Напередодні Олімпіади в Ріо пропонуємо розповідь про десятьох спортсменів, які втратили свою домівку через війну, але виступлять на Іграх за так звану збірну біженців.
Протягом останніх двох років звідусіль лунають час від часу новини про біженців із Сирії, Ірану, Південного Судану, і цей список можна продовжувати. У зв'язку з посталою міграційною кризою президент МОК Томас Бах висунув ініціативу відправити на Олімпіаду в Ріо від 5 до 10 спортсменів-біженців, яких прийняли іноземні національні комітети, але виступати їм дозволили тільки під прапором МОК.
"Ми хочемо, щоб вони втілили свої спортивні мрії, незважаючи на війни", - сказав Бах. Окрім того, ООН обрала в Греції сирійського біженця Ібрагіма Аль-Гуссейна, щоб він взяв участь в естафеті олімпійського вогню через табір для мігрантів в Афінах. МОК навіть виділив близько $2 млн на підготовку всіх приїжджих спортсменів у різних країнах. У підсумку із 43 претендентів у Ріо відібрали десятьох. Ми розповімо нелегкі історії із життя кожного з них.
Юсра Мардині
Дівчинка дуже любила займатися плаванням у своєму рідному місті Дамаск, але з початком війни мрія стати чемпіонкою, здавалося б, зникла назавжди. Тікати із Сирії сім'я Юсри зважилася лише в минулому серпні, якраз під час найбільшої хвилі міграції з цієї країни до Європи. Вони прийшли пішки з Лівану до Туреччини, а там заплатили спільникам, щоб їх відправили до Греції.
З першого разу не вийшло - берегова поліція розвернула човен у зворотному напрямку. Налякані війною люди не зневірилися і здійснили другу втечу. Цього разу вдалу. Поліція їх не помітила, але через 1,5 год. сталася біда. Переповнений міні-човен, в якому знаходилися 20 осіб, заглох посеред моря. Серед всіх пасажирів лише троє вміли плавати. Люди повикидали всі свої речі в море, але їхні старання були марними. Юсра та її сестра Сара взістрибнули в море і штовхали човен аж до берегів острова Лесбос. "Це було жахливо, - скаже потім 17-річна дівчина. - Я подумала, що зганьблюся, якщо не допоможу людям, адже я вмію плавати. Тепер я ненавиджу море." На берег Греції вона ступила без взуття, яке потонуло у воді, і їй довелося йти до Угорщини босоніж.
"Багатьох спіймала поліція, - продовжувала Мардині. - Добросердні люди дали нам свій одяг, а потім його хтось поцупив. Коли поліцейські побачили нас, то не зрозуміли, чому ми розсміялися. А я їм кажу, мовляв, ми могли померти в морі. А от вас ми вже точно не боїмося." Зрештою, сестри дісталися до Берліна, де єгипетський перекладач допоміг їм потрапити в басейн. Там за них взявся німецький тренер Свен Шпаннекребс. "Вона прогресує швидше, ніж я очікував", - зізнався наставник. Юсру відібрали в Ріо на 200 м вільним стилем.
Йоланде Мабіка і Пополе Місенга
Ці двоє дзюдоїстів родом з одного міста - Букаву, що в Демократичній Республіці Конго (ДРК). Йоланде забрали у батьків і відправили до притулку в столицю Кіншасу, коли в 1998 році розпочалася друга конголезька війна. Їй тоді було всього 11 років. Саме тоді і розпочалася її історія з дзюдо. Пополе Місенга втік з Букаву, коли його матір вбили, а брат кудись подівся. "Я більше не міг дивитися на таку кількість смертей. Я хочу залишитися чистим і просто займатися спортом", - говорив він. Під час цієї війни в ДРК загинули близько 5 млн осіб.
Над обома спортсменами безжалісно знущалися тренери. У разі програшу або незадовільних, на їхню думку, виступів хлопців закривали в клітці і могли не годувати по кілька днів. Вони наважилися на втечу у 2013 році, поїхавши на чемпіонат світу до Бразилії. Там тренер конфіскував документи і гроші, замкнув їх у готелі і не з'являвся кілька днів. Знесилена від голоду Йоланде все ж змогла втекти з готелю. Вона ходила вулицями, поки не натрапила на громаду конголезьких іммігрантів. На наступний день вона повернулася за Пополе і відвела його туди. "Я більше не можу плакати. Мені здається, я виплакала всі свої сльози раніше", - була відвертою Йоланде.
З іншою проблемою дзюдоїсти зіткнулися, коли почали тренуватися з бразильськими фахівцями. "Вони не знали різниці між спарингами і змаганнями, - говорив їхній тренер Гералдо Бернардес. - Кожного разу були надто агресивними і били з усієї сили, тому що їх карали за недостатні зусилля. З часом вони стали більш відкритими. Ми всі дали їм зрозуміти, що вони знаходяться в безпеці, а ми хочемо допомогти."
"Олімпіада - це великий шанс для мене. Сподіваюся, моя сім'я мене побачить і моє життя зміниться. Я дуже хочу зв'язатися зі своїми батьком і братами", - звіряється Йоланде.
"Пташенята" Лорупе
Пауло Локоро і Розе Локоньєн
Возз'єднатися із сім'єю сподівається і легкоатлетка Анджеліна Лохаліт, яка покинула всіх рідних і село в Південному Судані у 2002 році, коли розгорілася жорстока громадянська війна. Дівчинці тоді було всього шість років. Її відправили в найбільший табір для біженців у Кенії. Пішовши до школи, Анджеліна захопилася бігом і почала вигравати там змагання. "Я бігала заради задоволення. Мені це так подобалося", - сказала вона. А потім у школу прийшли професійні тренери та були вражені здібностями дівчинки. Її вибрали тренуватися з олімпійською чемпіонкою Теглою Лорупе.
"Якщо я добре виступлю, то зможу допомогти своїй родині. Я жодного разу не спілкувалася з ними після переїзду до Кенії. В першу чергу, я мрію допомогти батькові побудувати будинок", - сподівається Лохаліт, яка побіжить на дистанції 1500 м.
Їєч Біл з того ж табору для біженців у Какумі, у північній Кенії, куди він потрапив трохи пізніше за Анджеліну - у 2005 році. Йому було 9 років, коли його спіймали суданські солдати і вислали з країни. В той момент його заслабла від голоду мати пішла шукати хоч якусь їжу для сім'ї, залишивши Їєча із сусідкою. У Какумі він прожив 10 років, поки в минулому році не дізнався про те, що фонд Тегли Лорупе відвідає його табір, щоб відібрати найкращих спортсменів. "Наші умови були дуже скромними. У мене навіть не було кросівок для бігу, а вода була розкішшю", - зізнався він. Незважаючи на відсутність змагальної практики, південнносуданець справив належне враження на олімпійську чемпіонку і тепер живе в Найробі, а в Ріо побіжить на 800 м.
Джеймс Чинджієк втратив батька в 1999 році під час тієї ж громадянської війни. Через два роки, коли йому було 13, Джеймс пас худобу. Тут його помітили солдати і хотіли забрати в армію. Довелося залишити Південний Судан. Він пройшов тисячі кілометрів, поки не прийшов у Какуму. "Ми так часто травмувалися через незручне взуття, але продовжували бігати, - говорив Чинджієк. - Якщо у когось і було дві пари кросівок, то вони віддавалися тому, у кого не було жодної. Зараз я хочу допомагати людям. Якщо у когось з нас з'явився шанс, ми повинні дивитися на наших братів і сестер. Цю можливість треба використовувати на 100%." У Бразилії завдяки все тій же Лорупе він виступить у бігу на 400 м.
Історії Пауло Локоро (1500 м) і Розе Локоньєн (800 м) схожі з розповідями їхніх південносуданських колег. Вони теж виявилися в найбільшому у світі таборі для біженців у Какумі (179 тис. осіб) в юному віці і теж попалися на очі Лорупе. "Мені хочеться дати людям надію, - пояснила причину вибору атлетів сама Тегла. - У них може бути кар'єра, де до них будуть ставитися по-людськи. А зараз вони просто щасливі, що отримали особисту форму."
Йонас Кінде
Марафонець до сих пір не може впоратися з емоціями і розповісти, чому він покинув Ефіопію. "Там дуже багато політичних, моральних і економічних проблем. В Ефіопії занадто складно бути спортсменом" - так він пояснює свій переїзд у Люксембург у 2011 році, де з 2013-го він перебуває під міжнародним захистом. "Складно бути біженцем, але моє життя тільки покращилося. Зараз я ходжу на уроки французької та водіння", - сказав Кінде. Африканець виграв багато забігів на довгі дистанції, а в Німеччині пробіг марафон за 2 год. і 17 хв. Якби у нього був паспорт Люксембургу, то він би обов'язково кваліфікувався на Ігри. "Зазвичай я тренуюся один раз на день, але коли я почув, що нам дозволять виступати під прапором МОК, то почав тренуватися два рази. Чому б не виграти в Ріо медаль?"
Рамі Аніс
У плавання Рамі в 14 років привів дядько Маджад, який колись входив до збірної Сирії. Хлопчик завжди знав, що спорт - це все його життя. У 2011 році в його рідному Алеппо почастішали бомбардування і викрадення людей, тому батько відправив 20-річного Рамі до його старшого брата в Стамбул. Планувалося, що хлопці перечекають пару місяців і повернуться на батьківщину, тому багаж у Рамі був невеликий: куртка, дві сорочки і дві пари штанів. Брати часу не гаяли: займалися в басейні, і поїхали б на змагання, якби були громадянами Туреччини. "Це як вчитися довго-довго, а потім не мати права скласти іспит", - пояснив Рамі. У Стамбулі він у результаті пробув кілька років. Ситуація вдома тільки погіршувалася, і плавець втік на шлюпці до Бельгії, щоб отримати таке заповітне право. У грудні 2015-го йому оформили статус біженця. Рамі втілив свою мрію і тепер тренується під керівництвом олімпійської чемпіонки Карине Фербаувен. На Олімпіаді він пропливе 100 м батерфляєм.