Фото: DW
Юлія Стахівська, українська письменниця
"Повернення до нормальності - це природне бажання, запорука життя. Розчистили вулицю, вивезли сміття, відновили автобусний маршрут, відкрили пекарню - все це крихітна, але радість", - Юлія Стахівська, спеціально для DW.
Люди дедалі більше повертаються до Києва та передмість. Це не означає, що, скажімо, в українській столиці стало справді безпечно. Ні, це не так, повітряні тривоги тривають, і вони небезпідставні, але при цьому мешканці адаптувалися, кожен у свій спосіб тішиться проявам умовно мирного життя: духу своїх стін, знову відкритій кав'ярні, розцвілій магнолії у ботсаду.
Міста і села навколо Києва, що пережили окупацію, відчувають цю весну ще інтенсивніше. Моя Буча у скорботі за вбитими - у місті дерев виріс ліс свіжих могил. Для більшості знайти і поховати рідних - задача з багатьма невідомими. І заразом це найважливіше - гідно провести їх в останню путь, оплакати і пам'ятати. Бо людина - це насамперед ім'я, слово, що промовляє, а не статистичне число.
Часопростір Бучі змінився, тож згодом їй доведеться вписати цю трагедію у свою ментальну карту - створити меморіал, "камені спотикання", будь-що, здатне адекватно спонукати до осмислення того, що сталося. Це необхідно насамперед для здорового існування в майбутньому. Як у нашого по-новому актуалізованого класика Шевченка, щоб і мертвим, і живим, і ненародженим.
Так, ми про вас пам'ятаємо і продовжуємо жити, - ніби каже кожен, хто прибирає місто, парк, хто відновлює комунікації, відкриває магазини, годує покинутих домашніх тварин. А їх, до речі, дуже багато. Багатьох зворушило фото хаскі, такого собі "Хатіко", що чекає біля зруйнованого будинку своїх господарів. Відданість дому.
Кожного дуже по-різному зачепила ця війна. Люди з Вінниці, на щастя, не цілком зрозуміють людей з Маріуполя. Часто навіть різні частини однієї області живуть наче в різних реальностях. Хтось втратив усе, близьких і дім, а хтось досі п'є каву на терасі ресторану й не може прийняти, що десь у його країні вже є всуціль розбомблені міста. Тут немає жодної моралі чи моралізаторства, лише констатація факту, що війна витворила ще більші та химерніші контрасти у нашій психіці. Це як будинки у моєму районі - серед загалом уцілілих багатоповерхівок враз трапляються повністю зруйновані квартири, яким просто пощастило трішки менше у цій "російській рулетці". Чи можна тут говорити про якийсь єдиний, однаковий досвід?
Хтось уже ніколи не повернеться до Бучі, немає до кого і куди, але більшість тільки й запитує у тематичних чатах і групах у соцмережах про відновлення трас, мостів, залізниці. Запитують про саперів, адже чимало квартир заміновано, "подарунки" можуть бути у найнесподіваніших місцях: у пральній машинці, під матрацом, між книжками, навіть у капцях… Повернення у такий простір родинам з малими дітьми поки що майже неможливе. Але свідомість уже працює на одне: відновлення. У мові більшає конструкцій майбутнього часу.
Повернення до нормальності - це природне бажання, запорука життя. Розчистили вулицю, вивезли сміття, відновили один автобусний маршрут, відкрили пекарню - все це крихітна, але радість. До речі, про пекарню. Одну з них, "Хатинку пекаря", відновлює такий собі пан Яцек, поляк, що приїхав у Бучу пекти хліб…
І поки на Via Cruсis у Римі Папа благословляє росіянку і українку, які несуть спільний (sic!) хрест, біля церкви у Бучі, де у братській могилі було поховано сотні вбитих і закатованих, жінка продає букетики верби. У цьому, мабуть, і є правда.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle в цілому.
Джерело: Українська служба DW
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet