- Знаєте, російська армія протягом багатьох років стикається зі звинуваченнями міжнародних організацій у цілеспрямованих атаках по цивільних об'єктах - лікарнях, як у Сирії, так і по мирному населенню. Я побоююся, що це не поодинокий випадок, а, як ви сказали, слідство наративу, який дегуманізує інший бік. У Сирії російська сторона таврувала своїх супротивників "терористами", а в Україні - "нацистами". На момент замислимося і усвідомлюємо, що для росіян "нацист" - це найстрашніший ворог, якщо врахувати втрати СРСР у Другій світовій війні. Використовуючи такий наратив, російська влада багато років психологічно готувала своє населення до нібито існуючої загрози з боку України і тим самим полегшувала скоєння подібних злочинів.
Є ще причина, яка змушує мене побоюватися, що цей випадок не буде поодиноким. Один із лідерів "ДНР" попередив, що, цитата, "київський режим може повторити такі провокації в інших селах", тим самим сигналізуючи, що ми можемо побачити подібні атаки на мирне населення або що нам слід готуватися до них.
- Аналізуючи підхід російської армії під час її військової кампанії в Україні та Сирії, ви виділили кілька схожих тактик. Розкажіть про них.
- Я виділила п'ять паралелей. Перша - те, що Росія веде послідовну війну, тобто ділить військові дії на окремі фази. Друга - це тактика облоги міст і бомбардувань оточених територій, третя - це створення гуманітарних коридорів, до яких слід ставитися з часткою недовіри. Ще одна паралель - це ситуація з іноземними бійцями, вона комплексна: Росія звинувачує Україну в залученні іноземців, але має намір використати їх сама. Нарешті, інші паралелі - це дезінформація та звинувачення іншої сторони у використанні цивільних як живий щит.
Проте, незважаючи на паралелі, варто пам'ятати і про принципові відмінності між військовими цілями та масштабом воєнної операції в Сирії та Україні. Думаю, що й ставки для Росії зовсім інші.
- Щодо послідовної війни. Чи могли б ви пояснити, що мається на увазі?
- У Сирії ми спостерігали, що російські військові, які виступили на сторону режиму Башара Асада у вересні 2015 року, на різних етапах війни зупиняли свої бойові дії у певних регіонах, щоб зосередитись на інших. Так, на початку 2017 року Міноборони РФ створило так звані зони деескалації у західних регіонах Сирії, що звільнило ресурси та допомогло військам Асада взяти під контроль території на сході, а також допомогло провести перегрупування сил та відновити ресурси. А у 2018 році сирійські військові за підтримки Росії повернулися та захопили так звані зони деескалації – за винятком Ідліба, який і сьогодні залишається не під контролем сирійського керівництва.
А тепер повернемось до України. Міноборони РФ оголосив тиждень тому про закінчення, цитую, "першої фази військової операції" і про те, що тепер військові РФ зосередяться на Донбасі. Тут своє завдання я бачу не в тому, щоб привернути увагу до паралелей у підході армії РФ у Сирії та в Україні, і не в тому, що ми можемо побачити спроби армії РФ розділити військові дії на окремі територіальні ділянки та фази, бо напад на Україну має зовсім інший вимір, а в тому, щоб запобігти недоречному оптимізму і бажанню видихнути з полегшенням. Відхід із півночі та фокус на Донбасі ще не означають, що військові дії на решті території України закінчилися.
- Що стосується облоги міст та створення гуманітарних коридорів армією РФ. Що дає сирійський досвід для розуміння війни в Україні?
- На жаль, сирійський прецедент припускає, що такі коридори слід сприймати з великою обережністю з кількох причин. Поясню. Хороший приклад - облога Алеппо у 2016 році, яка тривала, здається, понад півроку. Росія відкрила гуманітарні коридори, але цивільні особи не дуже їм довіряли - міжнародного моніторингу практично не було, і вони не ризикували залишити місто. Довіра потрібна, щоб розуміти, що ти зможеш вийти живим.
Далі проблема була в тому, що тих, хто відмовився покинути місто, армія РФ розглядала як мішені. Пояснення було таке: всі охочі могли виїхати, а якщо залишилися, то це терористи. Небезпека в тому, що ми можемо побачити такі схеми в Україні. Ми бачимо, наскільки складним є створення гуманітарних коридорів у Маріуполі. Міжнародний Червоний Хрест буквально напередодні заявив, що так і не зміг дістатися міста. Міноборони РФ обіцяє відкриття ще одного гуманітарного коридору, який має виникнути з ініціативи Туреччини, але нам залишається спостерігати за тим, що з цього вийде.
