Хвиля репресій, яка охопила Туреччину після спроби путчу 15 липня, являє собою серйозне посягання на свободу і правову державу, - кажуть на Заході.
Відновлення громадянського миру не може бути виправданням таких заходів, які є важким ударом по правій державі з тривалими наслідками.
Виходить, ми спостерігаємо за черговим етапом діалогу сліпого з глухим, який протягом ось уже багатьох років простежується у відносинах Заходу і Туреччини?
Обидва табори переконані в своїй правоті, напирають на власне уявлення світу і засуджують якісь недоведені пориви іншого.
По суті, кожна сторона надає словам і поняттям різного або навіть протилежного змісту.
Однак все прояснюється, якщо зрозуміти, що Туреччина і Захід неоднаково сприймають три основоположні концепції: державний переворот, тероризм і демократія.
Хоча на саміті G20 в ці вихідні головною темою обговорення стане світова економіка, фоном для зборів світових лідерів у східному китайському місті Ханчжоу все-таки стали політика і питання безпеки.
Незважаючи на безліч суперечливих питань, Китай, схоже, вирішив провести безконфліктний, навіть одноманітний саміт, вибравши темою економіку, точніше: «На шляху до інноваційної, активної, взаємозалежної і всеосяжної світової економіки».
Зміна клімату, права людини і боротьба проти угруповання «Ісламська держава» також будуть обговорюватися в ході зустрічей.
Очікується, що Обама і Ко представлять оновлену інформацію про прогрес у процесі ратифікації Паризької угоди про скорочення викидів парникових газів.
Представники Білого дому сподіваються, що історичний пакт з боротьби зі зміною клімату набуде чинності до кінця року.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган буде присутній на перших великих багатонаціональних зборах з того часу, як невдала спроба перевороту посилила напруженість в і без того складних відносинах зі США і їхніми союзниками.
Хоча ніяких проривів не очікується, саміт надає лідерам можливість обговорити розбіжності, починаючи від територіальних претензій Китаю на підконтрольні Японії острова у Східно-Китайському морі до побоювань НАТО через захоплення Росією Криму та війни на сході України.
Існує можливість укладення хоча б формальної угоди між сторонами спору, Китаєм і Японією, і без сумнівів, це буде сприйнято і представлено як зниження напруженості.
Російсько-українське військове протистояння - Foreign Policy
Російські навчання і раптові перевірки боєготовності можуть здатися страхітливими, однак їх навряд чи можна вважати прелюдією до розширення нинішнього конфлікту.
На цьому етапі війни Росія не бачить необхідності в тому, щоб, використовуючи будь-які хитрощі, вводити свої війська в Україну і виводити їх, і, крім того, їй не потрібен привід на зразок недавніх подій у Криму для того, щоб вдатися до ескалації конфлікту.
Перестрілки й артилерійські дуелі теж мало що означають - цикли запеклих боїв протягом літа можуть привести до міні-наступу, особливо в нейтральній зоні між українськими військами і сепаратистами, проте насправді лише незначна частина території перейшла з рук в руки в період з лютого 2015 року.
Протягом майже двох років Росія неухильно займається плануванням повернення постійних гарнізонів на кордон з Україною, формуючи для цього нові дивізії і перекидаючи бригади з інших регіонів.
Нові бази виникають як гриби після дощу в рамках того, що російський міністр оборони Сергій Шойгу називає «південно-східним стратегічним напрямком», а в цей момент підрозділи російських збройних сил переміщуються ближче до кордонів України.
Російський Генеральний штаб активно займається будівництвом житла для розміщення нових дивізій, а також направляє модернізовану техніку на бази, які вже існують у цьому регіоні.
Це не масштабні сили вторгнення, як стверджує дехто. Нарощування сил не повинно бути сюрпризом, але його не слід розглядати і як свідчення російського стратегічного мистецтва - смерть аналітичних здібностей Заходу навряд чи можна вважати російським досягненням.
Армія вторгнення не займається створенням гарнізонів з футбольними полями і житловими будинками для постійних баз. Вона спочатку концентрує сили, а потім здійснює вторгнення.
Але якщо Росія не стоїть на порозі повномасштабної вторгнення, то що ж вона в такому випадку має намір робити?
Частково ці кроки спрямовані на відновлення російської військової присутності на своїх західних рубежах до того рівня, який існував до 2009 року. Під час неспокійного періоду військових реформ, що тривав з 2008-го до 2012 року, багато підрозділів російських збройних сил, що перебували найближче до Європи, були об'єднані або розформовані, а інші переведені на Кавказ і в центральну Росію.
Ці реформи окреслювалися необхідністю відновлення вимираючих збройних сил і перетворення їх на корисний інструмент державної влади, що давно відчувалася.
Легкі, мобільні і добре укомплектовані російські збройні сили були готові до будь-яких випадковостей на південній периферії країни, проте вони були невдало розташовані для того, щоб воювати з Україною або з Європою.
Відмовившись від старої радянської мобілізаційної армії, російські збройні сили все ще перебувають у перехідній фазі, проводячи експерименти з комплектуванням і обладнанням на основі бойового досвіду, придбаного в Україні і в Сирії.