RU
ГоловнаУкраїнаВсі новини розділу
 

Корреспондент: Екстремізм в Україні. Як це було 100 років томуЕксклюзив

Валерий Снегирев, 21 березня 2014, 08:00
0
1584
Корреспондент: Екстремізм в Україні. Як це було 100 років тому
Фото: ru.wikipedia.org

Екстремісти на території України на початку XX століття були польськими, єврейськими і навіть аграрними. А під поняття "екстремізм" підпадало що завгодно - від мирних вимог підвищити платню до вбивств політичних діячів.

Слово "екстремізм" у сучасної людини викликає асоціації з кривавими перестрілками і агресивними людьми в масках і камуфляжі. Але так було не завжди. "Екстремізм (від лат. Extremus - "крайній") - схильність, прихильність до крайніх поглядів і заходів, переважно в політиці". Таке цілком мирне визначення дає терміну Тлумачний словник Дмитра Ушакова, виданий у 1935-1940 роках.

Лаконізм сталінської радянської епохи цілком зрозумілий і логічний. У країні, де перемогла пролетарська революції насильницька перебудова всього світу була офіційною ідеологією. "Ми на горе всім буржуям світову пожежу роздуємо", - з пісні слів не викинеш. Можна послатися і на непопулярного нині Володимира Леніна, який вважав, що в політиці є два шляхи: парламентський - повільний і неефективний і терористичний - навпаки, дуже дієвий.

На будь-який смак

Схожа точка зору існувала задовго до народження Ілліча.

"Кожному поколінню потрібна нова революція. Я б хотів вам нагадати, що екстремізм на захист свободи не є гріхом. І ще б я хотів вам нагадати, що помірність у пошуках справедливості не є гідністю", - так говорив Томас Джефферсон, батько-засновник США.

У сучасній Росії дефініцію екстремізму деталізували, доповнивши її прикладами тяжких злочинів. "Екстремізм - прихильність до крайніх поглядів в політиці; використання крайніх заходів при досягненні своїх цілей (терористичних актів, викрадень, вбивств і т. п.). Політичний екстремізм, демагогія, мітингова демократія, спроби тиснути на чинну владу".

Таке визначення читаємо в Історичному словнику галліцизмів російської мови Миколи Єпішкіна, виданого 2010 року. Укладач книги також додає, що "в мові офіційної публіцистики радянського часу слово "екстремізм " могло вживатися тільки в контексті повідомлень про зарубіжні події".

Сучасна політологія пішла ще далі, розділивши екстремістів на підгрупи. Зокрема, виділяють економічний, національний, політичний, релігійний, екологічний та духовний екстремізм. Правда, насправді вони не зустрічаються в чистому вигляді, а доповнюють один одного, сплітаються, утворюючи непередбачуваний "коктейль Молотова". Також екстремізм може бути радикально-революційним і радикально-консервативним, очевидним і прихованим.

У підсумку саме поняття "екстремізм" стало заручником політичної ситуації в тій чи іншій державі. Так, в тоталітарних державах боротьба за дотримання прав людини розглядалася як екстремістська підривна діяльність. У державах демократичних - з точністю до навпаки.

Внаслідок такого підходу і вибіркового використання слово стало асоціюватися виключно з Аль-Каїдою або Талібаном. Іншими словами, в голови людей була вбита аксіома про рівність між екстремізмом і тероризмом.

Водночас вся політична історія минулого XX століття - це боротьба: національно-визвольна, революційна, соціальна і навіть гендерна. І вся ця боротьба так чи так несла в собі елементи екстремізму. Того бурхливого століття в Україні популярні були теорії націоналізму, анархізму, соціалізму, і їхні адепти зверталися переважно до радикальних насильницьких дій.

Екстремальний інтернаціонал

На початку ХХ століття на території України діяли кілька партій, які в той час можна віднести до екстремістських. Серед них - Революційна українська партія, Спілка (інша назва - Українська соціал-демократична партія Спілка), Українська національно-демократична партія, Українська революційна партія ("самостійників") і Українська радикально-демократична партія.

Але пальма першості серед радикалів належала зовсім не українцям - головними баламутами традиційно вважалися поляки.

"В усій Європі слово" поляк "стало синонімом революціонера. Як тільки де-небудь розпалювалася боротьба за свободу, як тільки народи в ім'я ідеалів правди і справедливості оголошували війну чинного ладу, на очах сучасників піднімалася надгробна плита, і з забутої могили показувався страждальницький образ Польщі", - так описували поляків в 1907 році Болеслав Лиманівський і Людвік Кульчицький, автори книги 100 років боротьби польського народу за свободу.

Основними польськими партіями та організаціями, що сповідували радикальні погляди і дії, були: Просвітництво люду, Польська соціалістична партія, Польська соціалістична партія Пролетаріат, Національно-демократична партія, Польська ліга, Народовий Скарб, Народовий робочий союз, Польська прогресивна партія та організації Польський союз Білого орла, Польський народний союз, Партія польської державності, Союз національної освіти, Союз відродження польського народу, Союз польської молоді, Союз польських робітників і багато інших.

 

Не менш радикальними були на початку XX століття і євреї. Ось що пише Олександр Солженіцин у своїй книзі 200 років разом: "У 1903 році [міністр фінансів Росії Сергій] Вітте під час зустрічі з [лідером сіоністського руху Теодором] Герцлем вказав, що, складаючи менше 5% населення Росії, 6 млн зі 136 млн, євреї рекрутують із себе 50% революціонерів".

Додамо до суто національних партій ще й "загальноросійські" і отримаємо повний екстремістський інтернаціонал на початку XX століття в Україні.

Кулею і бомбою

Перший гучний випадок у XX столітті відбувся 29 липня 1902-го. Робітник Фома Качура стріляв у харківському парку Тіволі в харківського ж губернатора князя Івана Оболенського. Причини для класової ненависті у Качури були - князь брав участь у придушенні селянських заворушень 1902 року на Харківщині. Вбити губернатора не вдалося - Оболенський був легко поранений.

Після опублікування царського Маніфесту 17 жовтня 1905 року в багатьох містах "смуги осілості" пройшли потужні антиурядові маніфестації, в яких взяло активну участь єврейське населення. Відповідна реакція лояльної до уряду частини суспільства не змусила себе чекати: виступи проти євреїв-революціонерів закінчилися погромами. Найбільші погроми мали місце в Одесі (там загинули понад 400 осіб), у Катеринославі (67 загиблих) та Сімферополі (більше 40 жертв).

А влітку того ж 1905-го в Києві більшовики організували школу інструкторів-фахівців з виробництва метальних снарядів. Одночасно в цій школі навчалися 20 осіб. Після закінчення занять випускники роз'їхалися "на місця" і створили низку майстерень із виготовлення бомб. Такі майстерні почали діяти в Москві, Ростові, Одесі, Луганську, Катеринославі, на Кавказі, Уралі, у Фінляндії та Прибалтиці.

 

У 1906 році в Полтаві, в будинку Іцхака Бен-Цві, майбутнього другого президента Ізраїлю та члена єврейської соціал-демократичної партії Поалей Ціон, поліція знайшла склад зброї. Вся сім'я була арештована, батько Бен-Цві засланий до Сибіру, але самому Іцхаку вдалося сховатися.

У тому ж року "найвідоміша терористка" Фанні Каплан, яка пізніше буде стріляти в Леніна, готувала терористичний акт в Києві - замах на місцевого генерал-губернатора Володимира Сухомлинова. Проте під час підготовки до теракту в номері готелю через необережне поводження спрацював саморобний вибуховий пристрій.

Каплан отримала поранення в голову і частково осліпла, після чого при спробі покинути місце події була затримана поліцією. 5 січня 1907 року Військово-окружний суд Києва засудив її до страти, яка через неповноліття підсудної була замінена довічною каторгою в Акатуйській каторжній в'язниці.

У перший день 1906 есери Маня Школьник та Арон Шпайзман організували замах на чернігівського губернатора Олександра Хвостова, який при цьому був поранений.

Найзнаменитіше політичне вбивство тих років теж здійснив єврей - 1 вересня 1911-го анархіст Дмитро Богров у Києві вбив голову Ради міністрів Російської імперії Петра Столипіна.

Політичні вбивства мали місце і по іншу, австрійську сторону Збруча. 12 квітня 1908 року у Львові українець Мирослав Січинський застрелив австрійського намісника Галичини, графа Анджея Потоцького. Цей випадок був детально описаний у віденських газетах.

Згідно давно заведеної традиції, намісник Галичини щонеділі з 12 до 15 годин давав аудієнцію жителям краю, які бажали звернутися особисто до нього зі своїми проханнями. Так і у недільний день 12 квітня намісник в уніформі з орденом Золотого руна на грудях приймав відвідувачів.

 

У числі записаних на аудієнцію був студент Львівського університету Січинський. Він народився в 1887 році в багатодітній сім'ї греко-католицького священика Миколи Січинського, відомого українського діяча, депутата галицького сейму.

Дочекавшись своєї черги, Січинський увійшов до зали, і, як тільки за ним закрилися двері, вийняв пістолет і зробив у напрямку намісника чотири постріли. Перша куля зачепила лоб графа Потоцького, друга увійшла в голову біля лівого вуха і застрягла в потилиці, заподіявши таким чином смертельне поранення, інші дві потрапили у ліву руку. Службовці намісництва, почувши постріли, вбігли в зал і схопили хлопця. Коли його виводили, Січинський вимовив, звертаючись до відвідувачів: "Це за вибори, за смерть Каганця".

Член товариства Просвіта Марко Каганець балотувався на виборах в австро-угорський парламент. Під час виборчої кампанії він отримував погрози від свого конкурента, впливового графа Бадені, а також від Потоцького. 6 лютого Каганця закололи багнетами жандарми, коли він протестував проти фальсифікації результатів виборів на користь Бадені.

Січинському організували втечу. У ніч з 9 на 10 листопада 1911 року він із фальшивим паспортом через Чернівці виїхав за межі Австро-Угорщини, після чого відправився до Швеції. У 1914-му він перебрався до Сполучених Штатів, де благополучно прожив до 1979 року.

Терористи з лопатами

Тактика індивідуального терору - найяскравіша, видима частина екстремізму. Але при розмитості поняття "екстремізм" і довільності його тлумачення будь-яку форму протесту можна віднести не тільки до екстремізму, але навіть до тероризму.

Те, що сьогодні назвали б "мирним протестом" або "неозброєною боротьбою за економічні права", в поліцейських і жандармських рапортах 1905-1907 років кваліфікувалося як різновиду тероризму.

Одним із таких різновидів став "аграрний терор". Найбільш жорстких форм він набув у Подільській, Київській, Волинській, Харківській, Полтавській, Чернігівській, Новоросійській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській та Бессарабській губерніях, тобто на території сучасної України.

Найбільш помірними його проявами були відмова від роботи у період жнив та шантаж землевласників із вимогою підвищити заробітну плату до того рівня, коли збирання врожаю ставало збитковим для власника.

Там, де рівень агресії селян був вищим, а підбурювальна діяльність партій - успішнішою, відбувалися підпали зібраного зерна, комор, садиб і подвір'їв, а також знищення худоби. Піддавалися насильству і самі землевласники. Через "аграрний терор" різко збільшився продаж землі її власниками: поміщики просто тікали.

"Фабричний тероризм" був спрямований на власників заводів і фабрик, на провідних спеціалістів виробництва. У результаті терору багато фабрик і заводів припинили існування: виробництво було згорнуто, а у деяких випадках перенесено за кордон.

У сучасній Україні поняття "екстремізм" спливло 16 січня цього року, коли Верховна Рада прийняла скандальні закони. Тодішні опозиціонери звинуватили авторів законопроекту в тому, що ті записали в екстремісти всіх людей, що висловлюють хоч якусь позицію. Закон скасували, але розмови про екстремізм не вщухають. Як тут не згадати слова Джорджа Оруелла: "У часи загальної брехні говорити правду - це екстремізм".

***

Цей матеріал опублікований у №10 журналу Корреспондент від 13 березня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонений. Із правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: УкраинаПольшаТерроризмбомбаевреиСССРубийствоэкстремизмпартиипокушениеполяки
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах