Фотоальбоми, дивани і порожні банки – жителі прифронтових селищ Донбасу вивозять зі своїх будинків збережене майно.
Все більш-менш цінне вже вивезли до них мародери – як місцеві, так і люди у формі, пише Анастасія Альошина у №51 журналу Корреспондент від 25 грудня 2015 року.
Олександр Дюма, Стефан Цвейг, Лев Толстой, Сергій Єсенін, Френсіс Скотт Фітцджеральд, Рафаель Сабатіні ... Ряди книг у шафах – єдине, що залишилося недоторканим у будинку Валентини Єлізарової в прифронтовому селищі Піски під Донецьком.
Зникли пральна машина, газові балони і буржуйка. А старий холодильник, очевидно, не становить цінності для мародерів, його залишили відчиненим, і всередині все погризли миші. Востаннє господарі були вдома два місяці тому. До того часу, розповідають вони Корреспонденту, непрохані гості винесли телевізор, зрізали батареї, забрали м'які стільці.
Книги ж мародерів не зацікавили, от і стоять тепер ці знавці кращого і гіршого в людських душах мовчазно на полицях. Роками вони відсторонено спостерігали за неспішним побутом господарів будинку, а потім так само байдуже прийняли війну, яка змела життя цих людей, викинула із рідного дому і перетворила на блукачів.
Але господарям нема коли гортати запилені сторінки. У Єлізарової і її сина Ігоря є рівно година, щоб зібрати потрібні речі і скласти їх у машину.
Собор без куполів
За півтора року війни селище Піски, розташоване поблизу донецького аеропорту, розгубило практично всіх своїх жителів. Спочатку воно ще пручалося, і разом з ним його мешканці сподівалися, що збройний конфлікт і затяжні обстріли скоро закінчаться, – треба тільки набратися терпіння і пережити лихі часи.
Але від селища спочатку відірвали школу, потім клуб. Розбитими виявилися тутешні інститути – агропромислового виробництва та філія Держѓрунтоохорони, будівля якої була буквально розвалена навпіл. Дісталося і приватним будинкам, і багатоповерхівкам, де у підвалах тривалий час ховалися жителі.
Ці підвали, холодні і похмурі, просочені важкою сумішшю страху і надії, теж не змогли утримати людей. Тому що надії залишалося все менше, а відчаю – все більше. До зими 2015-го з 2.500 жителів у селищі не нарахувати і двох десятків.
Якось унаслідок чергового обстрілу з місцевої церковці зірвало купол. Через півгодини про це вже знали всі, у тому числі місцевий батюшка – отець Андрій. Він тричі повертався Піски, щоб забрати з церкви все, що вціліло.
За словами місцевої жительки Людмили Ведькал, яка також була змушена Піски, люди, дізнавшись про те, що храм постраждав, вирішили: вціліє церква – залишиться і селище. Ведькал сподівається потрапити туди до Нового року.
«Неважливо, що частина [храму] була зруйнована. Люди вірять, що церква як символ Пісок вистоїть. І навіть якщо вона була поранена, людські руки допоможуть їй вилікуватися», – каже вона.
Але поки що тим, хто ненадовго повертається додому, не до церкви. У них інше завдання – дістатися до рідного порога і вивезти з собою те, що не розтягнули мародери і не знищила війна.
Завдяки підтримці групи Цивільно-військового співробітництва (ЦВС) ЗСУ, що спеціалізується на допомозі місцевому населенню, два місяці тому жителі Пісок, по три-чотири сім'ї, отримали можливість евакуювати з дому вціліле майно. За цей час свої пожитки вивезли не менш ніж 40 сімей, деякі мали можливість побувати в селищі двічі-тричі.
Жертви мародерів
У день чергового заїзду в Піски біля блокпоста перед Первомайським збираються люди. Під'їжджають кілька машин, у тому числі пара мікроавтобусів, а також стара Волга з причепом. Кожен візит узгоджується з командуванням розташованої в цьому районі бригади. Всіх цивільних супроводжують офіцери ЦВС.
Щойно командування дає добро на виїзд, машини шикуються в колону і направляються в Піски, що на північному сході, буквально в кількох хвилинах їзди від Первомайського. Броньований мікроавтобус ЦВС їде за Волгою; автомобіль швидко проскакує відкриті ділянки дороги і заїжджає в приватний сектор.
Перш ніж зайти у двір, офіцер ЦВС проводить короткий інструктаж для своїх підопічних, пенсіонерки Єлізарової і сином. Їм слід дочекатися, поки військові перевірять будинок на предмет снарядів або розтяжок, після чого у них буде одна година, щоб зібрати речі. У разі виявлення незнайомих предметів брати їх в руки суворо забороняється.
Заходити у двір доводиться через дірку в розваленому паркані. Стежку, що веде до будинку, ледь видно: за літо бур'ян піднявся тут вище людського зросту. На фасаді старої хати – сліди від осколків, що неодноразово прилітали сюди. Вхідні двері, на які господарі вішали невеликий замок в надії, що це хоч якось збереже їхнє майно, виявляються просто прикритими. Один з офіцерів заходить до оселі першим.
Через дверний проріз видно, яка всередині панує розруха: здається, все, що колись висіло на стінах, було заховано в ящиках і лежало на полицях, тепер валяється під ногами. Відра, банки, покривала, пакети, коробки і шматки паперу перемішані зі сміттям і розкидані так, що пройти всередину виявляється проблематично. Цінних речей у будинку, по суті, не залишилося.
Єлізарова каже, що знає, хто це зробив, – один з місцевих, який, як і раніше, живе в Пісках і промишляє по чужих хатах у пошуках легкої наживи, про що сам неодноразово зізнавався і військовим, і сусідам.
Втім, вимушеним тулитися по чужих кутках переселенцям навіть те, на що не зазіхнули мародери, може стати у нагоді. Ігор Єлізаров, поки його мати намагається зрозуміти, що ж можна вивудити із звалених на підлозі речей, поспішно скачує палас разом з розкиданим по ньому сміттям і починає розбирати диван для транспортування.
Під прицілом
Єлізаровій збори майна даються нелегко. Вона намагається відшукати придатну до вживання консервацію, хоча лише зрідка може визначити, що міститься в банках, які трапляються їй у руки. Але ось вона виявляє в кутку відразу за вхідними дверима похований під сміттям майже новий термос і радіє. Її син тим часом тільки встигає носити речі до машини.
Коли він виходить з двору, щоб віднести палас, десь осторонь лунає автоматна черга. Хто стріляє і чому, зрозуміти звідси неможливо, тому співробітники ЦВС просять Єлізарова поки складати всі речі біля порога, щоб не провокувати снайперів супротивника.
Офіцери розповідають, як одного разу ось так допомагали місцевій бабусі. Вона кілька разів пройшла біля вікна, і не встигли машини від'їхати, як по будинку вдарив гранатомет. Дивом ніхто не постраждав.
В іншому випадку група приїхала в селище разом з дідусем. Несподівано надійшла команда виходити із селища. Старого знайшли не відразу – він сидів над сумкою зі своїми інструментами, перебирав їх, відкладав окремо гайкові ключі, які хотів забрати із собою.
«Напевно для нього це було важливо, доторкнутися до своїх речей, поностальгувати», – розповідає офіцер ЦВС.
Тим часом місцеві вкрай рідко вивозять зі своїх будинків дійсно цінні речі.
«Найцінніше, що забирали останнім часом, – це дві газові плити, та й то одна з них з перебитим кабелем, – згадує військовий. – Іноді приїжджають за альбомами, фотографіями. Пам'ятаю, одна жінка питала у сусідів, які витягали зі зруйнованого будинку її речі, а де ж її фото. Їх вона забрала із собою».
Ще одна популярна категорія майна на вивезення – консервація.
«Беруть і закрутки, і порожні банки, – розповідають офіцери. – Так і кажуть: «А як же я буду зимувати? Мені треба консервацію робити».
Ті, хто запізнився з вивезенням вкраденої мародерами техніки, забирають меблі – стінки, столи, дивани. Під час однієї з останніх поїздок, коли співробітники ЦВС були в Пісках без цивільних, але зі списком речей, які треба евакуювати, в одному з будинків у зоні прямої видимості сепаратистів їм довелося демонтувати стільки меблів, що в пригнану Газель влізла тільки половина.
Не під запис і офіцери, і місцеві жителі кажуть: мародерством займалися (і продовжують це робити) не тільки цивільні, а й ті військові, які дислокувалися в населених пунктах уздовж лінії фронту.
Приміром, у Пісках багато хто грішить на бійців Правого сектора. За розповідями людей, з відділень Нової пошти на «велику землю» на початку військових дій місяцями йшли упаковані під зав'язку ящики великих обсягів. Що могли надсилати із зони АТО в таких кількостях бійці, які воювали за батьківщину, залишається лише здогадуватися.
На інформаційний запит за фактами мародерства в Генеральній прокуратурі Корреспонденту відповіли, що, згідно з єдиним звітом зареєстрованих кримінальних правопорушень (справ) та результатів їхніх розслідувань, жодного кримінального злочину із січня до жовтня 2015 року за ст. 432 КК України (мародерство) зареєстровано не було.
Водночас військовими прокуратурами регіонів і гарнізонів розслідується 34 кримінальні справи стосовно військовослужбовців, 19 з яких є військовими колишніх батальйонів територіальної оборони, за фактами скоєння ними в зоні АТО кримінальних правопорушень, пов'язаних з порушеннями прав людини. При цьому в суд передано сім обвинувальних актів щодо восьми таких громадян.
Офіцери ЦВС пояснюють, що місцеві жителі просто не пишуть заяви до правоохоронних органів. Тому що або не вірять в об'єктивне розслідування, або просто впевнені, що ніхто не буде розбиратися з їхніми претензіями і виїжджати на територію, яка перебуває під постійною загрозою обстрілів. Тому мародери відчувають безкарність і продовжують грабувати навіть там, де, здавалося б, виносити вже просто нічого.
З речами на вихід
У таких населених пунктах, як Піски, вражають навіть не стільки факти мародерства, скільки те, в якому стані залишають після себе будинки і квартири грабіжники. Вони скидають під ноги все, до чого змогли дотягтися, але на що не зазіхнули з причини невеликої цінності. За годину знайти в цьому звалищі щось потрібне і важливе часом вкрай важко.
У дворі Єлізарових чистіше, ніж у будинку, а й тут відчувається тривала відсутність господарів. Багато речей хаотично розкидані навколо, як ніби хтось у паніці намагався прилаштувати їх подалі від чужих очей, але так і не встиг.
Біля входу в будинок стоїть старий холодильник Днепр, всередині – стопки книг, поруч – зірвані з петель дверцята. За холодильником, у старій тумбі, сховані банки з консервацією. Єлізаровій усі вони здаються дуже цінними, хоча син кілька разів квапить її і просить не брати зайвого. Але вона все-таки дбайливо збирає банки в пакети.
Сусідські будинки в окрузі повністю зруйновані. Вони стоять з проваленими дахами, похилені, ще намагаються триматися, але цегляні стіни, які повинні були стояти не один десяток років, тепер насилу балансують на фундаменті і чіпляються за зачинені наглухо залізні двері.
За словами одного з офіцерів ЦВС, який спостерігає за територією, поки Єлізарови збирають речі, останнім часом жителі Пісок, потрапивши в селище і виявивши розграбовані будинки і квартири, реагують досить спокійно. Затяжна війна зробила їх менш сприйнятливими до втрат. А може, у них просто не залишилося сил на бурхливі емоції. Їдуть в Піски швидше не за залишками майна, а щоб побачити свій будинок, вважає офіцер.
«Речі, які ми сьогодні вивеземо, не коштують людського життя», – упевнений він.
За словами Єлізарова, вони все-таки змушені ризикувати: там, де зараз живе його мати, в селі Ізмайлівка, що за 10 км від Пісок, з меблями проблеми. До того ж дах їхнього будинку тут розбитий снарядами, під час дощу протікає і може обвалитися в будь-який момент. І тоді навіть ті залишки меблів, які не винесли мародери, просто стануть непридатними.
Єлізаров каже, що у свої 78 років його мати просто не зможе почати життя заново. Сам він свої пожитки встиг вивезти кілька місяців тому, поки жив у Пісках, сподіваючись, що все владнається, але потім махнув на все рукою.
Коли речі покладені в причіп і салон машини, Єлізарови вирушають у зворотний шлях. Поспішають, їдуть швидко – видно, що водій продовжує нервувати. Він жене свою стару Волгу не шкодуючи, по ямах, намагаючись якомога швидше перетнути ділянки, що прострілюються. Позаду залишається осиротіле селище, яке, можливо, вже не дочекається повернення своїх жителів, що розбіглися по світу.
***
Цей матеріал опублікований в № 51 журналу Корреспондент від 25 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.