На позачергових парламентських виборах українці самі віддали всю повноту влади в країні в руки однієї людини - Володимира Зеленського.
За всю історію незалежної України ще жоден політик не отримував такої можливості. Але велика влада - це і великі ризики. І для країни, і для Президента, пише Валерій Літонінський в №14 Журналу Корреспондент.
Команда Президента Володимира Зеленського вирішила «увірватися у фортецю на плечах відступаючого противника» - і їй це вдалося. Заради того, щоб рейтинги, зароблені під час швидкоплинної президентської кампанії, не встигли розтанути, довелося пройти через Конституційний суд і вал критики. У підсумку це принесло президентській партії мало ким очікуваний приз. Слуга народу заводить до Верховної Ради 252 людини сумарно за партійним списком і в одномандатних округах - і це абсолютний рекорд в історії українського парламентаризму і власне однопартійна більшість.
Уперше з радянських часів в Україні всі гілки влади будуть контролюватися однією політичною силою. Причому цього разу владу вручили абсолютно добровільно, на формально чесних і прозорих виборах.
СИЛА БРЕНДУ
У Слузі народу вдало перетворили дострокові парламентські фактично в третій тур президентських виборів. Українці знову голосували за Голобородька-Зеленського, а не за тих людей, яких нашвидкуруч набрали в партію Слуга народу. І тим більше не за будь-яку ідеологію.
На хвилі ейфорії і під бренд Зеленського в Раду завели понад дві сотні депутатів, про яких абсолютна більшість виборців не мала ні найменшого уявлення. Часом навіть просто знайти інформацію в Мережі про кандидатів від партії влади було важко, не те що дізнатися про їхні політичні принципи та ідеї. Результат парламентських виборів - це породження нинішньої довіри до глави держави і закріплення тієї ситуації в українському політикумі, яка склалася внаслідок президентських виборів.
Українці настільки втомилися від старих еліт, настільки захопилися круто реалізованою маркетинговою кампанією, що безоглядно повірили в нового месію, який вирішить все. Інфантильно і патріархально? Можливо, але вже як є. Підігрівав ці настрої і сам Зеленський своїм туром регіонами в останні дні перед голосуванням. Президент на біс грав роль Голобородька: на камери розпікав старих чиновників і говорив, що з ними не можна працювати, - і неважливо, за реальними підставами або картинки задля. Як бачимо, бенефіс вдався - людям сподобалося, вони проголосували за команду Президента, яка повинна допомогти йому потрошити начальників.
Симптоматично, що Слуга народу на позачергових парламентських виборах при голосуванні за партійними списками повторила результат самого Зеленського в першому турі президентських виборів. Тоді за нинішнього Президента проголосували 5,7 млн осіб, зараз за партійними списками за Слугу народу віддали свої голоси теж більш як 5 млн українців. Додайте до цього рекордно низьку явку в історії країни - тільки 49% тих, хто мав право голосу, дісталися виборчої дільниці, і виходить, що меншість обрала країні владу з абсолютною більшістю.
При цьому перед підрахунком голосів в самій партії Слуга народу сподівалися на куди більш скромний результат. За партійними списками президентська політична сила заводить в парламент 124 депутати. На мажоритарних (одномандатних) округах добрати планували ще від 70 до 90 мандатів. Саме в мажоритарці, де йшли представники старих еліт, які роками підкоряли свої округи, СН прогнозували найбільші проблеми. Але вийшло зовсім по-іншому. Просто два слова «Слуга народу» навпроти прізвища в бюлетені дозволили перемогти відразу в 129 одномандатних округах. Політологи жартували, що навіть «швабра із зеленою ганчіркою» могла б сподіватися на перемогу в мажоритарці. І це правда.
Причому Слуга народу забирала собі цілі міста, наприклад, виграла на всіх без винятку округах в Києві та Дніпрі. Швидкоплинність кампанії привела до того, що виборці не особливо знали кандидатів-мажоритарників і довірилися виключно партійному бренду. Причому деякі кандидати від Слуги народу навіть не вели активної агітації, а все одно перемагали. Запит на швидкі зміни і віра в популістські гасла перевершили бажання аналізувати кандидатури майбутніх депутатів і їхні програми.
САМІ ВИННІ
Закриті соціологічні опитування в травні-червні показували в округах стартові рейтинги представника президентської партії на рівні 20-30%. Тобто жарт про «швабру із зеленою ганчіркою» - зовсім не жарт. І шанс у старожилів, які багато років підкоряли свої округи, полягав у тому, щоб проти них представник СН грав мляво, а колишні конкуренти не виповзли і не відкусили по кілька відсотків.
Чи не найпопулярнішими були ситуації, коли ноунейм отримував 25-35% тільки за рахунок зеленого логотипу, а два реальних і часом вельми заслужених політики несамовито билися за те, в якій пропорції вони поділять 45-60%. І в підсумку вони отримували образливі друге і третє місця. Решта 15-30% ділили між собою інші кандидати, причому на частку найуспішнішого з них припадало максимум 10%.
Образу Зеленського вистачило, щоб ноунейми знесли справжніх мастодонтів української політики, які десятиліттями засідали в Раді. Мастодонти і їхні імениті суперники недооцінили силу зеленого бренду і тому не спробували створити єдиний фронт. За що і поплатилися. Часом вони зазнавали просто-таки принизливої поразки.
Так, мультимільйонер В'ячеслав Богуслаєв, власник одного з найбільших машинобудівних підприємств країни Мотор Січ, програв на рідному для себе 77 окрузі в Запоріжжі тимчасово безробітному весільному фотографу Сергію Штепі зі Слуги народу. Богуслаєв - депутат чотирьох скликань Ради, двічі перемагав у цьому окрузі, там же розташований його завод. А Штепа фактично не вів кампанію, Слугу народу навіть звинувачували в тому, що вони злили округ під бізнесмена. В результаті партійний бренд Зеленського виявився сильнішим.
Сергій Ківалов - депутат шести скликань, екс-глава ЦВК, відомий і дуже впливовий юрист в окрузі №135 в Одесі, де він до цього двічі обирався в Раду і де розташована очолювана ним Одеська юридична академія, - програв місцевому дрібному бізнесменові, власникові піцерії Олексію Леонову - висуванцю від Слуги народу.
Колишній спікер Верховної Ради і депутат чотирьох скликань Володимир Литвин в рідній Житомирській області програв 26-річному журналісту і висуванцю від партії влади Дмитру Костюку. Символічно, що Литвин довгий час був професором історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Вважався фактично «патріархом» і головним покровителем факультету, а поступився на виборах його звичайному випускнику.
Близькі соратники Петра Порошенка - Олександр Грановський і Ігор Кононенко - свої округи програли відповідно відеоблогеру і журналісту - висуванцям Зеленського. А один з найбагатших людей країни Костянтин Жеваго в Полтавській області не встояв перед 25-річним менеджером системи ProZorro Олексієм Мовчаном, який теж представляв партію влади. Програли кандидатам від СН і Сергій Пашинський, Дмитро Святаш, Валерій Писаренко і чимало інших, котрі не залишали Раду багато каденцій поспіль.
З Писаренком взагалі пікантно вийшло - це юрист і політик, дуже близький до скандально відомого Андрія Портнова, якого багато хто називає сірим кардиналом юридичної команди Зеленського. Але ось же і його знесли ноунейми.
Правда, низка парламентських довгожителів з неоднозначною репутацією таки зуміли вистояти під зеленим натиском. Зберегли свої мандати Олесь Довгий, Антон Яценко, Андрій Деркач, Олександр Герега, Вадим Новинський, а також один з братів Дубневичів - Ярослав. Але тенденція очевидна. У Раді дев'ятого скликання три чверті депутатів будуть новачками - всього понад 320 осіб. Такого оновлення парламенту в історії України ще не було. Серед нових нардепів від Слуги народу - коміки, ведучі корпоративів, спортсмени, весільний тамада, багато людей без вищої освіти, відразу 18 просто безробітних. Ось вона, довгоочікувана зміна еліт? Не знаємо, наскільки тут можна говорити про еліти, але зміну точно.
НЕОБМЕЖЕНІ МОЖЛИВОСТІ
До виборів-2019 рекордною фракцією в парламенті могла похвалитися Партія регіонів в Раді сьомого скликання. Тоді «регіонали» завели в парламент 187 осіб, перемігши в тому числі в 113 одномандатних округах. Чим закінчилося таке домінування ПР, всі прекрасно пам'ятають - узурпацією влади Віктором Януковичем і Революцією гідності, що відбулася за тим.
Слуга народу перекрила всі досягнення «регіоналів», не вдаючись до махінацій в дусі Віктора Федоровича. Так, силовики відверто грали на боці партії влади. Але особливих фокусів не робилося. А навіщо, якщо достатньо було просто не дозволяти красти голоси за провладних кандидатів, але при цьому не звертати уваги на те, як його конкуренти хімічать один проти одного.
Настільки величезної фракції (252 особи) в українському парламенті ще не було. До оприлюднення перших результатів виборів в Слузі народу ще допускали об'єднання в Раді з партією Голос Святослава Вакарчука і міркували про коаліційну угоду. Навіть говорили, що вона готова на 70%. Але після того, як майже всі протоколи були здані, стало очевидно, що ні з ким партія Зеленського об'єднуватися вже не стане. І жодної коаліційної угоди писати теж не доведеться. У них однопартійна більшість в парламенті і права коаліції із самого запуску нового скликання Ради.
З одного боку, одноосібна більшість відкриває величезні можливості. Не буде довгих торгів, горезвісних коаліціад і прем'єріад. Вже на першому ж засіданні парламенту Слуга народу може вирішити всі кадрові питання - призначити керівництво Ради, прем'єр-міністра, склад уряду і почати приймати закони. Також Зеленський руками своєї фракції зможе самостійно призначати керівників правоохоронних органів, суддів Конституційного суду, делегувати своїх представників в конкурсні комісії з відбору керівників антикорупційних органів. Слова Зеленського про те, що «у нас буде своя прокуратура», стають реальністю.
З'являться у Слуги народу і можливості впливати на Національний банк і регулюючі органи.
І головне - з'явиться можливість проводити безкомпромісні реформи. Вікно можливостей знову відкрите: в країні другий рік як відновлюється економіка, макростабільність досягнута, підтримка західних партнерів не втрачена, справа за довгоочікуваними структурними змінами і ривком. Все залежить тільки від політичної волі Президента. Це оптимістичний сценарій.
Песимістичний сценарій - запаморочення від успіху і монополізація влади без мети вести реформи. Зеленський вже і так не особливо стежить за тим, що в його повноваженнях, що немає і десь межі допустимої поведінки. Слова «я зараз Баканову (в. о. голови СБУ) подзвоню» тільки чого варті. Якщо разом з розносом чиновників український Президент остаточно увійде в образ свого білоруського колеги Олександра Лукашенка, є ризик, що почнеться та сама горезвісна узурпація.
Перешкодити цьому могли б закон і державні інститути, якби вони в Україні будувалися попередні 28 років. Простий приклад: в Раді восьмого скликання на хвилі успіху після Революції гідності минулою владою були повністю знищені права опозиції. Закон про опозицію так і не був прийнятий, опозиція не змогла очолити жоден парламентський комітет, не отримала належного їй представництва в керівництві парламенту. Тепер же всі ці права могли б серйозно допомогти в контролі за Слугою народу, але у Зеленського можуть цілком резонно зауважити: які права, які комітети, ви ж самі п'ять років тому цього не зробили.
ВЕЛИКА ВЛАДА = ВЕЛИКІ РИЗИКИ
Виникають й інші питання - добре, 252 депутати в Раду партія влади завела, а далі що, як цей парламент взагалі буде працювати? Очевидно, що, м'яко кажучи, компетентність не стала критерієм для вибору кандидатів, яких СН завела в Раду дев'ятого скликання під своїм брендом. Політологи прямо говорять, більшість з тих, хто проходить від Слуги народу в Раду, навіть приблизно не уявляють собі, що таке процес законотворчості, як працює держава, як формується бюджет і так далі. Усвідомлюють це і в самій партії влади. Кажуть, що з 29 липня у майбутніх членів фракції почнуться заняття в партійній школі депутатів, які триватимуть тиждень. Організовано навчання спільно з Київською школою економіки. Але чи багато чого в такій школі встигнуть навчити? Навряд чи.
Ось в цьому «навряд чи» жодного снобізму немає: люди з хорошою освітою і успішним професійним досвідом, хай і не політики, цілком здатні швидко «донавчитися» і освоювати новий вид діяльності. Але під таке визначення підпадає досить невелика частина Зе-депутатів.
У підсумку завдання всіх цих «нових обличь» зводиться до простого натискання кнопок під диктовку президентського оточення. Перетворення парламенту з майданчика для дискусії в покірний принтер за російським зразком - не найкраща, але, на жаль, більш ніж імовірна перспектива.
Але чи будуть всі ці 252 людини такі вже покірні? Публіка, звичайно, різношерста, але на перших порах, поки не освояться, так, будуть. Хоча керувати такою великою фракцією все одно складно, і від координаторів фракції знадобиться надзвичайний менеджерський талант. А далі, коли нові депутати увійдуть у смак і усвідомлять свої можливості, не відкидається, що їх просто скуплять оптом і в роздріб представники старих фінансово-промислових груп. Тобто всі ті, кого «слуги народу» і вибили з Ради.
Плюс не можна відкидати внутріфракційну конкуренцію і боротьбу за сфери впливу. Власне, всередині команди Зеленського вона вже почалася. ЗМІ повідомляли про протистояння між кварталівцями і главою Офісу Президента Андрієм Богданом. У Раді тертя можуть бути ще жорсткішими, там і різних груп, власне, більше. Свої люди у фракції Слуга народу будуть і в Ігоря Коломойського, і у Віктора Пінчука, і навіть у того ж Богуслаєва. Наприклад, Юрій Корявченков, близький друг Зеленського, більш відомий, як Юзик з Кварталу, в округах в Кривому Розі завів в Раду цілу сім'ю - куму дружини і двоюрідного брата мами. Теж свою групу може сколотити.
Уся повнота влади - це і вся повнота відповідальності. Звичайно, Зеленський продовжить розповідати, що всі «ми президенти», але по факту зараз він бере на себе всю відповідальність за ситуацію в країні, і розмити її ні з ким не вийде - як не напружуй доступні йому інструменти пропаганди.
Навіть довго нарікати на попередників не вдасться - занадто завищені очікування покладали на Зеленського та СН виборці. За прогнозами експертів, медовий місяць між новою владою і суспільством триватиме максимум до початку 2020 року. А далі падіння рейтингу неминуче, адже всі чекають від нової влади чарівних пігулок - щоб добре було вже завтра, а добре не встигне відбутися навіть післязавтра. Як тоді будуть викручуватися? Допоможуть арешти і «свої правоохоронці». Таке народ дуже любить: показові судові процеси для відволікання уваги ще ніхто не скасовував, пошук внутрішніх ворогів - цілком звична справа. Найбільше потрапити під гарячу руку ризикують, звичайно, представники попередньої влади. Не відкидається, що і п'ятий президент Порошенко. Попередників - не шкода. Та й під шумок судових процесів на них можна списати наслідки власних проколів.
ПОРУЧ ІЗ БІЛЬШІСТЮ
Для повного щастя Слузі народу не вистачить тільки кваліфікованої більшості - 300+ багнетів для внесення змін до Конституції. А такі зміни партія теж активно обіцяла в передвиборний період. Наприклад, Зеленський постійно говорить про те, що новий парламент буде першим, який відмовиться від депутатської недоторканності. Для цього, а також для внесення інших обіцяних змін в основний закон.
Найпростіший варіант - абсорбувати до фракції самовисуванців, які пройшли у мажоритарних округах. Але як тоді бути з декларованим Слугою народу принципом - жодного старого політика в складі? Можливо, ініціюють створення депутатських груп-попутників. Їх будуть тримати неподалік - заради просування важливих рішень, піддобрюючи, наприклад, субвенціями на округи з держбюджету.
Інший варіант - домовитися про коаліцію з кимось із молодших партнерів. Кандидат №1 - Голос Вакарчука. У політичних колах навіть говорять, що такий союз пішов би на користь країні. Додав би професіоналізму і демократичності новій владі, та й західні партнери були б раді. Але і натомість довелося б чимось ділитися, наприклад, посадами в уряді, в чому Слуга народу зовсім не зацікавлена. Та й в Голосі розуміють, що статус молодшого партнера при такій сильній владі не таке вже щастя. Він означає мінімум впливу, але поділ відповідальності порівну, а зрештою ще й крайнім за якихось провалів можуть зробити.
Ще один кандидат в союзники влади - партія Батьківщина Юлії Тимошенко. Тут зворотна ситуація, Юлія Володимирівна дуже хотіла б в коаліцію до Зеленського та мало не нав'язує своє плече. Але на Банковій розуміють, що це, по-перше, відверто токсичний союзник. Ще там шлейф «старих політиків», від яких так відхрещується новий Президент. А по-друге, це дуже досвідчений в кулуарних інтригах союзник, який в підсумку може відкусити більше, ніж Зеленський готовий був би дати.
