Люди, які погано чують, живуть у своєму просторі, де немає гучних звуків і поганих слів.
Корреспондент поговорив з такими людьми і дізнався, чому вони не довіряють оточенню, що їх ображає і як вони вивели свій ідеальний рецепт щастя, пише Юлія Корабльова у №13 видання від 8 квітня 2016 року.
Коли франківчанка Мар'яна Люханова вперше брала участь в регіональному конкурсі краси, вона дуже переживала і кляла свої туфлі на величезній шпильці, адже більше звикла до кедів. Через п'ять років, у 2012 році, вона стояла на сцені вже всесвітнього змагання і відчувала себе справжньою Попелюшкою. До цього часу це найголовніший спогад для дівчини.
А ще Люханова грає в театрі, стала чемпіонкою України зі сноуборду, віце-міс світу і головною красунею Європи. З одним уточненням: всі ці змагання проходили між глухими. Люханова – людина, яка слабо чує.
Точних даних, скільки в Україні живе людей, які слабо чують або повністю глухих, немає. Статистику ніхто не веде, пояснює Корреспонденту директор громадської організації Відчуй Дарина Герасимчук. Символічна назва для фонду допомоги глухим.
В одному тільки Києві, за підрахунками Герасимчук, близько 40 тис. людей з вадами слуху. Насправді ця цифра може бути сильно заниженою – як і будь-які люди з особливостями у розвитку, ті, хто погано чує, не довіряють оточенню.
«Найголовніша проблема – це непідготовленість суспільства до таких людей», – впевнена Герасимчук.
Знайти щастя
Ми стоїмо з макіївчанином Сашком Булатовим у дворі його будинку на Троєщині. Вранці він завжди виходить гуляти з Мальтою – чарівним пітбультер'єром. Вона довірливо облизує Корреспонденту руки і зривається диким галопом вдалину, щойно Булатов знімає з неї повідець. Але відразу повертається. Від свого господаря Мальта надовго не відходить.
«Я її ще з Макіївки вивіз. Вона зі мною завжди», – тріпає собаку за холку Булатов. Він каже так, як розмовляють розумово відсталі люди, – розтягуючи слова, чітко вимовляючи кожну літеру. Цікаво, як реагують на таку дивну і злегка дратівливу вимову інші люди.
Фото Дмитра Ніконорова
Собака Мальта надовго не полишає свого господаря Сашка Булатова
- По-різному реагують, – відповідає співрозмовник Корреспондента. – Часто вони не розуміють, що я не чую, хоч я їм це пояснюю. На жилетці у мене перекреслене вухо і напис, що я глухий. Але вони все одно продовжують смикати, щось просити. А якщо я відповідаю голосно – обурюються.
Зараз Булатов працює в гіпермаркеті Ашан. Рік тому він зрозумів, що з рідної Макіївки потрібно втікати. Дві його рідні сестри поїхали жити до Росії, а він зі своєю мамою не захотів. Коли Гради і міномети дістали навіть Булатова, який слабо чує, він поїхав. Добрі люди підвезли до Курахова, звідти – в Запоріжжя. У лютому минулого року він закріпився в столиці.
- На блокпосту було важко, – згадує Булатов. – Особливо «ополченці» пристали – вони якісь лякливі, шугані. У мене були фото на телефоні – снаряди якісь, медалі моєї бабусі. Я їх просто забув видалити. Почали розпитувати, що це, навіщо. А я ж перепитую постійно. Ледве виїхав.
Про війну він говорить неохоче і морщиться, коли бачить такі питання на листочку. По-іншому з ним не поспілкуєшся – він хоч і чує, але частіше просто шум, ніж виразну мову.
Булатов почав втрачати слух у 12 років, після того як переніс операцію з видалення апендициту. Йому кололи антибіотики, які дали ускладнення. Уже дорослому, вважай, хлопцю, спочатку було важко адаптуватися до нових умов. У школі його дражнили глухим, не особливо розуміючи, що це – майже чиста правда.
«Придумували всілякі прізвиська. Самі розумієте, як діти люблять це робити», – згадує він.
Гірше стало далі, коли з'ясувалося, що знайти роботу в Макіївці людям з вадами слуху так само складно, як побачити перекреслене вухо на жилетці співробітника Ашана. Булатов за освітою столяр, займався виготовленням меблів. Але як тільки на співбесіді дізнавалися, що він недочуває, чути його переставали.
Коли Булатов прийшов влаштовуватися вантажником, начальник уже в середині розмови з подивом зрозумів, хто перед ним. І тут же категорично заявив, що працювати він не зможе. «Наче я вухами ящики зібрався розвантажувати», – зараз Булатов жартує, але відчувається, що образа залишилася.
Люханова почала працювати в театрі глухонімих в дев'ятому класі. Там оголосили конкурс на актора, і дівчина вирішила спробувати. І відразу після першого відвідування закохалася в колектив.
- Коли я побачила, як вони танцюють гопак, у мене дух захопило. Вони настільки точно потрапляли в такт музики. Це було щось неймовірне, – згадує вона. Дві її найголовніші ролі – Ассоль і Мавка. Напевно, тому, що вони були дуже складними, думає Люханова.
Вона з народження слабо чує і згадує, що найважче в дитинстві було грати в зіпсований телефон. Але на відміну від Булатова у своїй глухоті вона бачить більше плюсів, ніж мінусів.
- Я міцно сплю і не чую сторонніх звуків. Деякі люди кажуть нехороші слова – а я їх теж не чую. Зате я добре чую музику.
