось переможців першості світу в нас немає, хочу стати першим. Така можливість буде в 2010 році. Ну а потім і думатиму про перехід у професіонали.  

- Меккою професійного боксу вважається Америка. Не мрієш там боксувати у професіоналах?    

- Ні, мене в Україні все влаштовує. У Білгород-Дністровському в мене є все, що необхідно для підготовки, тому нікуди виїжджати я не збираюся.   

- За боями професіоналів стежиш?

- Не дуже. Тільки за боями Роя Джонсона, він мій кумир. Багато хто захоплюються поєдинками важковаговиків, називають їх найбільш видовищами. А мені вони просто нецікаві. Не розумію, як можна отримувати задоволення від бою двох не дуже технічних боксерів, з повільними ударами... Бої в легких вагових категоріях також не дуже подобаються, нудні вони якісь.

Левый берег