На тлі загострення конфлікту між Україною та РФ деякі експерти говорять про "фінляндизацію" як можливий шлях виходу із кризи.
8 лютого газета The New York Times написала, що президент Франції Емманюель Макрон, який напередодні зустрічався із президентом РФ Володимиром Путіним, назвав "фінляндизацію" України однією із опцій для зняття напруженості у відносинах між Києвом і Москвою.
Так звана "фінляндизація" базувалася на основі договорів між СРСР та Фінляндією, зокрема Про співпрацю та взаємну допомогу від 1948 року, які передбачали вимушений нейтралітет Гельсінкі й обмежували його зовнішньополітичний курс. У широкому сенсі, термін визначає підпорядкування політики тієї чи іншої країни сусідній більшій та сильнішій державі – при збереженні суверенітету.
Втім, 8 лютого у Києві, під час прес-конференції із президентом України Володимиром Зеленським, Макрон заявив, що не використовував цей термін, тоді як, навпаки, говорив, що НАТО "не може припинити політику відкритих дверей".
Чи підійде Україні стратегія "фінляндизації", яка означає відмову від частки суверенітету заради гарантій власної безпеки? І чому до сьогоднішнього дня деякі фіни із неприйняттям згадують про цей період власної історії?
DW поговорила на цю тему із директором дослідницької програми зі Східного сусідства ЄС та Росії Фінського інституту міжнародних відносин Аркадієм Мошесом.
– Пане Мошес, як сама Фінляндія визначає досвід "фінляндизації"?
Аркадій Мошес: Фінляндія не сама обрала собі цей шлях. Згода обмежити свій зовнішньополітичний суверенітет на той момент була єдиним доступним для Фінляндії способом зберегти внутрішній устрій країни.
Але це не був вільний вибір, саме тому у цей період Фінляндія намагалася зберегти якнайбільше зв'язків із Заходом, щоб, як тільки зміниться зовнішньополітичне становище, одразу відмовитися від "фінляндизації" та почати інтеграцію у Захід.
Сьогодні досвід "фінляндизації" в країні визначають не як вдалий, а як вимушений. Але чомусь дехто, не розуміючи основ і наслідків цього процесу, вважає, що про нього можна спокійно говорити у ХХІ столітті. Сьогодні нагадування про "фінляндизацію" для деяких фінів є болючими, навіть образливими. Як історик я можу сказати, що всі історичні паралелі із цього приводу надумані, вони є неприйнятними. Уявіть, що сьогодні хтось почав нагадувати Франції про період її історії з 1940 до 1944 року і стверджує, що він був для країни дуже вдалим. Мабуть, французів це могло образити.
– І все ж таки, коли перед Фінляндією постала така можливість, вона ж однаково не вступила в НАТО. Чому?
– Коли Фінляндія ухвалювала якісь свої рішення, вона вважала, що членство у Європейському Союзі є достатньою гарантією безпеки. Хтось погоджується із цим згоден, дехто – ні. Але офіційна лінія уряду, яку підтримує більшість населення, зводиться до того, що країна має право вибору, і коли Фінляндія захоче, вона зможе вступити (в НАТО. – Ред.). Це був вибір Фінляндії – вступати чи не вступати. Це був вибір Росії, чи Сполучених Штатів, чи Франції.
– Чи готова Фінляндія залишатися позаблоковою державою навіть на тлі агресивної зовнішньої політики і риторики Росії?
– Дискусії (на цю тему) не припиняються. Якщо жити поряд із таким сусідом, як Росія, дискусія із питань безпеки точитиметься весь час. Довгий час у Фінляндії не було якихось зрушень у громадській думці щодо вступу країни в НАТО: чверть населення була "за" і трохи більше половини – "проти". Зараз все змінюється, адже питання поставлено дещо по-інакшому.
Питання ставиться так: чи підтримали б ви рішення про вступ у НАТО, якби зовнішньополітичне керівництво країни його прийняло? Ми бачимо, що багато таких рішень можна було підтримати, але останнє слово залишається за урядом, і це головне. Побоювання щодо Росії, безумовно, зростають, і зміни у політичному класі Фінляндії у цьому зв'язку є помітними. Більшість політичних партій починає ставитися до Росії як до проблематичного сусіда, раніше такого все-таки не було.
– Чи міг би, на Вашу думку, "фінський сценарій" позаблоковості, тобто "фінляндизації" в розумінні пересічної людини, бути вдалим вирішенням нинішнього конфлікту навколо України?
– На жаль, величезна кількість європейських політиків і коментаторів, особливо з Німеччини і Франції, люблять говорити про "фінляндизацію". Щиро кажучи, колись цьому треба покласти край. Дуже добре, що Макрон зміг виправдатися та спростовував сам факт того, що він міг використати це слово. Можливо, тепер користуватися терміном "фінляндизація" почнуть рідше.
Що ж до нейтральності, або нейтралітету, то у Європі цього практично немає. Мабуть, тільки Швейцарію можна вважати нейтральною країною. Але країни – члени ЄС нейтральними не є, бо мають дотримуватися певних положень відповідних договорів, які забезпечують військово-політичну співпрацю у рамках Європейського Союзу. Можна говорити про неприєднання, військову позаблоковість і так далі, але, по-перше, кожна країна має вирішувати це для себе.
Події 2014 року відбулися, коли Україна конституційно не ставила перед собою питання вступу у НАТО, а навпаки, говорила про себе як позаблокову державу. Тобто закріплення положення про позаблокову державу, можливо, парадоксальним чином навіть спровокувало те, що сталося з Україною. Тому дуже складно "продавати" це (переваги позаблоковості. – Ред.) Україні. Щодо практичної політики, то питання про перспективу членства України в НАТО у найближчій перспективі до нинішнього загострення не стояло. Хоча питання фактичної військово-політичної та економічної інтеграції України у західні центри сили ніхто не знімав з порядку денного, ця інтеграція незмінно триватиме.
– Що може гарантувати безпеку країни у Європі XXI століття? Тільки приналежність до військово-політичного блоку?
– Ні, не тільки. XXI століття взагалі відрізнятиметься від століття XX. Воно вже від нього відрізняється: світ стає мережевим, багатополярним насправді. Головною гарантією безпеки є наявність власних зміцнених збройних сил, які здатні дати відповідь будь-якому потенційному агресору. Повернуся до фінського досвіду, тут можна сказати, що він також зводиться, зокрема, до того, що і в роки договору про взаємодопомогу з Радянським Союзом, і на початку 1990-х років Фінляндія, на відміну, наприклад, від сусідньої Швеції, ніколи не відмовлялася від сильних збройних сил. В країні досі є призовна армія, багатотисячний резерв, здійснюють серйозні закупівлі сучасних озброєнь. На це витрачають величезні гроші.
Тобто ейфорія, яка була у Швеції із приводу того, що тепер ми матимемо мир і дружбу, і все, що потрібно Заходу, – це тільки операції з підтримання миру, - у Фінляндії з її історичним досвідом ні на секунду нікого не зачепила. Тому Фінляндія зберігала сильні збройні сили. Це, безумовно, є одним із дуже важливих компонентів із забезпечення власної безпеки. Але є механізми міжнародного, військово-політичного й економічного співробітництва, які, безумовно, є необхідними і теж можуть допомогти.
– Зеленському, зважаючи на все, не сподобалося словосполучення "фінляндизація України". Його обурення можна зрозуміти?
– Аякже. "Фінляндизація" – це період в історії Фінляндії, коли країна була цілком вільною робити зовнішньополітичний вибір, який вона хотіла зробити. У XXI столітті говорити про обмеження права країн на здійснення вибору є вкрай неприйнятним, і ці розмови мають припинитися.