RU
Головна
 
Цей матеріал опубліковано на Корреспондент.net в рамках офіційної партнерської угоди з Deutsche Welle

DW: Як ЦК КПРС запросив у Москву берлінських гей-активістів

Українська служба DW, 13 грудня 2018, 16:58
1
1960
DW: Як ЦК КПРС запросив у Москву берлінських гей-активістів
Фото: Rudiger Trautsch
Гей-активісти з організації HAW, червень 1973 року

Секретар ЦК КПРС запросив до Москви гей-активістів, бо переплутав їх з комуністами. Вони приїхали в СРСР, щоб зв'язатися з місцевими геями через громадські туалети. Це не комедія, а реальна історія.

Ця історія трапилась у 1978 році і видається неймовірною. КПРС запрошує у Москву гей-активістів із Західної Німеччини в той самий рік, коли в СРСР за кримінальною статтею "мужолозтво" засудили понад 1300 осіб. Однак саме так все і було. Ми поговорили із культурологом і колишнім професором Вільного університету Берліна Ларисою Бельцер-Лісюткіною про одну із кафкіанських історій радянського часу.

DW: Як вам випало стати супровідницею гей-групи, яка відвідувала СРСР?

Лариса Бельцер-Лісюткіна: Після закінчення аспірантури МДУ я працювала в Інституті міжнародного робітничого руху. У цьому інституті було все, що завгодно, і навіть трохи робітничого руху. До нас зливали всіх дисидентів, які засвітилися збиранням підписів або протестами. Цей інститут очолював Тимур Тимофійович Тимофєєв, син генсека Компартії США Юджина Денніса. Час від часу ЦК КПРС доручав нам супроводжувати іноземних гостей, тому що співробітники інституту добре знали мови.

Одного чудового дня мене викликали до куратора в ЦК. Він розповів, що приїжджає пара молодих комуністів з організації HAW. Вони дуже підтримують нашу країну і хочуть налагодити контакти із молоддю. Товариш Капітонов познайомився із цими комуністами під час відрядження до Західного Берліна та відразу запросив їх до Москви.

- Товариш Капітонов?

- Він був секретарем ЦК КПРС (Іван Капітонов, секретар ЦК КПРС з 1965 по 1986 роки. - Ред.), дуже висока посада. Мене тоді здивувало, що я не змогла знайти в жодному довіднику назву організації, яку представляли наші гості. І знайомі західні німці мені тоді пояснили, що HAW означає Homosexuelle Aktion Westberlin - "Гомосексуальний рух Західного Берліна".

Однак мені вже видали "книжку підтвердження" - зошит з купонами, якими я могла оплачувати рахунки на будь-яку суму в будь-якому ресторані, готелі або кіно. Я їду в аеропорт, стою з плакатами з їхніми прізвищами, зустрічаю. Бачу - йде дивна групка: двоє молодих людей, дуже струнких, дуже "хіпових", як дві ялинки, а разом з ними жінка (британка, як пізніше з'ясувалося) і бульдог. Ми сіли у лімузин і поїхали в "Метрополь".

- У лімузин?

- Так, ми розраховували на чотирьох гостей, мене і водія. Це була дуже велика автівка. Хлопці відразу мене запитали: "А де ж у вас молодіжні клуби?" Відповідаю: "Молодіжні клуби у нас є в ЦК ВЛКСМ, у районних відділеннях комсомолу, в університеті". "Ні, - кажуть, - а такі клуби, де молодь збирається сама по собі, наприклад дискотеки?" "Звичайно, - відповідаю, - в ЦК ВЛКСМ є і дискотеки". Але найбільше мене тоді непокоїв бульдог, тому що я не знала жодного випадку, щоб у радянському готелі жив собака. Зрештою, бульдога заселили тільки після погрози звернутися до куратора з ЦК КПРС.

- Тобто хлопці приїхали налагоджувати контакти із гей-спільнотою Москви?

- Саме так. Вже наступного дня вони поставили питання руба: "Де у вас тут гей-клуби?" Я кажу: "Ви знаєте, у нас все поєднане, немає спеціальних гей-клубів, геї рівномірно розподілені серед молоді". "Ось бачиш, - каже один другому, - тут всі інтегровані". Тоді вже я подумала про себе, що шила в мішку не сховаєш і доведеться розповісти про місця, де геї інтегровані і де їм доводиться проходити соціалізацію.

Три дні я показувала їм Москву, оперу і ресторани, а на четвертий день, коли вони вже приставили мені ніж до горла, довелося запросити їх в тихе місце - кафе "Шоколадниця" на Жовтневій. Ми сіли в куточку, і я їм все розповіла. "Ніяких гей-клубів немає, людина не може публічно заявити, що вона належить до ЛГБТ-спільноти, бо тоді її судитимуть за кримінальною статтею. І я знаю людей, які сидять за цією статтею". "Тим більше, - кажуть вони, - тоді ми просто зобов'язані знайти людей з гей-спільноти і розібратися в тому, що відбувається".

- Чи були у вас знайомі геї?

- Були, але ніхто з них не наважився б на це спілкування, це було дуже небезпечно. Я бачила тільки два варіанти - або безхатько, або дисидент, людина, яка не боїться наслідків. Я пояснила їм всю складність ситуації, але вони не зупинилися. "Де ж знайомляться геї?" - "Ви справді хочете це знати? - запитала я. - Добре. Вони знайомляться в громадських туалетах. Іноді там на стінах трапляються написи з телефонами, навіть в жіночих туалетах я бачила пропозиції одностатевих контактів". - "А де найближчий громадський туалет?" - запитали вони.

У Москві були такі громадські вбиральні, в які було небезпечно заходити. Однак я згадала про одну - поруч із метро "Лермонтовська" на Покровському бульварі, де було вряди-годи пристойно. Я пообіцяла їм, що ми підемо туди наступного дня. Їх супроводжуватиме чоловік, бо я не зможу зайти з ними у чоловічий туалет.

- І ви попрямували в туалет?

- Ну так. А що було робити? В одного з хлопців були дивовижні джинси - щільна біла тканина, на якій спіраллю зображені голови молодих людей з довгим волоссям і розкритими ротами, дизайнерський принт голів з кубинського революційного мітингу. Я детально описала їх чоловікові і він сказав: "Хоч помри, але дістань мені ці джинси". Наступного дня після вечері в кафе з моїми активістами я прийшла додому і сказала: "Здається, у тебе самого є шанси". І вже наступного дня ми всі вп'ятьох поперлися в цей громадський туалет. Британка з бульдогом залишилася на лавці, я її попередила: "Не беріть туди собаку, ви його потім не відмиєте".

А я зайшла зі своїм блокнотиком в жіночий туалет - фотографувала там якісь еротичні графіті, переписувала написи. А із сусідньої кабінки в цей час лунали вибухи сміху. Я їх ледве витягнула із чоловічого туалету, як тут на вулиці з'явилась міліція. Насправді мої геї були просто чарівні - милі західні гуманісти. Звичайно, дурні, але ця дурість дуже ситуативна. Не можна бути розумним у пеклі, якщо ти тільки що приїхав до нього з раю.

- А що ж куратор з ЦК КПРС? Його не збентежило, що ви возите геїв Москвою?

- Коли я вперше йому пояснила, кого ми запросили, він схопився за голову. Я запитала: "Може, треба поговорити з товаришем Капітоновим?" Куратор відразу перейшов на ти: "Та ти що! Ти в своєму розумі? Триматимемося до кінця, посадимо в літак, помахаємо рукою, отримаємо премію. Я тобі сам премію випишу - ось цими руками!" І він також став з нами ходити на обід в "Метрополь", підтримувати компанію.

Я перекладала як автомат - про молодіжні організації та освоєння цілинних земель. Сяк-так ми протрималися. На прощання в "Шереметьєво" обіймалися, цілувалися і плакали на плечах один в одного. Мені справді виписали премію. Мій чоловік хизувався цими штанами. Звичайно, хлопці їх йому подарували. Можливо, він і зараз їх одягає. Коли куратор з ЦК КПРС зустрічав мене де-небудь, то тихо питав: "Ну, ти як, нічого, відійшла? Слухай, як же добре ми жили!"

- Він же був кадебістом?

- Найімовірніше. Але в кінці сімдесятих років все вже було корумповане, і КДБ так само. Його співробітників вже цікавили шмотки, валюта і все на світі. Однак німецькі геї щось відчули і не дуже йому довіряли. Вони мені говорили: "А ти впевнена, що ця людина дійсно зі співчуттям ставиться до гей-руху?" Я відповідала: "Якби він погано ставився, то він би всіх нас давно вже здав, а він цього не робить".

- Тобто керівництво нічого не знало?

- Я не знаю, яку інформацію він передав товаришеві Капітонову. Однак зрозуміло, що не варто повідомляти секретарю ЦК КПРС, що він запросив геїв до Москви. Все було влаштоване у радянському стилі - затишно і спокійно. Радянське подвійне мислення було всюди - від і до, знизу і догори.

Французький соціолог Алексіс де Токвіль колись сказав приблизно таке: "Напередодні Великої французької революції від старого режиму відвернулися всі - від повій до принців за кров'ю". Коли я спілкувалась із людьми з так званих "інстанцій", я помічала, що, коли ці партійні чиновники хотіли покрасуватися перед молодими жінками, вони розповідали, що напередодні були з дисидентами: "Я вчора зустрічався із Сахаровим" або "Я був на підпільному джазі", тобто вони вже не робили ставку на той авторитет, який дає їм владу.

Вони намагалися прилаштуватися до авторитету альтернативної культури, яка не мала влади, але була "сексі". Офіційна влада мала гроші і лімузини, але вони були, як би зараз сказали, "ватники". Ознака кризи влади - коли вона втрачає свій сексапіл, привабливість. Якщо поручик Оболенський перетворюється у "ватника", то довго така влада не протримається.

Джерело: Українська служба DW


Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet

ТЕГИ: СРСР
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах