У серпні 1973 року в Стокгольмі сталася подія, яка відкрила не лише новий сюжет для авторів кримінальних драм, а й внесла свіжий розділ у популярну психологію, пише Олег Карп'як у матеріалі для BBC Україна.
Двоє втікачів з тюрми захопили в заручники кількох працівників шведського банку Kreditbanken, пригрозивши їх убити і висунувши владі свої вимоги. На п’ятий день поліції за допомогою газової атаки вдалося врятувати всіх чотирьох заручників – трьох жінок і чоловіка – та затримати зловмисників.
Та все найцікавіше сталося в суді. Жертви нападників розповіли, що боялися не зловмисників, які нічого поганого їм не робили, а поліції. З'явилася також інформація, що колишні жертви за свій рахунок винайняли адвокатів нападникам і всіляко їх захищали перед правосуддям. Одна з колишніх заручниць навіть подружилася зі своїм кривдником.
Стокгольмський синдром, або ідентифікація жертви зі своїм агресором – це не психіатричний діагноз і навіть не офіційний науковий термін. Та все ж поняття стало настільки популярним, що його застосовують далеко за межами особистих стосунків між людьми – наприклад, описуючи суспільні настрої українців, які пережили Голодомор 1932-33 років.
Дніпропетровська дослідниця Голодомору, філолог і культуролог Ірина Рева розповідає про розмову з дідусем, родину якого в 1930-х роках розкуркулили, відібравши все зерно. Його батька арештували, а мати, не маючи чим прогодувати дітей, відвела їх на базар і залишила там, сподіваючись на чудо.
"Слухаючи це все, я була впевнена, що там ніякого стокгольмського синдрому, ніякої симпатії до влади бути не може. Але потім він каже: "Але я комуніст. І я вважаю, що комуністи до влади ще прийдуть", - розповідає Рева, яка представила в Києво-Могилянській академії свою книжку По той бік себе про соціально-психологічні наслідки Голодомору.
Дослідження написане у співпраці з істориками, психологами, психіатрами і психотерапевтами, каже автор.
"Про феномен любові жертв тоталітарного режиму до агресора ми можемо говорити, згадавши, наприклад, всенародний плач людей за Сталіним", - додає дослідниця.
За її словами, в українців, що жили в сталінську епоху, були всі чотири необхідні умови для проявів стокгольмського синдрому. Йдеться про загрозу фізичному виживанню, віру в добрі наміри агресора, ізоляцію жертви і сприйняття світу очима агресора.
Збіднілий генотип
З цим погоджується й історик та економіст Володимир Панченко, директор Інституту суспільних досліджень. Довівши жертву до повного виснаження і монополізувавши інформаційний простір, у неї можна викликати "абсолютно іншу хімію мозку", коли людина за найменший прояв доброти агресора починає відчувати до нього неадекватну вдячність, каже науковець.
"Найголовніше було для цих "психотерапевтів" з НКВД – викликати ідентифікацію своїх думок з думками агресора", - додає Панченко.
До цього ж підключається і фрейдистський комплекс патерналізму, коли в постаті Сталіна вбачають батька. За таких умов жертва починає сприймати за агресора того, хто бореться зі справжнім агресором, додає експерт. І робить припущення: саме любов до агресора, можливо, є причиною нинішньої неконкурентноздатності України.
Те, що Голодомор викликав "дуже суттєву різницю у психоментальнмоу стані суспільства", визнає й історик Людмила Гриневич, керівник Центру досліджень Голодомору при Києво-Могилянській академії.
Сплеск українофобських настроїв серед тих українців, які пережили Голод, за її словами, має просте пояснення: "Бути українцем – небезпечно для життя".
Однак психологію українців могли змінити й інші, суто біологічні причини, викликані Голодомором, припускає психолог Тетяна Воропаєва з Центру українознавства при КНУ ім. Тараса Шевченка.
У психології триває вічна дискусія про те, що має вирішальні наслідки для виховання: вроджені чи набуті чинники, розповідає психолог. Генетично успадковується темперамент людини і певні схеми поведінки, а на них згодом нашаровується характер і мотиви вчинків особи, каже вона.
"Коли в тому чи іншому поколінні скосили, як траву, людей, які є суб’єктними (активними, свідомими свого "Я" – Ред.), які є холериками, сангвініками, які є наступальними, хоробрими і т.д., то, звичайно, цей генотип уже збіднів", - каже експерт. І додає: "Біологічний чинник дуже сильний".
"Страх і ненависть"
Говорити про стокгольмський синдром на рівні всієї країни, тим паче, після зміни кількох поколінь після Голодомору – політично і науково неконструктивно, вважає історик Владислав Гриневич з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Українське суспільство – не лише постгеноцидне, але й постколоніальне, каже експерт, і спроба втиснути складні соціальні процеси в "тісні рамки стокгольмського синдрому" - дещо спрощений підхід до проблеми.
Крім того, відзначає науковець, українці зовсім не виявляли масової приязні до радянської влади, а, скоріше, навпаки – терор викликав опір, і на початку війни селянство проявило масову нелояльність до влади.
Гриневич розповів історію, почуту від старшого чоловіка, який у 1953 році був школярем і, повертаючись з уроків додому, разом з усіма оплакував смерть Сталіна.
"Мати стоїть біля хати, порається, і каже: "Чому ти там ревеш?" А він каже: "Сталін помер". Мати подивилася по боках, чи нема нікого із сусідів, і так йому дала, що той ще більше став плакати і питає маму: "За що? За що?". А та каже: "Щоб задурно не ревів".
Українське суспільство усвідомлювало, що це був штучний голод, спровокований владою, щоб знищити селянство, каже Гриневич.
"До цієї влади був страх і стійка ненависть – а це не стокгольмський синдром", – додає експерт.
З ним погоджується й професор Роман Сербин з Квебекського університету в Монреалі, політолог, історик і дослідник Голодомору. Говорити про стокгольмський синдром можна тоді, коли жертва опинилася на волі, вважає він, чого не скажеш про українців епохи тоталітаризму.
Він також відзначив, що у єврейської нації, яка пережила Голокост, немає й сліду стокгольмського синдрому.
Однак, за словами Володимира Панченка, ситуація євреїв і українців докорінно відрізняється – хоча б тим, що у випадку Голокосту агресорів було публічно покарано.
Як лікуватися?
До порівняння Голодомору і Голокосту вдається й історик Людмила Гриневич, однак в іншому аспекті. Аналіз наслідків Голокосту свідчить про те, що багато людей, які стали свідками і жертвами тортур, всупереч усьому зуміли виховати в собі нове прагнення до життя та розвинути ділову і суспільну активність, каже вона.
"Внаслідок Голодомору українське суспільство не втратило соціальної активності, яка, можливо, перейшла в приховану форму", - оптимістично припускає Гриневич. Однак додає, що нинішнє суспільство все ж слід оцінювати як "постгеноцидне і хворе".
"І ми надто мало знаємо про те, що саме нам слід лікувати", – додає історик.
Соціальний стокгольмський синдром лікується так само, як особистий – разом з досвідченим психологом, припускає Володимир Панченко з Інституту суспільних досліджень. Щоб позбутися депресії та агресії, українському суспільству потрібно заглибитися в проблему Голодомору, а не уникати її, а тоді знайти з неї вихід.
"Ми ще не винайшли спосіб лікування для всіх 45 мільйонів, але ми над цим працюємо", – каже він.
А історик Роман Сербин додає: "В суспільстві лікує школа".
Джерело: ВВС Україна