Палеонтологи проаналізували будову внутрішнього вуха 15 вимерлих видів приматів і на основі цих даних оцінили швидкості переміщення стародавніх мавп.
Робота опублікована в журналі Proceedings of
the Royal Society B, її короткий зміст наводить ScienceNow.
Учені проводили магнітно-резонансну томографію
черепів стародавніх приматів і будували тривимірну модель внутрішнього вуха. Її
розміри та форму порівнювали із внутрішнім вухом сучасних приматів та інших
ссавців.
В одному з відділів внутрішнього вуха -
лабіринті, розташовані механорецептори, занурені у рідину та чутливі до руху.
Вони працюють як акселерометри і дозволяють тварині орієнтуватися у просторі
під час руху. На основі зіставлення будови вестибулярного апарату та способу
життя сучасних приматів було показано, що чим більш рухливими є тварини, тим
більше у них відносні розміри лабіринту. Тому, ґрунтуючись на будові
внутрішнього вуха вимерлих тварин, можна робити висновки про їхню рухливість.
Виявилося, що один із найперших мавпоподібних
приматів Apidium phiomense був не такий швидкий, як раніше вважали вчені.
Незважаючи на кінцівки, пристосовані до лазіння, будова внутрішнього вуха
Apidium свідчить про те, що він був відносно повільною твариною.
З іншого боку, найдавніша людиноподібна мавпа
Proconsul виявилася спритнішою, ніж думали раніше. Колись вважалося, що тварина
рухалася по гілках дерев обережно, як лемур, тепер же біологи порівнюють його із
макакою. Отримані дані свідчать про те, що рухи його нащадків - сучасних
шимпанзе, горил та орангутанів - стали порівняно повільними уже після того, як
предки людини виділилися в окрему еволюційну лінію.
Раніше вчені визначили, що приблизно 15% генів
горили ближче до їхніх людських аналогів, ніж до тих, які містяться у ДНК
шимпанзе.