Ось і виходить, що Вакарчук і Тимошенко будуть поки зосереджені на вирішенні власних локальних завдань. Для Голосу це будівництво партії, представництв на місцях і вихід в інші регіони, тому що щоразу битися за одну Галичину з ще декількома проектами - безперспективно. Якщо в партії Вакарчука цього не зроблять, то ризикують повторити долю Самопомочі. Як і Голос на виборах-2019, Самопоміч в 2014 році грала роль проєвропейської ліберальної альтернативи, яка прорвалася до парламенту. Через п'ять років її результат на виборах в Раду - 0,6%.
У Батьківщини, на відміну від Голосу, є стабільний ядерний електорат. Тому Юлії Володимирівні поспішати нікуди, вона буде чекати неминучого чергового підняття комунальних тарифів або земельної реформи, обіцяної Слугою народу, щоб на своїх коронних темах нарощувати рейтинг.
РІЗНІ СОРТИ ОПОЗИЦІЇ
Опозиційних фракцій і груп у новому парламенті буде кілька. Причому підживлюватися вони будуть критикою один одного. Опозиційна платформа За життя своїми вояжами в Росію і неприкритою прокремлівською позицією зробила в принципі неможливою співпрацю з собою. Це занадто токсично для будь-якої іншої політичної сили, яка пройшла в парламент.
Цікаво, що Порошенко каже, що його «спецназ» з Європейської солідарності прийшов в Раду протистояти якраз Опоплатформі і не допустити російського реваншу. Ось і будуть вони клювати один одного, при цьому не забуваючи клювати Зеленського і Ко. Впливати на голосування - не зможуть, а ось активно штовхати більшість в разі помилок і злетів - цілком. В Європейській солідарності вже говорять, що вони конструктивна опозиція і готові співпрацювати з владою з важливих для держави питань євроінтеграції, національної безпеки, реформ і так далі. Ось тільки Слузі народу така співпраця зовсім не потрібна. У більш респектабельному Порошенкові СН бачить вічного антипода і об'єкт для нападок, а не партнера.
ПІДСОЛОДИТИ ПІГУЛКУ
Тих, хто програв, завжди більше від переможців. Позачергові парламентські вибори викинули з великої політики цілу низку політичних сил. Народний фронт у 2014 році виграв вибори за партійними списками, а до 2019 року фактично самознищився, його залишки розкидало по інших проектах. Ті, кого взяли в Європейську солідарність, повернулися в Раду, хай і в сильно скороченому складі. Решта займають місця за межами системи. Найбільше вихідців з НФ пригрів у себе поки ще чинний прем'єр-міністр Володимир Гройсман в своїй Українській стратегії. І в підсумку в їхній компанії з тріском провалився на виборах. Партія прем'єра, який так хотів піти в самостійне плавання від Порошенка, посіла дев'яте місце, набравши 2,4% голосів виборців. Непогано поплавав.
Прощається з парламентом і Радикальна партія Олега Ляшка (РПЛ), і та частина Опозиційного блоку, яка орієнтується на Ріната Ахметова. Для нього вибори склалися не зовсім вдало. Тільки в мажоритарці в східних регіонах вдалося провести кілька представників Опоблоку. Але Ахметов вже вибудовує відносини з Зеленським, тому особливо хвилюватися за нього не варто. Та й щодо РПЛ плакати немає резону - вона вже вилітала на виборах, не проходячи зі своїм партійним списком. А потім знову поверталася.
Ще один переможений – Самопоміч мера Львова Андрія Садового. Разом з Народним фронтом падіння цієї політичної сили найістотніше: з третього місця в 2014 році на 14-е - в 2019-му. При цьому, згідно з дослідженням руху Чесно, 12 з 25 найкращих депутатів парламенту восьмого скликання - представники саме фракції Самопоміч. Тобто це ті, хто не прогулював засідання, не кнопкодави, не підтримував антидемократичні ініціативи, не фігурував у антикорупційних розслідуваннях і голосував за політичні реформи. Але для того, щоб знову потрапити в парламент, цього виявилося мало.
Разом з тим навіть для тих, хто програв вибори, є свої бонуси. Всі партії, які набрали більш як 2% голосів виборців, протягом наступних п'яти років отримуватимуть фінансування від держави.
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet