Налякані, шоковані, виснажені - так описують психологи стан мешканців передмість Києва - Гостомеля, Бучі, Ірпеня, Макарова, - евакуйованих у середині березня в безпечні місця. DW вдалося поспілкуватися з кількома з них.
Невеличкі містечка на північний захід від Києва з перших днів війни Росії проти України стали осередками жорстких бойових дій. Місцеві жителі несподівано опинились між лініями фронту. DW наводить три історії тих, кому врешті-решт вдалося вирватися з цих гарячих точок.
"Розтоптав мої нарциси, розбив вікно у спальні й наставив туди автомат"
Галина, пенсіонерка. 11 березня виїхала з Гостомеля.
"Ми були під обстрілами і російською окупацією два тижні і навіть нічого не знали про "зелені коридори". Ще 27 лютого у нас зникло світло. Мобільний зв'язок працював лише періодично. Телефон заряджали від акумулятора авто сусідів. Але потім зв'язок вимкнувся зовсім. Газ ще певний час був, ми могли готувати їжу й зігріти приміщення кухні до 13-14 градусів. 7 березня зник і газ. Це сталося якраз тоді, як настали морози. Водогін не працював. Ще в перші дні обстрілів власники крамниці на нашій вулиці безкоштовно роздали всі харчі й закрили її.
У перші дні війни ми бачили гвинтокрили, якими росіяни, вірогідно, висаджували свій десант на летовище заводу "Антонов". Це недалеко від нашого будинку, одразу за лісом. Недалеко від місця висадки російського десанту почався багатоденний бій. Над нами цілий час літали ракети і снаряди в обидва боки. Ми боялися виходити на двір, лише виглядали у вікна. Гостомель стоїть на торфовищах, в нас нема глибоких підвалів, де можна було сховатися від бомбардувань. Ми й не знали, де є найближче сховище і під час обстрілів просто лежали на підлозі в кухні.
Жителі київських передмість - Гостомель, Ірпінь (на фото), Буча, Макарів - раптом опинилися в епіцентрі запеклих боїв
Російські вояки з'явилися на нашій вулиці за кілька днів. Почали їздити бронетранспортери, і з одного з них вийшло кілька солдатів. Зайшли до нас на подвір'я, почали гупати у двері, а один обійшов будинок, розтоптав мої нарциси, розбив вікно у спальні і наставив туди автомат. Я відчинила двері й запитала російською, з ким вони тут воюють і чого вони прийшли. Один сказав, що вони нас визволяють від "нацистів" та "укрофашистів". Я запитала, де вони бачать нацистів у будинку вчителів російської мови і літератури, який стоїть на вулиці Пушкіна. Він заявив, що не воює з цивільними, але не зміг пояснити, чому мені вибили вікно, і ніхто так і не опустив націлених на мене автоматів. Тоді вони вирішили обшукати будинок, але нічого не знайшли, ми не надто заможна родина.
Вони пішли, але вже надвечір з'явилися росіяни в іншій формі. Вони ногами вибивали хвіртки і одразу стріляли в подвір'я з автоматів. За ними на вулицю заїхали танки, вони нищили паркани по всій вулиці. З вікна було видно, як у великі сусідські будинки, де мешкали заможні люди, російські військові або заселялися, або виносили всіляке добро.
Наступного дня проїхала російська важка техніка, яка тягла за собою величезні гармати. Їх встановили за вулицею в лісі. Відтоді ми весь час чули дуже гучні постріли, земля тримтіла, в нас будинком пішли тріщини в стінах, а старенька сусідська хата просто розвалилася.
9 березня до нас забігла сусідська дівчинка і сказала, що буде евакуація і треба поспішати, бо до відходу автобусів лишилася година. Мого тяжко хворого чоловіка на початку березня мали прооперувати, зараз він почувався дуже зле й не міг іти. Він буквально силою випхав мене на вулицю, аби я спробувала евакуюватися сама. До місця посадки на автобуси біля селищної ради треба було йти десь 30-40 хвилин. Я була нажахана тим, що побачила на вулиці: розвалені хати, повалені паркани, від житлового кварталу "Покровський" лишився лише кістяк з дірками замість вікон. До місця збору підходили люди з малими дітьми на руках, жінки, старі, немічні. Через поспіх зборів багато людей були не надто тепло одягнені, одна півторарічна дівчинка була просто в куртці, надягнутій на піжаму.
