Налякані, шоковані, виснажені… Так описують психологи стан мешканців передмість Києва – Гостомеля, Бучі, Ірпеня, Макарова, евакуйованих у березні у безпечні місця.
Невеликі містечка на північний захід від Києва з перших днів війни Росії проти України стали осередками запеклих бойових дій. Місцеві жителі несподівано опинилися між двома вогнями на лінії фронту.
DW наводить три історії тих, кому зрештою вдалося вибратися із зони боїв.
Історія 1: Галина
"Розтоптав мої нарциси, розбив вікно у спальні і наставив автомат".
Галина, пенсіонерка. 11 березня поїхала з чоловіком із Гостомеля.
"Ми були під обстрілами та російською окупацією два тижні і нічого не знали про "зелені коридори". Ще 27 лютого у нас зникло світло. Мобільний зв'язок працював лише час від часу. Телефон заряджали від акумулятора авто сусідів, тоді ще могли повідомляти близьким, що ми живі... Але потім зв'язок зовсім відключився... Газ ще якийсь час був... 7 березня зник і газ, тоді якраз ударили морози.
У перші дні війни ми бачили російські гелікоптери, які летіли до аеродрому заводу Антонов. Це неподалік нашого будинку, відразу за лісом. Потім почалася багатоденна битва. Над нами весь час літали ракети та снаряди в обидва боки. Гостомель стоїть на торфовищах, у нас немає глибоких підвалів, де можна було сховатися від бомбардування. Ми не знали, де знаходиться найближче сховище, тому під час обстрілу просто лежали на підлозі на кухні.
Російські солдати з'явилися на нашій вулиці за кілька днів. Зайшли до нас у двір, почали вибивати двері, один обійшов будинок, розтоптав мої нарциси, розбив вікно у спальні та наставив туди автомат. Я відчинила двері і запитала їх російською, з ким вони тут воюють і навіщо вони прийшли. Один сказав, що вони нас звільняють від "нацистів" та "укрофашистів". Я спитала, яких нацистів вони хочуть знайти в будинку вчителів російської мови та літератури, що стоїть на вулиці Пушкіна. Вони заявили, що не воюють із цивільними, але не змогли пояснити, чому мені вибили вікно, і ніхто не опустив націлених на мене автоматів. Тоді вони вирішили обшукати будинок, сказали, що шукають зброю. Хотіли відібрати мобільні телефони, але я сховала свій і сказала, що у нас їх немає.
Вже надвечір з'явилися росіяни в іншій формі. Вони ногами вибивали хвіртки і одразу обстрілювали двори з автоматів. За ними надвір заїхали танки, вони знищили паркани на всій вулиці. З вікна ми бачили, як вони заселялися в розкішні котеджі, що покинули заможні сусіди, або виносили з них всяке добро.
Наступного дня проїхала російська важка техніка із величезними гарматами на буксирі. Їх встановили у лісі. З того часу ми весь час чули гуркітливі постріли, тремтіла земля, а старенька сусідська хата просто розвалилася.
9 березня до нас зайшла сусідська дівчинка та сказала, що буде евакуація і нам треба поспішати. Мій тяжкохворий чоловік почував себе дуже погано і не міг іти. Він буквально силою виштовхнув мене надвір, щоб я спробувала евакуюватися сама. До місця посадки потрібно було йти 30-40 хвилин. Мене жахало те, що вперше за два тижні побачила на нашій вулиці: зруйновані будинки, повалені паркани, від одного житлового кварталу залишився лише скелет із дірками замість вікон. До місця посадки підходили люди з маленькими дітьми, жінки, люди похилого віку. Через поспіх багато хто був не надто тепло одягнений, одна дівчинка була прямо в куртці, одягненій на піжаму.
Згодом наші місцеві депутати сказали, що росіяни автобуси не пропустять сюди, і нам усім треба йти в інше місце, ще близько восьми кілометрів. Іти було тяжко. Дорогою нас весь час зсували в бік російські БТРи, що проїжджали. Але ж автобуси так і не приїхали. Ми марно чекали кілька годин на морозі із сильним вітром. Ні їжі, ні води майже ніхто не мав.
Почало сутеніти, наближалася встановлена окупантами комендантська година. Повернутись додому я вже не встигала. Нам порадили йти до бомбосховища. Там був повний морок, люди сиділи в ньому вже два тижні. Нас перерахували та сказали, що всього тут 400 людей. Більшість - люди похилого віку, лежачі хворі та жінки з дітьми. Температура 3-4 градуси, і дуже сиро. Вранці ми вийшли на поверхню. Зрештою, я повернулася додому. Через тривале перебування на морозі та вітрі у мене полопалися губи, я була вся мокра, водянки на ногах.
Наступного дня раптово з'явився мобільний зв'язок! У сусідів був електрогенератор, вони дали нам зарядити телефони і ми дізналися, що буде ще одна евакуація. Ми взяли два маленькі рюкзачки та інвалідний візок, щоб мій чоловік міг йти, спираючись на неї, як на милиці. Туди, дійсно, прибуло багато автобусів.
Дорога до Києва зайняла дві-три години. Доводилося об'їжджати військову техніку, що згоріла, трупи і воронки від вибухів. Було багато зупинок на російських блокпостах. На одному з них нам не дозволяли виходити з автобусів навіть у туалет. Коли доїхали до залізничного вокзалу в Києві, одразу попрямували до евакуаційного поїзда, що прямує на захід України. Він йшов понад 12 годин, у вагонах було вимкнено світло. Нам сказали, що так більше шансів уникнути обстрілу."
Історія 2: Ірина
"Страх ночі, коли вуха ловлять кожен звук, шелест, стукіт".
Ірина, пенсіонерка. Виїхала 8 березня з окупованого російськими військами села за кілька кілометрів від Макарова.
"Ми жили в чудовому місці, маленькому селі Гавронщина за кілька кілометрів від Макарова. 24 лютого ми дізналися, що почалася війна. 25 лютого почали робити в селі блокпост, а 26-го російські окупанти вже прийшли. Вони захопили величезну територію приватного елітного гольф- клубу, розташованого між селом і Макаровим, дні починалися і закінчувалися пострілами та вибухами, майже щодня, а іноді й двічі на день прилітали їхні гелікоптери в гольф-клуб.
Поки був інтернет, ми отримували повідомлення про те, що треба ховатися у льохах. І ось настає вечір, ніч, а тобі треба тягнути у цей льох 96-річну маму, яка не бачить і майже не ходить.
З 1 до 4 березня були дні постійної тривоги, постійних боїв. Цими днями люди почали виїжджати самостійно, бо допомоги там не було. 7 березня ввечері нам треба було вирішувати – сусідка сказала, що у них є одне місце у машині для нас двох, бабусю треба брати на руки. Ми дуже сумнівалися, чи прийняти рішення їхати під обстрілами на свій страх і ризик було дуже важко, але й терпіти цей тваринний страх завжди було неможливо. Страх ночі, коли вуха ловлять кожен звук, шелест, стукіт, кожен постріл, коли весь час думаєш: впаде тут чи далі. І син наполягав, казав, що знайде спосіб перехопити дорогою, нехай тільки хтось вивезе з села.
Я в чому була, у тому й поїхала. Забрала лише документи. У колоні було машин 50, всі обвішані білими ганчірками. Коли ми проїжджали повз гольф-клуб, було, як ніколи, страшно. Мабуть, я ніколи так не молилася, як тоді.
Дорогою - російська розбита техніка, знищені будинки, довкола стояв незрозумілий жахливий запах. Дорога, якою ми їхали звідти у бік Житомира, була з одного боку розбита, всюди знову знищена техніка росіян, а між нею розстріляні цивільні автомобілі. Це був шлях жаху, немає слів, щоб це описати.
Їхала і думала: я вже бігла так, тримаючи в руках тільки однорічну дитину. Тоді – із Чорнобиля. І ось знову - із зони окупації, тримаючи на руках, по суті, таку ж дитину, хоч і 96-річну.
Тепер ми знаходимося в безпечнішому місці, але і тут постійно виють сирени. Кожна повітряна тривога щоразу відчувається так, наче до спини тобі приставили зброю. Мати щодня питає про свій будинок, просить Мати Божу зберегти його, щоб їй було куди повернутися. Одну війну вона пережила, і зараз змушена переживати другу".
Історія 3: Олександр
"Без сліз неможливо було дивитися – картинка ніби з 1941-го".
Олександр, мешканець одного із житлових комплексів на околиці Ірпеня, евакуювався 10 березня.
"До 24 лютого ми повірити не могли, що буде повномасштабна війна, тому ніяк не готувалися. Коли вранці цього дня прокинулися від авіаударів, паніки не було, але ми були шоковані, пригнічені, плакали. Із дружиною навіть вирішили їхати на роботу, але в останню мить через відсутність зв'язку залишилися.До 5 березня всі разом - дружина, 15-річний син і я - залишалися вдома.
У ніч на 5 березня було особливо голосно і неспокійно, тому наш сусід вирішив їхати з міста та забрав мою дружину із сином. За це я буду йому до кінця життя вдячний. Відразу після їхнього від'їзду почалося страшне – протягом чотирьох годин були найпотужніші обстріли за весь цей час. Вони були такої сили, що вискочили всі шурупи, що кріпили світильники в квартирі, і світильники висіли прямо на дротах. Трохи згодом перший снаряд з боку Бучі влетів у сусідній будинок. Опівдні зник мобільний зв'язок.
Спочатку з вікна квартири я побачив колону російської військової техніки, яка прямувала із Забуччя і увійшла до Ірпіня. Через півтори години через забиті дошками вікна в підвалі я вже бачив близько трьох сотень російських солдатів, на вигляд 19-21 років, і російську техніку у дворі нашого будинку. Слідом зайшла їхня "військова поліція".
Декілька годин ми з підвалів, де було багато людей, спостерігали, як вони виламали замки в будинку навпроти, розграбували магазин. Облаштували в сусідньому будинку штаб та ремонтний цех, де згодом змінювали колеса та гусениці.
Я виходив із підвалу з піднятими руками, на мене одразу направили автомати. Здавалося, вони зовсім не очікували побачити тут цивільних. Відразу перевірили сумку з документами, забрали ліхтарик та розбили мій телефон. У супроводі солдата мені дозволили піднятися у квартиру за ковдрою та свічками.
Наступні дві ночі ми провели у підвалі. Іноді в нього заходили військові з людиною в масці, яка вишукувала когось серед чоловіків. Тих, на кого вказували, виводили з підвалу розбиратися – ставили навколішки, допитували. Психологічно це було дуже тяжко. Здебільшого чоловіки поверталися, проте один хлопець так і не повернувся. Вже після першої ночі ми побачили на вулиці накритих чотирьох убитих місцевих – двох чоловіків та двох жінок. Однією, як виявилось, була продавщиця з розграбованого магазину. Нам навіть не дозволили їх поховати. Усі дні, які я залишався там, тіла лежали на вулиці.
Вдень із підвалів нас випускали покурити, у туалет, подихати повітрям та погодувати тварин у квартирах – всюди супроводжували військові. Вночі виходити було заборонено. Вийти з території житлового комплексу російські військові також не дозволяли. Доводилося їсти все, що було в запасі. У той же час вони роздавали свої пайки - втім, не всі їх місцеві брали. Готували на мангалах – світла, опалення, газу не було з 5 березня. Вибухи та обстріли навколо ми чули постійно.
Ми знали про гуманітарні коридори від дружини, але до місця збору дістатися було нереально – нас не випускали росіяни. Якоїсь миті нам із сусідом та ще 12 особам вдалося вибратися. Обстрілів не було, але побачене пригнічувало – убитий велосипедист, розбомблені кафе, мало не в кожному дворі танк, зруйновані будинки, хвіртки, підбиті снарядами машини. Хто не мав машини, рятувався пішки. Без сліз неможливо було дивитися – картинка ніби з 1941-го. Я бачив на трасі людину на милицях, дівчинку років семи з величезною сумкою, людей із собаками, кішками, згортками з ковдр.
Коли нарешті побачили український блокпост, не повірили очам. Я за ці п'ять днів в окупації так звик до розрухи, а тут відкриті магазини, люди посміхаються, підтримують. Знову був душ, гарячий чай, можливість зателефонувати дружині. Це було навіть не полегшення, це повернення до життя. Я вже якось пережив ці п'ять ночей, проте жодної з них їм не пробачу".