Останній момент: складність полягає в тому, що зазвичай цивільним особам у Сирії надавалась можливість вибору. Вони могли вийти і залишитися на контрольованій Асадом території або вирушити в інші регіони, наприклад, Ідліб – північно-західну провінцію, яка досі перебуває під контролем опозиції. А у Маріуполі ми бачимо, що, схоже, жителів насильно евакуювали до Росії, не даючи їм можливості вибору.
- Що стосується залучення іноземців у цьому воєнному конфлікті. Як відбувається рекрутування сирійців з боку російської армії?
- Так, картина, здається, дещо неоднозначна. Минулого тижня я дійшла висновку, що набір добровольців буксував, хоча Росія оголосила про 16 тисяч добровольців здебільшого із Сирії, але також і з інших країн, які нібито готові вступити в конфлікт на стороні РФ. Але після цієї заяви руху сирійців у напрямку України було видно мало – про це говорили і представники Пентагону. Потім була досить цікава заява Міноборони РФ про те, що керівництво "ЛНР" та "ДНР" нібито заявили, що хочуть захищати свою землю самі. Іншими словами, сигнали були такими, що ідею з іноземцями-добровольцями відкинули.
Але останніми днями ми бачили повідомлення про те, що, дійсно, сотні сирійців потрапили на територію Росії, ймовірно, для проходження базової військової підготовки і що вони можуть опинитися в Україні, а значить, набір добровольців у Сирії, можливо, набирає обертів. Ймовірно, Росія відчуває дефіцит живої сили і відчуває велику потребу в сирійських найманцях, хоча я сумніваюся, що це обов'язково допоможе Росії змінити хід військової кампанії, тому що кількість новобранців не буде достатньою.
- Щодо паралелей з темою хімічної зброї. Росія багато разів говорила про загрозу його застосування з боку України, хоч немає свідчень його наявності. А за яких обставин Росія здатна сама його використати?
- Спершу дозвольте сказати, що поріг використання хімічної зброї саме у військових конфліктах був сильно знижений під час війни в Сирії. Тому що навіть після оголошеного знищення запасів хімзброї з боку Сирії, ми спостерігали неодноразове його використання, причому Росія фактично покривала сирійське керівництво, захищаючи його від притягнення до відповідальності за ці факти, зокрема перед Організацією із заборони хімічної зброї (ОЗХВ). Рада безпеки ООН, а також західні країни не змогли запобігти виходу за цю "червону межу".
Ну а тепер питання - чи Росія використовуватиме хімічну зброю в Україні? Це питання не тільки про те, чи Росія боїться наслідків і притягнення до відповідальності. Думаю, що такі військові злочини, як бійня в Бучі, демонструють, що Росія досить мало дбає про те, що міжнародна спільнота звинувачуватиме її в скоєнні таких злочинів.
Але питання ще й у тому, чи буде застосування хімічної зброї корисним з їхньої точки зору, чи ефективна хімічна зброя у військовому конфлікті? Якщо подивитися на уряд Асада та використання ним хімічної зброї, то воно використовувалося у тісному зв'язку з веденням звичайних бойових дій проти збройної опозиції, тобто воно було тактично та оперативно пов'язане з цілями військових дій та служило меті колективного покарання населення у тих регіонах, де сильна опозиція і де сирійські військові використовували тактику облоги та застосування насильства по відношенню до всіх жителів – мирних та озброєних.
Щодо України, то спочатку слід запитати себе - чи вже почалася війна на виснаження: низка експертів відповість на це питання позитивно. У такій війні слід нарощувати рівень насильства по відношенню до цивільного населення. Тут можна зробити висновок, що використання хімічної зброї може мати сенс, особливо якщо не брати до уваги такі речі, як страх наслідків.
Закінчити я хотіла, додавши, що навіть якщо Росія не використовуватиме хімічну зброю, то Кремлю вигідно робити регулярні заяви про підготовку хімічних атак з боку України і проведення операцій під хибним прапором, що нібито має місце, щоб потім звинуватити в цьому Росію. По-перше, такі заяви підкріплюють твердження, звернені до власного населення, щодо загрози застосування зброї масової поразки, яка нібито виходить від України. Зрозуміло, ці заяви сіють страх у самій Україні – вже сам факт, що таке може статися. Потім, на Заході любителі теорії змови підхоплюють ці заяви і сіють сумніви – мовляв, може бути так, а може бути інакше, а раптом і Росія має рацію… Так що це дуже зручний інструмент, який обходиться Росії досить дешево.