Згодом наші місцеві депутати сказали, що росіяни автобуси сюди не пропустять і нам всім треба пройти до іншого місця ще десь вісім кілометрів. Йти було важко. Дорогою нас цілий час відсували вбік російські БТРи, що сновигали туди-сюди. Коли захекані й спітнілі ми дісталися місця збору, нас було вже кількасот людей. Але й там автобусів не було. Ми марно прочекали кілька годин на морозі із сильним вітром. Ані їжі, ані води ні в кого майже не було. Тоді нам сказали, що міст між Гостомелем і Бучею нібито замінований і треба чекати, доки його розмінують.
Уже почало сутеніти, в цей час зазвичай починалися люті артобстріли, наближалася комендантська година. Повернутись додому вже не встигали. Жінки поруч з нами порадили йти з ними до бомбосховища, про яке ми раніше навіть не чули. Там була цілковита темрява, люди там були вже два тижні. Нас порахували, сказали, що загалом тут 400 душ. Більшість - старі, лежачі хворі та жінки з дітьми. Температура у сховищі була десь 10 градусів, було дуже вогко. Найбільше мене вразили діти. Вони були дуже мовчазні, навіть маленькі не плакали, ніби розуміли, що безпечніше не привертати до себе уваги вояків, що на поверхні.
На ранок 10 березня ми вийшли нагору. Росіяни сказали, що ми маємо пішки іти ще кілометрів 10-15 до Ірпеня, а там нас посадять в евакуаційні автобуси і пустять за нами тих, хто на своїх авто. Але наші депутати не радили йти, попереджали, що тією дорогою вже перестріляли цивільних людей. Люди пошепки розповідали, що можна пройти через болота навпростець і далі через річку, а там уже стоять наші. Ми з кількома жінками спробували туди піти, але побачили, що там все всіяно трупами в російській і українській формі, в цивільному одязі і йти далі побоялися. Врешті-решт я повернулася додому. Через тривалий час на морозі й вітрі полопалися губи, вся була мокра, на ногах - водянки.
А тоді раптом з'явився мобільний зв'язок! У сусідів був електрогенератор, вони дали нам зарядити телефони, і ми дізналися, що 11 березня буде евакуація від Гуманітарного інституту. Завантажили з чоловіком свої речі на інвалідний візок і пішли. Туди справді приїхало багато автобусів.
Дорога до Києва забрала близько двох-трьох годин, бо доводилося об'їжджати спалену військову техніку, розкидані трупи, ями від вибухів. Було дуже багато зупинок на російських блокпостах. На одному з останніх стояли "кадирівці". Вони на півгодини кудись забрали надзвичайників, які нас супроводжували, а нам не дозволяли виходити з автобусів навіть у туалет.
Коли дісталися залізничного вокзалу Києва, нам дали воду і їжу, нас оглянули лікарі й поінформували, як можемо автобусами чи евакуаційними потягами дістатися на захід України. Ми обрали потяг".
"Страх ночі, коли вуха ловлять кожен звук, шелест, стук"
Ірина, пенсіонерка. Виїхала 8 березня з окупованого російськими військами села, розташованого в кількох кілометрах від Макарова.
"Місяць, як почався цей жах. Місяць тому ми не усвідомлювали, що це справді війна. Ми жили в прекрасному місці, маленькому селі Гавронщина в кількох кілометрах від Макарова. 24 лютого ми дізналися, що почалася війна. 25 лютого почали робити в селі блокпост, а 26 російські окупанти вже прийшли. Вони захопили величезну територію приватного елітного гольф-клубу, розташованого між селом та Макаровом. Перший бій якраз і відбувся біля гольф-клубу, коли вони намагалися його захопити. ЗСУ ввечері "накрили" їхню колону, і почалося. Дні починалися і закінчувалися пострілами і вибухами. Майже щодня, а іноді й по два рази на день, прилітали їхні вертольоти у гольф-клуб.
Поки ще був інтернет, ми отримували сповіщення про те, що треба ховатися у погреби. І от наступає вечір, ніч, а тобі треба тягнути в цей погріб 96-річну маму, яка не бачить і майже не ходить.
З 1 по 4 березня були дні постійної тривоги, постійних боїв. У ці дні люди почали виїжджати самостійно, бо допомоги там не було тоді, і немає зараз. 7 березня ввечері нам треба було вирішувати - сусідка сказала, що у них є одне місце в машині для нас двох, бабусю треба брати на руки. Ми дуже вагалися, ухвалити рішення їхати під обстрілами на свій страх і ризик, було дуже важко, але і терпіти цей звірячий страх постійно було неможливо. Страх ночі, коли вуха ловлять кожен звук, шелест, стук, кожний постріл, коли весь час думаєш: впаде тут чи далі. І син наполягав, казав, що знайде спосіб перехопити дорогою, хай тільки хтось вивезе із села.
Колона збиралася на 9 ранку, а ми якось забарились. І коли сусідка забігла в хату і сказала, що їхати треба вже зараз, - я в чому була, в тому і поїхала. Забрала лише документи.
Поблизу Ірпеня та Бучі, 9 березня
У колоні було машин 50, всі обвішані білими ганчірками, які імітували прапори. Коли ми проїжджали повз гольф-клуб, де розмістилися російські окупанти, страшно було так, як ніколи. Мабуть, я ніколи так не молилася, як у той момент.
Ми змогли доїхати до Макарова, проте на українському блокпосту нас розвернули і сказали їхати іншим селом, для цього треба було повернутися знову вздовж того клятого гольф-клуба. Дорогою туди - російська розбита техніка, знищені будинки, навколо стояв незрозумілий жахливий запах. Коли дісталися наступного села, бачили скрізь розбиті автомобілі місцевих жителів, ті, на яких люди виїжджали. Розстріляні.
Там, поблизу житомирської траси, колись були розташовані склади - в той день горіло навколо все, видно було лише полум'я і чорний дим. Дорога, якою ми їхали звідти у бік Житомира, була з одного боку розбита, скрізь знову знищена техніка росіян, а поміж нею - розстріляні автомобілі цивільних. Це була дорога жаху, нема слів, щоб це описати.
Їхала і думала: я вже тікала так, тримаючи в руках лише однорічну дитину. Тоді - з Чорнобиля. І от знову - із зони окупації, тримаючи на руках, по суті, таку саму дитину, хоча і 96-річну. Мати знала, що кидає все, переживала, плакала - не плакала, а вила, - питала чи може не варто їхати, чи можна їй лишитися. Але людину, яка вже не може про себе подбати, не можна лишити.
Тепер ми перебуваємо у більш безпечному місці, але й тут постійно виють сирени. Кожна повітряна тривога щоразу відчувається так, ніби до спини тобі приставили зброю. Мати щодня питає про свій дім, просить Матір Божу зберегти його, щоб їй було куди повернутись. Одну війну вона вже пережила, і ось зараз змушена переживати другу".
"Без сліз неможливо було дивитися - картинка ніби з 1941-го"
Олександр, мешканець окупованого російськими військами одного з житлових комплексів на околиці Ірпеня. Чоловік врятувався 10 березня.
"До 24 лютого ми повірити не могли, що буде повномасштабна війна, тому ніяк не готувалися. Коли вранці цього дня прокинулися від авіаударів, паніки не було, але були шоковані, пригнічені, плакали. З дружиною навіть вирішили їхати на роботу, але в останній момент через відсутність зв'язку залишилися. До 5 березня всі разом - дружина, 15-річний син та я - лишалися вдома.
У ніч на 5 березня було особливо гучно та неспокійно, тому наш сусід вирішив виїжджати з міста та забрав мою дружину із сином. За це я буду йому до кінця життя вдячний.
Одразу після їхнього від'їзду почалося страшне - протягом чотирьох годин були найпотужніші обстріли за весь цей час. Вони були такої сили, що з шурупів вискочили всі світильники у квартирі та висіли просто на дротах. Трохи пізніше перший снаряд з боку Бучі влетів у сусідній будинок. В обід зник мобільний зв'язок.
Спочатку з вікна квартири я побачив колону російської військової техніки, що прямувала з Забуччя та увійшла в Ірпінь. За півтори години через забиті дошками вікна у підвалі я вже бачив близько трьох сотень російських солдатів на вигляд 19-21 років та російські БТР та БМП у дворі нашого будинку. Слідом зайшла їхня військова поліція.
Декілька годин ми з підвалів, де було дуже багато людей, спостерігали, як вони виламали замки в будинку навпроти, розграбували магазин. Облаштували у сусідньому будинку штаб та ремонтний цех, де згодом міняли колеса та гусениці. Уваги на нас не звертали. З наближенням сутінок я зрозумів, що якщо ми почнемо виходити затемна, вони від несподіванки можуть відкрити вогонь, тому наважився йти нагору відразу.
Я виходив з підвалу з піднятими руками, на мене одразу спрямували автомати. Здалося, що вони зовсім не очікували побачити тут цивільних. Одразу ж перевірили сумку з документами, забрали ліхтарик та розбили мій телефон. У супроводі солдата мені дозволили піднятися у квартиру за ковдрою та свічками.
Наступні дві ночі ми провели у підвалі. Подеколи в них заходили військові з людиною в масці, яка вишукувала когось серед чоловіків. Тих, на кого вказували, виводили з підвалу розбиратися - ставили на коліна, допитували. Психологічно це було дуже важко. У такий спосіб вони тероризували нас, нібито вишукуючи українських диверсантів. Казали, що в якійсь квартирі знайшли гранатомети та гранати. Переважно чоловіки поверталися, однак один хлопець так і не повернувся. Загалом уже після першої ночі ми побачили надворі накритих чотирьох вбитих місцевих - двох чоловіків та двох жінок - однією, як виявилося, була продавчиня з розграбованого магазину. Нам навіть не дозволили їх поховати. Усі дні, що я там лишався, тіла так і лежали на вулиці.
Вдень з підвалів нас випускали покурити, до вбиральні, подихати повітрям та погодувати тварин у квартирах - усюди супроводжували військові. Вночі виходити було заборонено.
Вийти з території житлового комплексу російські військові також не дозволяли. Доводилося їсти все, що було в запасі. Водночас вони роздавали свої пайки - втім не всі місцеві їх брали. Готували на мангалах - світла, опалення, газу не було з 5 березня. Вибухи та обстріли навколо нас ми чули постійно.
Зв'язку загалом не було, тому ані про коридори, ані про можливість виїзду ніхто з мешканців не знав, окрім нас. Нишком моя сусідка знайшла місцину у квартирі, де ледве можна було спіймати сигнал зі старого мобільного телефону. Але ми це тримали у таємниці, бо боялися, що нас здадуть. Мені навіть вдавалося розповідати дружині актуальну ситуацію в житловому комплексі - про місце нічного облаштування їхнього снайпера, дислокацію техніки. Дружина ж передавала ці дані місцевій територіальній обороні. Було дуже страшно, але що могли, то робили.
Про коридори ми знали від дружини, але до Романівки (житловий масив на протилежній частині Ірпеня, звідки евакуювали людей в Київ. - Ред.) добратися було нереально - нас не випускали росіяни. 9 березня з вікна я бачив, як росіяни обстріляли з кулемета авто, яке прямувала до Ірпеня з Ворзеля. Тоді авто розвернулося і поїхало назад. А вже за декілька годин я бачив колону машин з білими прапорами, які виїжджали з Ворзеля та Бучі в напрямку житомирської траси.
Наступного дня нам з сусідом та ще 12 авто таки вдалося вибратися. Обстрілів не було, втім побачене пригнічувало - вбитий велосипедист, розбомблені кафе, мало не в кожному дворі танк, зруйновані будинки, хвіртки, підбиті снарядами автівки. Хто не мав машини, рятувався пішки. Без сліз неможливо було дивитися - картинка ніби з 1941-го. Я бачив на трасі людину на милицях, дівчинку років семи з величезною торбою, людей із собаками, кішками, пакунками, загорнутими просто в ковдру.
Коли нарешті побачили український блокпост, не повірили очам. Я за ці п'ять днів в окупації так звик до розрухи, а тут - відкриті магазини, люди посміхаються, підтримують. Знову був душ, гарячий чай, можливість зателефонувати дружині. Це було навіть не полегшення, це повернення до життя. Я вже якось перебув ці п'ять ночей, втім жодну з них їм не пробачу".
Джерело: Українська служба DW
Новини від Корреспондент.net у Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet