ГоловнаУкраїнаВсі новини розділу
 

Випробування Африкою. Як живе українська діаспора Мозамбіку

Корреспондент.net, 15 березня 2016, 07:25
2
976
Випробування Африкою. Як живе українська діаспора Мозамбіку
Фото: АР
Незважаючи на низький рівень життя в Мозамбіку, деякі українці зважуються вирушити жити й працювати в цій країні

Корреспондент розпочинає цикл статей про життя української діаспори в різних куточках земної кулі. Цього разу в Мозамбіку.

Викладач, журналіст і блогер Дмитро Яцюк приїхав у Мозамбік разом з батьками і братом в 1992 році, коли там тільки закінчилася громадянська війна, пише Анастасія Власенко у №8 журналу від 4 березня 2016 року. На вулицях було дуже небезпечно, на автомобілістів нападали грабіжники, озброєні автоматами Калашникова. Ось такими були наслідки зіткнень державних сил з опозицією, яку підтримувала ПАР.

У Мозамбіку українська сім'я зупинялася спочатку в неблагополучній Анголі, потім перетнула ПАР. Контрасти, які брати побачили в період цієї подорожі, живі в їхній пам'яті досі.

За словами Яцюка, Мозамбік за останні роки сильно змінився: почалося, хоча й повільне, але помітне зростання економіки, відбудована інфраструктура. Після підписання мирного договору в 1992-му і проведення перших демократичних виборів у 1994 році країна стрімко розвивається. Перший економічний стрибок у 1995-2000 роках приніс відновлення банківської сфери, великі індустріальні проекти і початок будівництва, з 2010 року там почали видобувати природний газ.

Фото з особистого архіву Дмитра Яцюка
Дмитро Яцюк передбрався до Мозамбіку разом зі своєю родиною у 1992 році 

Однак економічне зростання практично не позначилося на житті місцевої української діаспори. Співвітчизники заповнюють тут вузьку нішу висококваліфікованих фахівців, що залишилася ще з часів СРСР. Починаючи з 1975 року, в порядку надання допомоги братньому Мозамбіку з Радянського Союзу сюди приїжджали викладачі, лікарі та інженери, серед яких було досить багато українців.

Сьогодні цю традицію продовжують уже нові українські емігранти, які працюють або в медицині, або у вишах. Частина недавно прибулих співвітчизників, переважно жінки, наймаються домогосподарками або виходять заміж за корінних мозамбікців.

За неофіційними даними, в Мозамбіку проживають приблизно 120-150 дорослих українців і 300-350 дітей від змішаних шлюбів

Невибагливий місцевий ринок праці, тим не менше, сформував невелику українську діаспору. За неофіційними даними, в Мозамбіку проживають приблизно 120-150 дорослих українців і 300-350 дітей від змішаних шлюбів. Тут немає ні української церкви, ні навіть українського дипломатичного представництва. Достатньо довго його роль виконувало посольство України в Анголі, а й воно недавно фактично припинило своє існування.

З далекого Мозамбіку Корреспондент розпочинає цикл матеріалів, присвячених українським діаспорам у різних куточках земної кулі.

Африканські пристрасті

Мама Яцюка Людмила Словохотова, далека родичка поета Павла Тичини, у 1988 році вирушила викладати правознавство в Державному університеті ім. Едуарду Мондлане, розташованому в Мапуту – столиці Мозамбіку. Через чотири роки до неї приєдналася вся родина. Словохотова зробила в бідній африканській країні запаморочливу кар'єру – сьогодні вона очолює генеральну прокуратуру Мозамбіку.

Її сини здобули освіту тут-таки. Яцюк встиг попрацювати в різних сферах, в тому числі туристичній, і створити сім'ю. Повторно вийшла заміж у Мозамбіку і Словохотова.

Хоча українці міцно вкоренилися в Африці, але з'їздити відпочити в Карпати не відмовилися б, особливо взимку: кажуть, скучили по снігу й українським продуктам. Лікарям і викладачам з кожним роком тут стає все важче знайти роботу через конкуренцію з місцевими. За останні 10-15 років чисельність діаспори сильно скоротилася через виїзд фахівців, з якими не продовжили контракти.

Для багатьох з новоприбулих співвітчизниць мозамбіцькі умови і правила життя виявляються сюрпризом. Наприклад, тут є нормою багатоженство – дві-три дружини в одного чоловіка

Але крім цієї категорії емігрантів у країні є ще одна, теж традиційна – українки, які вийшли заміж за мозамбікців. Жінкам, розповідає Яцюк, особливо важко підтримувати спілкування з іншими представниками діаспори, оскільки вони обтяжені домашньою роботою, дітьми, а головне – більше за інших пов'язані місцевими традиціями. Для багатьох з новоприбулих співвітчизниць мозамбіцькі умови і правила життя виявляються сюрпризом. Наприклад, тут є нормою багатоженство – дві-три дружини в одного чоловіка.

Водночас жінки Мозамбіку досить емансиповані, щоб мати роботу і навіть приватний бізнес. Але іноземкам вживатися в місцеві сімейні традиції буває дуже складно, до того ж у кожному племені вони свої.

Крім культурного шоку українок чекають далеко не райдужні умови життя. Побутовий комфорт як такий у Мозамбіку – привілей багатих. Медицина в повному обсязі доступна не скрізь і не завжди. З правової точки зору, якщо шлюб не був укладений до переїзду в Мозамбік, жінка виявляється зовсім безправною, оскільки не має чітко визначеного легального статусу.

Для отримання громадянства потрібно прожити в країні п'ять років. Існує досить багато обмежень для заміжніх жінок. Наприклад, навіть якщо у неї є власна нерухомість, без згоди чоловіка вона не зможе її продати.

Всі ці дрібні і великі неприємності доповнює сумнівне в більшості випадків сімейне щастя. У Мозамбіку поширене і не є злочином побутове насильство – чоловіки б'ють дружин багато і часто. Діти в змішаних шлюбах хоч і мають право на українське громадянство (адже більшість з них народжені в Україні), але за фактом його отримати навряд чи зможуть, адже багато хто з них розмовляє тільки поширеною тут португальською мовою.

Незважаючи на настільки розмиті риси української діаспори в Мозамбіку, Яцюк має намір створити тут міцну українську громаду, яка б відстоювала свої інтереси. Він іноді організовує зустрічі земляків. На останню з них зібралося понад 40 осіб, що вже чимало – приблизно третина всіх дорослих українців Мозамбіку.

На запитання Корреспондента, чи хвилюють їх події, що відбуваються на батьківщині, Яцюк відповідає: незважаючи на власні проблеми, більшість співвітчизників цікавляться українськими подіями, допомагають рідним і навіть переказують гроші на АТО.

«Але є й ті, хто запитує:  «Діма, а з ким це ми воюємо на сході?» – зазначає Яцюк. – У таких випадках я рекомендую їм з'їздити в Дніпропетровський військовий госпіталь і запитати про це у поранених. І все ж ці люди говорять «ми». А отже, вони все ще вважають себе українцями».

Добрий лікар

Першим українцем, який жив і помер в Мозамбіку, був Лев Крюгер. Його мати була українкою, а батько – німцем. У 1950-ті роки він став професійним мисливцем. Колись це було досить модним заняттям у цій африканській країні серед білих завдяки неконтрольованому вивезенню шкур диких тварин до Європи. Крюгер дожив тут до 91 року і помер у 2004-му.

Романтична історія першого українця на мозамбіцькій землі пішла в далеке минуле. У ХХІ столітті співвітчизники не полюють на левів, що, тим не менш, не робить їхнє життя простішим. Мозамбік – маленька держава на південному сході Африки з дуже великими проблемами, кажуть вони.

Згідно з даними ООН, 70% його населення проживає за межею бідності. На практиці це означає, що більшості батьків нічим годувати дітей у прямому сенсі цього слова: у великих містах діти харчуються раз на день в благодійних католицьких місіях, у селах шукають собі їжу самі.

Тяжке життя накладає свій відбиток і на тривалість життя: жінки в середньому живуть 36 років, а чоловіки – 38

Тяжке життя накладає свій відбиток і на тривалість життя: жінки в середньому живуть 36 років, а чоловіки – 38. Основний дохід країна отримує від експорту сільськогосподарської рослинної продукції та деревини.

Умови життя в сучасній Україні на цьому тлі можуть здатися раєм. Однак люди все-таки залишають її через війну, в пошуках стабільного заробітку і кращого майбутнього для своїх дітей.

При цьому масовий потік трудових мігрантів на Захід навряд чи може когось здивувати. А що змушує українців обирати для роботи і постійного місця проживання країни з низьким рівнем життя, безперервними епідеміями і всюдисущою злочинністю, такі як Мозамбік, Корреспондент поцікавився у лікаря Тараса Кубаля.

Приїхати в Мозамбік і залишитися там назавжди готовий далеко не кожен, розповідає він. Кубаль емігрував сюди у 2007-му – як він каже, заробити грошей і змінити обстановку. Першими яскравими враженнями були спека і цілком задовільний рівень розвитку інфраструктури і «цивілізації». Також його радувала медицина і місцеві банки: все чітко, швидко і дуже доброзичливо.

Згодом він дізнався про країну ближче, і пішли розчарування. «Після Мозамбіку перестав вірити людям, вже дуже вони там виявилися необов'язковими, – розповідає лікар. – Та й лікарі-кубинці, які так само, як і я, приїхали на заробітки, приносили чимало неприємностей».

Фото з особистого архіву Тараса Кубаля
Українець Тарас Кубаль пропрацював у Мозамбіку лікарем кілька років 

За словами Кубаля, якби він заздалегідь знав про певні нюанси у спілкуванні з колегами різних національностей, то справи в нього пішли б інакше. Крім того, він вважає, що Мозамбік змінився з 2007 року, але не в кращий бік.

«Тоді був економічний підйом, а зараз, як і в більшості країн світу, в Мозамбіку криза, народні хвилювання, виступи опозиції», – пояснює він.

Поки що Кубаль виїхав з країни, але, можливо, скоро повернеться. Українець встиг обзавестися там зв'язками і друзями. За його словами, в емігрантів ставлення до політичних подій на батьківщині різне. Одних він називає сепаратистами, інші допомагають українській армії пожертвами. Але взаємодопомога всередині самої діаспори поки що не встановилася.

Кубаль мріє про те, щоб між Україною і Мозамбіком, нарешті, були налагоджені нормальні дипломатичні і торгові відносини.

«Це буде дуже вигідно обом сторонам, – наголошує він. – Зокрема, необхідне консульство України в Мозамбіку, яке могло б забезпечити адекватну підтримку українцям, які там працюють і відпочивають».

Незважаючи на труднощі з роботою і культурні бар'єри, для більшості українців, які емігрували до Мозамбіку, він став рідною домівкою. На запитання, чи хоче він повернутися на батьківщину, Яцюк відповідає, що в житті немає нічого неможливого. «Як кажуть: хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани», – робить висновок співвітчизник.

***

Цей матеріал опублікований в №8 журналу Корреспондент від 4 березня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: Африкаробота
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Загрузка...

Корреспондент.net в соцмережах