Люханова носить слуховий апарат, коли спілкується з людьми. І в будь-який момент може його зняти, щоб насолодитися тишею. На якусь частку секунди їй навіть починаєш заздрити. На фотографіях вона щасливо обіймає свого чоловіка, до речі, який теж слабо чує. У пари підростає дочка.
У Булатова теж є дівчина, з якою він навіть брав участь у конкурсі на найкращу пару, де один з партнерів повинен бути таким, що слабо чує. Вони познайомилися вже в Києві і з того часу живуть утрьох – Саша, Юля і Мальта.
Іноді Саша і Юля, як і всі звичайні пари, лаються. Але він знає, як закінчити сварку, – просто зробити вигляд, що не почув. Здається, у тих, хто слабо чує, є свій рецепт щастя, який недоступний нам, – потрібно просто цінувати тишу.
Вимушений екстрим
Герасимчук працює у фонді Відчуй з дня заснування. Причиною влаштуватися на таку роботу стала її дочка, яка має проблеми зі слухом.
Прес-секретар Центру громадських ініціатив Ми разом Ліна Квітка про проблему людей, які слабо чують, теж знає не з чуток – з такими особливостями живе її хлопець. Квітка згадує один єдиний раз, коли він всерйоз шкодував про свою глухоту: коли почалася АТО, його не взяли добровольцем.
- До того часу, поки сам не зіткнешся з тими, хто слабо чує, не особливо розумієш світ цих людей. У цьому, напевно, – головна проблема, каже Квітка. Центр, де вона працює, намагається виправити цю проблему – допомагає тим, хто слабо чує, соціалізуватися в суспільстві. Наприклад, влаштуватися на роботу або навіть просто піти на екскурсію.
У ворожому світі звуків люди з глухотою звикли замикатися в собі. Розворушити їх складно, визнає співрозмовниця Корреспондента. А тому вони часто відмовляються від соціальних програм або проектів. Проблеми з роботою, напевно, у кожного другого. І складно однозначно сказати, хто більше не йде на контакт – роботодавець або той, хто слабо чує.
- Є великі корпорації, які зацікавлені в людях з інвалідністю – будь-якою, не тільки глухотою [для отримання податкових пільг]. Але часто їх беруть на роботу номінально, тільки за папірцями. Та й сама людина теж буває не проти. Виходить замкнуте коло, – розповідає Квітка.
Якщо людина повністю глуха, то максимум, куди вона може влаштуватися – це касиром в магазині або прибиральником
директор громадської організації Відчуй Дарина Герасимчук
- Квоти теж не дуже великі, – додає Герасимчук. – Якщо людина повністю глуха, то максимум, куди вона може влаштуватися – це касиром в магазині або прибиральником.
Тому фонди намагаються влаштовувати всілякі майстер-класи, від програмування до манікюру. Ведуть їх теж ті, хто погано чує. Це своєрідний сигнал для інших – не все ще втрачено.
Київський архітектор Олексій Нашивочников – один з тих, хто може дозволити собі займатися улюбленою справою. Він сам спроектував кілька станцій метро. Всі вони побудовані з урахуванням потреб людей з інвалідністю. Каже, що до свого покликання прийшов пізно – у 28 років.
- Я щасливий, тому що усвідомлюю себе повноцінним громадянином своєї країни, – пише Нашивочников Корреспонденту (особисто з ним поспілкуватися важко – він не чує взагалі). – У мене душа співає, коли роблю улюблену справу на користь людям і виконую потрібну роботу для мого рідного міста, коли проектую станції Київського метрополітену й інші об'єкти архітектури.
Для інших людей з вадами слуху процес соціалізації проходить набагато складніше, зітхає Герасимчук.
- У людей з глухотою не глобальних проблем немає. І найголовніша – це повне незнання жестової мови населенням. Якби суспільство знало хоча б якісь базові речі, то було б набагато простіше.
Глухі не довіряють «чужакам». Здається, що, як і всі люди з особливостями, вони безпорадні і наївні, як діти. І дуже важко переживають образи
Квітка додає – глухі не довіряють «чужакам». Здається, що, як і всі люди з особливостями, вони безпорадні і наївні, як діти. І дуже важко переживають образи.
Протягом останніх двох років проблема людей, які слабо чують, відійшла навіть не на другий план, а набагато далі. Через війну багато пільг для так званих «мирних» людей з інвалідністю скоротилося. А ось тим, хто слабо чує, їх взагалі урізали.
Незрозуміло, чому програма із закупівлі слухових апаратів не діє повністю, адже в підсумку держава втрачає потенційно активне населення! Один апарат коштує від 600 тис. до 900 тис. грн
- Ні, ми, звичайно, все розуміємо – війна, не до цього. Але нам незрозуміло, чому програма із закупівлі слухових апаратів не діє повністю, адже в підсумку держава втрачає потенційно активне населення! Один апарат коштує від 600 тис. до 900 тис. грн. Думаєте, у звичайної сім'ї є такі гроші? – обурюється Герасимчук.
Булатов ходить без слухового апарату. Колись він намагався ходити з ним, але апарат не дає миттєвого ефекту. І коли хлопець все одно продовжував перепитувати, його колишня дівчина дуже злилася. «Ти не чуєш» звучало від неї як докір.
- Ми, люди, які не чуємо, є екстремалами в цьому жорстокому світі. Виживаємо, як можемо. Пристосовуємось. Адаптуємося. Біжимо зі світу тиші, щоб знайти гарне місце в звичайному світі, – говорить Нашивочников.
Найбільше його ображає, коли люди ставляться до тих, хто слабо чує, з презирством, як до інвалідів. Він упевнений: так званих особливостей і відмінностей між глухими і тими, хто чує, немає. Особливо якщо зрозуміти, що глухонімий – це не вирок.
***
Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 8 квітня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.