Радянсько-український хіт Червона рута й однойменний мюзикл, знятий 45 років тому, дав початок золотому віку української естради.
У 1970 році студент медичного інституту в Чернівцях, а паралельно скрипаль і гітарист вокально-інструментального ансамблю (ВІА) Карпати Володимир Івасюк написав вірші і музику пісні, яку назвав Червона рута, пише Алла Законова у №8 журналу Корреспондент від 4 березня 2016 року.
На творчість його надихнув збірник Коломийки, виданий у 1906 році видатним українським етнографом і фольклористом Володимиром Гнатюком. Зокрема, коломийка про квітки рути, які за легендою раз на 20 років з непримітних жовтуватих суцвіть перетворюються на яскраво-червоні квіти і стають потужним приворотним зіллям.
Уперше для широкого загалу Рута прозвучала 13 вересня 1970 року в прямому ефірі музичної телепрограми Камертон доброго настрою у виконанні автора та солістки Карпат Олени Кузнєцової. Буквально через тиждень на сцені філармонії Чернівців на звітному концерті композиторів Буковини пісню виконала Смерічка – найпопулярніший на той момент ВІА Західної України, що став на довгі роки головним виконавцем цього твору.
У 1971 році всесоюзна фірма грамзапису Мелодія випустила перший реліз сучасної української музики – міні-альбом Червона рута, на якому однойменну пісню виконував ВІА Корабели.
У грудні на першому в СРСР телевізійному конкурсі Пісня року-71 Рута стала найкращим хітом країни
Але справжнє всесоюзне звучання пісня отримала після виходу на екрани в тому ж році першого українського мюзиклу Червона рута. У грудні на першому в СРСР телевізійному конкурсі Пісня року-71 Рута стала найкращим хітом країни.
На підсумковому концерті у супроводі оркестру Держтелерадіо її виконали солісти Смерічки Василь Зінкевич, Назарій Яремчук і автор – Івасюк. Вони, а також співачка Софія Ротару, яка зіграла в чорно-білому мюзиклі головну роль, на наступний день прокинулися знаменитими.
Червона рута залишається однією з найвідоміших у світі українських авторських пісень, репертуарним стандартом вітчизняної естради та улюбленою народною застільною.
Укр-біг-біт
У 1966 році 23-річний випускник мукачівського музучилища Левко Дутківський (тоді більше відомий як Лев Дутковський) створив у містечку Вижниця (недалеко від кордону з Румунією) самодіяльний музичний колектив – одну з перших у Радянському Союзі біг-біт-груп. Цікаво, що інструменти ансамблю Смерічка подарувала міністр культури СРСР Катерина Фурцева. Сталося це після того, як Дутківський надіслав листа за адресою Москва, Кремль, Фурцевій.
«Катерино Олексіївно, прошу допомогти молодому колективу з міста Вижниця, естрадному оркестру, у якого немає гітар ...», – написав він. Через тиждень з відділу постачання Міністерства культури СРСР надійшла відповідь: «Шановний Лев Дутковський, ваше прохання виконане. Із зарубіжної виставки вам направляють гітари в місто Чернівці».
Міністр культури СРСР Катерина Фурцева (у центрі) подарувала інструменти новоствореній Смерічці
Завдяки кремлівському подарунку на Смерічку звернула увагу місцева влада: якщо Москва підтримала, отже так треба. У кінці 1960-х ансамбль поповнили молоді співаки Зінкевич і Яремчук, і почалося зіркове сходження ВІА. У 1970 році ансамбль отримав Золоту медаль на Республіканському фестивалі самодіяльного мистецтва і випустив платівку-міньйон на Мелодії.
Потім був фільм Червона рута, Пісня року і – всесоюзна слава. У 1972-му музиканти підтверджують статус зірок ще однією перемогою на телеконкурсі Алло, ми шукаємо таланти! й отримують звання народного. З 1973 року Смерічка гастролює з аншлагами по всіх республіках СРСР і за кордоном, перемагає в нових конкурсах і випускає один за одним диски-гіганти.
Однак через два роки у гурту починається чорна смуга – владі зростання його популярності починає здаватися небезпечним
Однак через два роки у гурту починається чорна смуга – владі зростання його популярності починає здаватися небезпечним. У 1975-му вийшов фільм естонського телебачення під назвою Виступає Смерічка під керуванням Льва Дутковського, знятий на Буковині. Естонці продали телефільм у 16 країн світу.
Центральне телебачення демонструвало його лише раз, а в УCCР він був знятий з телеефіру «за націоналізм». У рідній філармонії Смерічки на партзборах почалося цькування ансамблю, за яким пішли виснажливий графік гастролей, заборони виступів і критика в пресі.
У підсумку гурт фактично розпався. Першим не витримав Зінкевич – пішов працювати в ансамбль Світязь. За ним залишили філармонію Яремчук і Дутковський. Останній перекваліфікувався на телевізійного звукорежисера.
У 1979 році філармонія на прохання Яремчука робить спробу відродити гурт: в колектив знову кличуть Дутковського, однак практично весь інший склад набрали з нових артистів. Проте Смерічка знову дивує: група мало не першою в Союзі використовує світло-лазерну сценографію і демонструє складні й елегантні етнокостюми модельєра Алли Дутковської, дружини засновника групи.
І знову всесоюзна слава. Колектив бере участь у концертній програмі Олімпіади-80, гастролює в країні і за кордоном, а у 1980 році фірма Мелодія випускає черговий диск-міньйон. Ансамбль проіснував до 1995-го – аж до смерті свого останнього керівника Яремчука.
Цінні кадри
Влітку 1971 року в мальовничій Яремчі йдуть зйомки музичного фільму. За сюжетом в поїзді Верховина (Москва – Львів) знайомляться і закохуються одне в одного красуня Оксана (Ротару) із Закарпаття і молодий донецький шахтар Борис (Зінкевич). У Карпатах їхні шляхи розходяться, але Борис розшукує Оксану, і разом вони виступають на концерті для відпочивальників у Яремчі.
Сценарій написали режисер фільму Роман Олексів і Мирослав Скочиляс – редактор музичних програм львівського телебачення і першовідкривач музичних талантів, серед яких вокальне тріо сестер Байко, композитор Ігор Білозір і співак Іван Попович.
Знімали на молодій українській студії Укртелефільм, яка відзначила на той момент п'ятиріччя, для якої 45-хвилинний мюзикл Червона рута став першою повноцінною картиною. Спочатку передбачалося, що це буде кіно про ансамбль Смерічка, але в процесі зйомок і сценарій, і склад артистів значно розширилися.
По-перше, за рахунок запрошеної на роль головної героїні Ротару – тоді маловідомої викладачки сольфеджіо з чернівецького музучилища. Щоправда, в її послужному списку вже була Золота медаль і перша премія на IX Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Софії.
До фільму Червона рута Софія Ротару була маловідомою викладачкою сольфеджіо у Чернівцях
Крім музикантів Смерічки, у фільмі задіяні чернівецький ВІА Карпати, жіночий вокальний ансамбль івано-франківського педінституту Росинка і танцювальний ансамбль Еврика. При цьому кількох музикантів Смерічки до зйомок не допустили: хлопці носили бороди і не погодилися їх збрити.
Саундтрек фільму теж не обмежувався репертуаром Смерічки. Серед безперечних шлягерів мюзиклу – пісня Намалюй мені ніч Мирослава Скорика, внучатого племінника Соломії Крушельницької, яскравого представника львівської композиторської школи, що синтезує карпатський фольклор із джазом. Тому Намалюй мені ніч – це практично босанова.
Пізніше Скорик став композитором шедевра світового кіно Тіні забутих предків режисера Сергія Параджанова, а сьогодні очолює Київську оперу. Він автор оперних, симфонічних творів та музикознавчих трактатів.
У мюзиклі Червона рута вперше прозвучала і пісня Сизокрилий птах, яка ввійшла у золотий фонд української естради. Її авторство часто помилково приписують Івасюку, але насправді це вітчизняний кавер італійського шлягера тих років L'immensità, на який поет Роман Кудлик написав український текст.
Політична ситуація в СРСР була така, що Руту не пропустили б на телебачення без пісень російською. Тому у фільмі звучить хіт Едуарда Колмановського Бежит река у виконанні співачки Раїси Кольци та Карпат.
Але примою фільму, а потім і всієї української естради стала Ротару, яка з'явилася в кадрі в своєму першому концертному костюмі – стилізованому під народне плаття, яке стало одночасно і дипломним проектом Дутковської. Дружина засновника Смерічки однією з перших в Україні почала створювати концертні костюми на автентичній основі, ставши постійним модельєром ансамблю і Ротару. Етномоделі Дудковської були стильними і не підвладними примхливій моді. Безліч актуальних сьогодні в українській фешн-індустрії технік, комбінаторику фактур, матеріалів і етноелементів 40 років тому першою стала використовувати Дутковська.
Спробував боротися з часом і Олексів, у 1981-му знявши фільм-концерт Червона рута. Через десять років, в якому Ротару, Зінкевич і Яремчук згадують про зйомки картини, яка зробила їх знаменитими. Їм трохи за тридцять, вони вже зірки всесоюзного масштабу в зеніті слави. Ротару – народна артистка УРСР і лауреат премії Ленінського комсомолу. Зовсім недавно з приголомшливим успіхом пройшли її гастролі в Югославії, Румунії, НДР і ФРН.
Заслужений артист республіки Зінкевич – соліст і керівник одного з найпопулярніших естрадних колективів України – ВІА Світязь. Яремчук – теж заслужений, ще й лауреат ордена Дружби народів.
На контрасті з чорно-білими кадрами Червоної рути 1971 року народження, де пристрасно закохані в музику молоді люди просто живуть на екрані, фільм Через десять років виглядає натужно. Герої вимовляють сентиментально-пафосний текст російською, що особливо важко дається Яремчуку. Між двома фільмами Олексіва – різниця епохальна. Кожна картина уособлює дух часу, і очевидно, що до початку 80-х час свободи творчого самовираження вже минув.
Перерваний дует
На рубежі 1960-1970-х, коли хрущовська відлига вже закінчилася, а брежнєвський застій ще не почався, в радянському мистецтві і в естрадній музиці в тому числі відбувалися глобальні трансформації. Головними порушниками офіціозного спокою в культурі стали пластинки і магнітні стрічки світових поп- і рок-хітів минулих років, що проникали в СРСР нелегально.
Радянська музика стала «підживлюватися» не тільки класикою і народною музикою, а й західними мелодіями і ритмами. Якщо українські композитори 1950-60-х років, такі як Платон Майборода, Олександр Білаш, Ігор Шамо, Степан Сабадаш зростали на культурі романсу, народної і радянської масової пісні і частково джазу, то нове покоління маестро кінця 1960-х – початку 1970-х вже знали Beatles і Rolling Stones.
Івасюк, Ігор Поклад, Микола Мозговий, Карпати, Смерічка та Кобза фізично не могли музикувати, як попереднє покоління. Не дарма всі пісні Івасюка створені в розмірі 4/4 – найпоширенішому в поп-музиці.
При цьому більшість нових композиторів були затятими шанувальниками музичного фольклору, благо до національної української спадщини влада ставилася поки ще прихильно. У 1960-х роках виходили численні перевидання вітчизняної класики, твори раніше замовчуваних авторів 1920-х і 1930-х років, переклади світової літератури на українську.
Синтез національної культури з актуальними світовими тенденціями створив в УРСР покоління композиторів і музикантів, які уособлювали дух часу
Синтез національної культури з актуальними світовими тенденціями створив в УРСР покоління композиторів і музикантів, які уособлювали дух часу – свободу творчості, віру в зміни, заглибленість в українську культуру і разом з тим майстерне володіння світовими стандартами.
До того ж вони були молодими, красивими, пристрасно захопленими своєю справою, походили зі звичайних, часто небагатих сімей. Словом, стали обличчям і голосом свого покоління. Їхня популярність була справді народною.
Притому що Червону руту створювали безліч талановитих людей, головними зірками мюзиклу стали Ротару й Івасюк. Коли композитор і співачка вперше зустрілися на зйомках в Яремчі влітку 1971 року, йому було 22 роки, а їй – 24. Пізніше цей творчий союз визначить розвиток всієї національної естради, піднявши її до рівня, на який, напевно, пізніше вона ніколи не піднімалася.
«Його [Івасюка] ставлення до Софії Ротару було особливим – дуже її любив і цінував. Власне, для неї писав, – згадував їхній колега і товариш Зінкевич. – І вона співала голосом Володі Івасюка. Я вважаю, що цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді».
Незважаючи на те що в фільмі Ротару не виконала жодної пісні Івасюка, протягом дев'яти років їхньої співпраці він напише для зірки більше двох десятків хітів. З Водограєм Ротару стане тріумфатором міжнародного пісенного конкурсу Сопот-74 (Польща), а через три роки там же переможе з піснею У долі своя весна. Тоді ж вийде знаменита платівка-гігант Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару.
«Володя був моїм композитором, – казала Ротару. – Всі пісні, які він писав, відразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було вигадувати, все відбувалося само собою, немов ця мелодія жила в мені, була моєю, і хтось просто торкнувся струни моєї душі – і вони зазвучали».
У 1979-му, в самому зеніті своєї слави, у віці 30 років Івасюк загинув за нез'ясованих обставин. Тіло співака було знайдено повішеним у Брюховицькому лісі піді Львовом. Офіційна версія смерті – самогубство – пізніше піддалася сумніву. Незалежні експерти стверджували, що труп не мав характерних ознак самостійного повішення.
Обставини смерті Володимира Івасюка до цього часу остаточно не з'ясовані
Тому висувалися різні версії його загибелі. Серед них і абсолютно полярні – усунення впливового українського патріота руками КДБ і вбивство радикалами-націоналістами за роман з російською оперною співачкою.
У фільмі Червона рута звучать п'ять пісень Івасюка, і сам він з'являється в кількох епізодах. Ці кадри – унікальні. Адже записів виступів майстра збереглося мало, при тому, що він вважався найбільш популярним і затребуваним молодим українським композитором 1970-х. Його пісні виконували найбільші зірки радянської естради – Йосип Кобзон, ансамбль Пісняри й інші.
«Пісні Івасюка – це яскравий слід і багатобарвний, самобутній візерунок в чудовій вишиванці національної пісенної історії української музики, – вважає Лешек Мазепа, педагог Івасюка у Львівській консерваторії. – Вони були своєрідними «дітищами» свого часу, своєї епохи, хоча привабливість і своєрідність їх має позачасову вартість».
***
Цей матеріал опубліковано в №8 журналу Корреспондент від 4 березня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.