Тютюн в очах, симуляція туберкульозу та пролите на документи чорнило – так «косили» від армії на початку XX століття. Але Перша світова війна викликала сплеск патріотизму: діти підносили патрони, а дівчата переодягалися солдатами, пише Ірина Пустиннікова у №28 журналу Корреспондент від 18 липня 2014 року.
На початку ХХ століття листівки збирали всі. Серед німецькомовних були популярними квітчасті літографії Gruss aus – Привіт з. Але найкрасивіші види Чернівців або Стрия програвали яскравим картонкам Gruss von der Musterung. Життя в цьому чарівному Мустерунгу було сповнене алкоголю, кохання і веселощів – браві вусачі у п'яному угарі каталися верхи на свинях і цілувалися з красунями, перериваючись хіба що на медогляди.
Musterung це не місто, а військова комісія, браві вусачі – призовники. Мілітаристська істерія захоплювала Європу і скоро повинна була виплеснутися у Першу світову війну. Ось німці з австрійцями і зліпили з невеселого солдатського життя модну картинку.
23 серпня 1793 року революційна влада Франції проголосила декрет Про загальний військовий обов'язок, і в життя чоловіків у віці від 18 до 40 років увійшла армійська служба. У ХІХ столітті цінний винахід одна за одною підхопили європейські країни. Чи не останніми стали австрійці – тільки масштабна поразка від прусської армії у 1866-му змусила їх замислитися про солдатів-строковиків.
У 1868-му в Австро-Угорщині прийняли відповідний Статут. Термін військової повинності в армії становив два роки, на флоті – чотири
У 1868-му в Австро-Угорщині прийняли відповідний Статут (Wehrgesetz). Термін військової повинності в армії становив два роки, на флоті – чотири. Після досягнення 32-річного віку громадяни могли стати членами народного ополчення.
Статут діяв і на українських землях, що потрапили під владу Австро-Угорщини. Лемківська пісня Кедь ми прийшла карта, яку переспівали Тарас Чубай та Кузьма Скрябін, – саме про повістку. В Галичині налічувалося 18 районних відділень, що займалися набором рекрутів. Філіальний обозний склад для Східної Галичини розташовувався в Дрогобичі – там будували й ремонтували вози для потреб армії.
За необхідності відділення призивали резервістів старше 31 року і розподіляли новобранців у піхотні полки. Під час загальної мобілізації в Самборі, Стрию, Заліщиках і Станіславові (нині – Івано-Франківськ) також формувалися спеціальні роти для охорони мостів через Дністер.
Так на листівках початку ХХ ст. зображували призовну комісію
Кожен полк мав свою мову – країна була багатонаціональною. Полковою могла стати одна з десяти офіційних мов імперії, якою розмовляло не менше 20% солдатів.
У середньому галичани складали близько 16% від загальної чисельності королівсько-кайзерівського війська. Найвищою (18%) ця частка була в 1871 році – тоді служити вирушили 16.500 чоловіків. Кількість рекрутів зростала від призову до призову: у 1910-му призвали вже 26.541 чоловіків. А ось офіцери не любили служити в Галичині та Буковині: вважалося, що місцеві містечка позбавлені зручностей цивілізованого життя, а побут у них страшенно дорогий.
Армію поповнювали також урядовим призовом (кримінальна повинність дезертирів) і викликом на службу випускників військових інститутів. Залишалося місце і для добровольців: у 1890 році 8% чоловіків, що призивалися служити Австро-Угорщини, були з Галичини. Саме добровольцем свого часу прийшов у львівську військову комісію Владислав Сікорський, який дослужився пізніше до генерал-полковника і глави уряду Польщі у вигнанні.
Добровольці служили тільки рік, мали право вибрати рід військ і місце несення служби, могли швидше дослужитися до унтер-офіцерських чинів. Тому щорічно таких перебувало близько 12-13 тис. Головне відповідати умовам: вік, зріст, загальний стан здоров'я.
Спочатку голили з 23 років, пізніше віковий ценз знизили до 21 року, а у військовому 1915-му – до 18 років. Мінімальний зріст з 1889 року становив 153 см. Майже половину австро-угорських призовників у 1873-1912-му визнавали непридатними за здоров'ям. Таким був і гашеківський бравий Швейк, «звільнений з ідіотизму». В Галичині некондиційних було навіть більше – від 47% до 72% призовників.
Уявний хворий
Ухилитися від армії хотів багато хто. Закарпатський анекдот того часу: новобранця запитують, ким він хоче бути – гусаром або піхотинцем, а рекрут відповідає, мовляв, гусаром, адже на коні з поля бою втекти швидше.
Держава з ухильниками боролася. Знижувала термін служби, оголошувала амністії для дезертирів, змінювала критерії непридатності за здоров'ям. Допомагало мало: якщо в 1889-1896 роках армії уникав кожен десятий призовник, то в 1908-му – кожен третій. У 1912 році до комісії не з'явилися 30% львів'ян – у 1885-му таких було менше 3%. Рекорди галичан били тільки хорвати: там до військкоматів не доходили 45% призовників, а в місті Оточац у 1912-му – 85%.
У той час багато жителів Західної України їхало в еміграцію – хто в сезонну, на кілька місяців, а хто і назавжди – в Аргентину або Канаду. Рахунок переселенців ішов на сотні тисяч – звідси і високий відсоток «дезертирів»
У той час багато жителів Західної України їхало в еміграцію – хто в сезонну, на кілька місяців, а хто і назавжди – в Аргентину або Канаду. Рахунок переселенців ішов на сотні тисяч – звідси і високий відсоток «дезертирів». Влада влаштовувала облави на станціях: тільки на краківському вокзалі в листопаді-грудні 1913 року затримали 1.976 призовників з австрійської частини імперії і 581 – з угорської.
Той, хто залишати батьківщину не збирався, але й служити не хотів, міг підкупити військову комісію. Існували навіть контори, які займалися підкупом лікарів і військових чиновників. А за зовсім невелику плату вони давали поради, як правильно «відкосити».
Поради були простими: наприклад, за кілька днів до проходження комісії призовникам рекомендували працювати ночами, а в останню ніч взагалі не лягати. Контори не гребували брати гроші навіть з тих наївних хлопців, у яких і так не було шансів пройти медкомісію.
У березні 1887 року в краківську прокуратуру надійшов донос на групу осіб, яка допомагала призовникам симулювати фізичні каліцтва. Втирали в очі тютюн, домагаючись хронічної сльозотечі, або змащували рани різними гадостями, щоб вони не заживали. У підсумку заарештували Якуба Манделя, Гутмана Штрумпфнера й Адольфа Ельтерса – вони діяли більше десяти років, називаючи себе Визвольною військовою комісією.
Такий гешефт був масовим явищем. У 1890-му була засуджена ще одна шайка аферистів, яка підкуповувала лікарів медкомісій, а придатних до служби відправляла в еміграцію за океан.
Підкуплені чиновники пошкоджували призовні списки так, щоб потрібні прізвища неможливо було прочитати, – наприклад «ненавмисно» проливали чорнило в потрібних місцях. Відкупитися можна було 100-350 кронами, а безпосередньо перед війною – 1.000-1.500 кронами (середня зарплата робітника – близько 100 крон на місяць). З багатьох призовників «дерли» більше: Берл Шарф, брат відомого львівського фабриканта, виклав 2.400 крон.
Ну й симулювали, звичайно. Львів'янин Богуслав Лоншам де Бері вдало імітував туберкульоз. Медик, театральний критик і масон Тадеуш Бой-Желенський три тижні провів у психіатричній лікарні, щоб його визнали непридатним до служби. Правда, у військовому 1914-му комісії стали звертати набагато менше уваги на стан здоров'я призовників. Бравий Швейк пояснював це просто: «Коли з Австрією справи кепські, кожен каліка повинен бути на своєму посту».
Все для фронту
Під час Першої світової в армію вирушили 250 тис. жителів Західної України. На українських землях по інший бік Збруча мобілізували 3,5 млн. Початок війни консолідував населення Російської імперії – лояльними до влади виявилися навіть інтелігенти. Смерч патріотизму пронісся залізницею: свідомі громадяни штурмували вагони поїздів, що йшли у напрямку фронту.
У багатьох містах Росії проводилися патріотичні дні. У Києві в День білої квітки дівчата в одязі сестер милосердя продавали штучні ромашки і прапорці. Виручені гроші йшли на допомогу сім'ям мобілізованих і поранених. На добровольців, що записувалися у війська, дивилися як на героїв – переважно це були студенти.
Решта все одно потрапляла в армію: 29 липня 1914 року в імперії оголосили часткову мобілізацію, а вже наступного дня – загальну. Влада поширювала листівки і брошури, неписьменних рекрутували за допомогою листівок і картинок. До початку 1915-го армія імперії Романових налічувала фантастичні 14 млн багнетів. Австро-Угорщина рекрутувала лише 1,5 млн підданих.
У перші місяці війни російська армія активно поповнювалася солдатами з прифронтових губерній – Волинської та Подільської. На початку війни з Луцька мобілізували 316 запасних нижніх чинів, з Ковеля – 350 осіб, з Рівного – близько 600. У Києві з призовом впоралися на два дні раніше терміну, що викликало патріотичний захват у тодішньої преси.
Рекрутів збирали біля волосних управ, а пізніше перевозили залізницею до бойових частин. Навчань і військової підготовки не проводили: отримав обмундирування – і на фронт. Добровольців брали тільки в дружини ополчення, які теж відправляли на захід і розселяли у прифронтових містах. 2 грудня 1914 року до Луцька прибули 6.000 ополченців, їх розмістили по міських дворах.
Народ очікував короткої переможної війни, тому на фронт втікали навіть юні учні гімназій та сільські хлопчаки – підносити солдатам патрони в окопи. Преса підливала олії у вогонь патріотизму, щодня публікуючи фотографії героїв війни і фронтові зведення. Тому якщо таких дітей і знаходили, багато втікало повторно.
Народ очікував короткої переможної війни, тому на фронт втікали навіть юні учні гімназій та сільські хлопчаки – підносити солдатам патрони в окопи. Преса підливала олії у вогонь патріотизму
Були й охочі уникнути служби або хоча б отримати місце трохи краще. Такий собі Василь у листі від 8 лютого 1915 року лікарю Дмитру Требінському просив допомогти потрапити в школу прапорщиків, адже це «шанс віддалити смерть на кілька місяців».
У 1916-му в Єлисаветграді (зараз – Кіровоград) діловод повітового військового начальника Кирницький за 120 руб. сфабрикував білий квиток такому собі Лопаті, підробивши підпис начальника. За таку суму тоді можна було купити кілька корів. Обидва загриміли під арешт, отримавши приблизно по три роки в'язниці. До звичних методів ухилення додалася й імітація антиурядової діяльності. Так можна було потрапити не в окопи, а на заслання під наглядом поліції.
Особливо негативно на мобілізацію реагувало українське село. Розпал літа, поля не прибрані, а тут призов, що забрав більше половини трудівників. Громадський діяч Костянтин Василенко писав з Києва в перші дні війни: «Навколо Політехнікуму обози селянських возів, сільські жінки, ридаючи, кидають дітей, мовляв, взяли батька-годувальника, беріть і дитину».
Деякі наживалися на страху селян перед мобілізацією. У селі Петрове Херсонської губернії 18-річний писар канцелярії Всеросійського земсоюза в січні 1916-го брав із селян по 2-3 руб., нібито наймаючи їх на «окопні роботи», – шахрай запевняв, що таким чином вони зможуть уникнути призову.
Рекрутували не тільки людей, а й коней. Власник трьох скакунів прощався з одним конем, п'яти – з двома. З Камінь-Каширської волості в перший рік війни мобілізували 60% чоловіків працездатного віку і понад 70% коней. Вози теж конфісковували – у тому числі для перевезення арештантів і дезертирів. Правда, сім'ям мобілізованих влада допомагала пайками дефіцитних товарів – від борошна та крупи до гасу і махорки.
Жіноча справа
Для городянок, чиї чоловіки вирушили на фронт, створювалися робочі місця. Невеликі суми платили їм у лазаретах і майстернях з виготовлення білизни і теплих речей для солдатів. Деякі брали замовлення на пошиття шинелей на дому.
Київська міська дума витратила на трудову допомогу дружинам мобілізованих майже 22 тис. руб. Тільки за два військові роки Трудова комісія здала понад 1,5 млн речей для солдатів. З жовтня 1916-го жінок допускали на посади дорожніх працівників, двірників, посильних, сигнальників – до липня 1917 року роботою були забезпечені 1.011 дружин запасників.
Жінки, як правило, працювали медсестрами в госпіталях та на фабриках з виготовлення бинтів. На фото - Одеська бинторізня Червоного Хреста
Вимушений фемінізм викликав хвилю фейлетонів у пресі: в ті часи це здавалося нечуваним, адже ще в квітні 1916-го першу жінку-візника у Вінниці затримали і не видали їй дозволу на роботу.
Аристократки, наслідуючи приклад імператриці, йшли в сестри милосердя. У лазареті Євгенівської громади в Рівному медсестрою працювала велика княгиня Ольга Олександрівна, рідна сестра Миколи ІІ. Якось поранений, плачучи, повідомив їй, що «дохтура операцію робити не хочуть, кажуть, все одно помру». Княгиня вмовила лікарів, ті солдата успішно прооперували. Потім він хвалився кореспонденту Биржевых ведомостей: «З такими ранами один на тисячу виживає, а все велика княгиня!».
Деяким дамам звичних ролей сестер милосердя було замало, вони рвалися на передову. Слухачка Київських жіночих курсів Ганна Тичиніна тиждень вивчала стройову підготовку, а потім, відрізавши косу і переодягнувшись у солдатську форму, разом зі знайомим денщиком ходила вулицями Києва, козиряючи офіцерам.
Тренувалася так, поки денщик не підтвердив: дівчина «зійде за хлопчака». Вокзал, натовп солдатів, вагон на фронт – там вона назвалася добровольцем Анатолієм Тичиніним. «Хлопчина» на вигляд був юним і слабеньким, тому його збиралися взяти писарем в обоз П'ятого стрілецького полку, але він попросився у стрій.
21 вересня 1914 року в бою під Опатовим новобранцю наказали підносити патрони. Робив «хлоп'я» все швидко, перев'язував під вогнем постраждалих і виносив їх з поля битви, навіть будучи сам пораненим у руку і ногу. Судячи з інформації у журналі Нива (№ 8 за 1915 рік), третя куля потрапила в груди «Анатолія».
Пораненого, який помирав, залишили на полі бою. Місяць по тому командир П'ятого стрілецького полку полковник Завадський знову опинився поблизу Опатова, де і дізнався від полкового лікаря, що пораненого бійця підібрали німці. У госпіталі з'ясувалася правда.
Командування представило «Анатолія» до нагородження Георгіївським хрестом IV ступеня, не знаючи, що нагороджувати доведеться Ганну. Довелося просити дозволу у самого імператора – той погодився. За іншою версією, звали дівчину Тетяною і вона потрапила до австрійського полону.
Між двома світовими
Після Першої світової західноукраїнські землі, які потрапили під Польщу, кілька років жили без армійської служби – її бойкот українськими організаціями виявився вдалим. Призов відновили лише у 1923 році.
Брали не у всі роди військ: українцям через антипольські настрої було заборонено служити в зв'язкових відділах та відділах озброєння. Командування округів навіть просило Міністерство військових справ взагалі не призивати українських інтелігентів, щоб ті не «розкладали» своїми промовами солдатів.
Українцям через антипольські настрої було заборонено служити в зв'язкових відділах та відділах озброєння
Неписьменним теж були не раді: для таких у 1930-х організовували вечірні курси, де навчали польської мови, арифметики і геометрії. Забирали на два роки, кінним артилеристам додавали до терміну ще місяць. Служити вирушали молоді люди, які досягли 21 року (у разі війни – 19 років), максимальний вік новобранця – 23.
Західна Волинь отримала перші повістки до Війська польського ще в грудні 1921-го, і відразу зіткнулася з масовим дезертирством й організованими протестами громадян, що підтримувалися церквою і місцевою владою.
Отримати заповітний запис Niezdatny (Не годен) можна було за станом здоров'я, у разі зміни або позбавлення судом громадянства. Часто в рекрутаційні комісії призовники приходили з батьками: якщо батькові вдавалося довести, що він немічний і слабкий, син отримував статус єдиного годувальника, що давало відстрочку від армії.
Злісних ухильників від призову лякали дворічним тюремним терміном. Роботодавці часто не розглядали кандидатури тих, хто ще не служив, священики іноді відмовляли їм у проханні повінчати. Все одно «косили».
Але з кінця 1930-х років деякі українці, навпаки, кинулися в армію. Організація українських націоналістів вирішила використовувати військову службу у Війську польському на свою користь. Там націоналісти вивчали військову тактику й отримували доступ до зброї.
***
Цей матеріал опублікований в № 28 журналу Корреспондент від 18 липня 2014 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.