Головна
 

Корреспондент: Як кубанські козаки чинили опір Російській імперії

Корреспондент.net, 19 лютого 2015, 11:53
0
1574
Корреспондент: Як кубанські козаки чинили опір Російській імперії
Переселившись на Кубань після знищення Запорізької Січі, козаки активно опиралися асиміляційній політиці Російської імперії

97 років тому була створена Кубанська республіка, яка могла стати частиною України.

Але історія українців на Кубані почалася ще в кінці XVIII століття, пише Роман Клочко у №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року.

Після анексії Криму Росією в 1783 році в повітрі запахло новою війною. Поступатися цією територією Османська імперія не збиралася, та й апетити Катерини ІІ аж ніяк не обмежувалися маленьким півостровом. У головах імператриці і її оточення виник так званий грецький проект – план відновлення Візантійської імперії на чолі з онуком самодержиці Костянтином.

Для реалізації цього задуму потрібна була військова сила, і російська влада згадала про козаків. Фаворит імператриці князь Григорій Потьомкін, який не так давно відіграв ключову роль у руйнуванні Запорізької Січі, почав набір в козацьке військо. Він розумів, що запорожці з їхнім військовим досвідом будуть у цій війні дуже до речі, та ще й заощадять гроші царської скарбниці, оскільки забезпечуватимуть себе самі.

Перший козацький загін з колишніх запорожців сформували в кінці 1783 року. Командував ним Сидір Білий – колишній військовий осавул Січі. У відродженні козацького війська йому допомагали ще двоє запорізьких старшин – Антон Головатий і Захар Чепіга. Саме ці люди стали посередниками між Потьомкіним і колишніми запорожцями, сподіваючись відновити колишні вольності.

У 1787-му, після початку війни з турками, Потьомкін оголосив про створення Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо. Отаманом став Білий, а Головатий і Чепіга зайняли посади військового судді і військового полковника. А сам Потьомкін у 1790 році отримав з рук імператриці гетьманську булаву.

Чорноморські козаки чудово показали себе у війні. Вони були не тільки розвідниками або провідниками, але й учасниками різних морських і сухопутних битв – захоплення Хаджибея (сучасна Одеса), штурму Ізмаїла та Очакова.

У 1791-му військові дії закінчилися, але чорноморцям було не до підрахунку трофеїв. Перед ними впритул постало питання, де жити. На початку війни їм вдалося не без допомоги Потьомкіна отримати землі між Південним Бугом і Дністром. Але документально оформити свої права козаки не встигли: у жовтні того самого року їхній покровитель помер.

На землі чорноморців стали претендувати царські вельможі, які засипали уряд проханнями про колонізацію. Чим закінчуються такі історії, козаки вже знали на прикладі Запорізької Січі, тому відправили в Петербург делегацію на чолі з Головатим.

Як нове місце проживання російська влада запропонувала чорноморцям болотистий Таманський півострів. Але завдяки зусиллям Головатого до цієї території приєднали ще й землі від річки Кубань на півдні до Єйська на півночі, разом з узбережжям Азовського моря. До 1794 Чорноморське козацьке військо перебралося в цей край, який отримав у народі назву Чорноморія.

Збройна діаспора

Освоєння нових земель далося козакам нелегко. Нездоровий клімат й участь у військових діях віднімали чимало життів, і протягом перших 20 років смертність тут значно перевищувала народжуваність.

Тому населення краю постійно поповнювалося переселенцями з України. У першій половині ХІХ століття тільки урядом були переселені понад 70 тис. осіб з перенаселених районів українського Лівобережжя. Ще більше тікало сюди кріпаків, причому часто за сприяння самих чорноморців, які потребували робочої сили.

А роботи в Чорноморії вистачало. Козаки розводили велику рогату худобу, коней, овець, займалися рибними промислами. Для втікачів-одинаків одним зі способів заробітку була військова служба на кордоні, що проходив по Кубані. Справа в тому, що заможні козаки часто наймали служити замість себе інших людей. Адже на службі був високий ризик загинути в постійних сутичках з кавказькими горцями, які на початку ХІХ століття переросли в Кавказьку війну.

Про січові вольності чорноморцям дуже швидко довелося забути. Влада в Чорноморії зосередилася в руках наказного отамана, який призначався з Петербурга. Втратили козаки і право обирати старшин

Про січові вольності чорноморцям дуже швидко довелося забути. Влада в Чорноморії зосередилася в руках наказного отамана, який призначався з Петербурга. Втратили козаки і право обирати старшин, які тепер призначалися російською владою. Виборні посади збереглися лише на рівні станиць, де чорноморці могли обирати отаманів і суддів.

Зв'язків з Україною козаки не втрачали. Постійні потоки переселенців з історичної батьківщини дозволили їм зберегти свою національну ідентичність. Діти козацької старшини навчалися в українських гімназіях та університетах – у Харківському університеті в 1840-1850-ті роки навіть утворилося чорноморське студентське земляцтво.

Зв'язків з Україною козаки не втрачали. Постійні потоки переселенців з історичної батьківщини дозволили їм зберегти свою національну ідентичність. Діти козацької старшини навчалися в українських гімназіях та університетах

А наказний отаман Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко підтримував дружні стосунки з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем, Семеном Гулаком-Артемовським, Миколою Костомаровим та іншими відомими українцями того часу. Та й сам намагався зробити все, щоб чорноморці не забули, звідки вони родом, – записував фольклор, поширював історичну літературу про козацтво.

Вітер змін

Настільки активна, та ще й озброєна українська діаспора лякала імперських чиновників. І після закінчення основних військових дій Кавказької війни російський уряд взявся за чорноморців.

У 1860 році командування Кавказькою армією видало наказ про ліквідацію Чорноморського війська. Було створено нове козацьке військо – Кубанське, до складу якого, крім чорноморців, увійшли ще шість бригад Кавказького лінійного війська.

Крім того, козаки повинні були переселитися за річку Кубань – на землі, що раніше належали адигейцям. Так російські чиновники сподівалися асимілювати чорноморців, а заразом і заробити на вже обжитих ними землях.

Але цей план з тріском провалився. Звістка про майбутнє переселення викликала в Чорноморії бурю протестів. На станичних сходах приймалися рішення про відмову переїжджати.

У травні 1861-го делегація чорноморських старшин виїхала до Петербурга і передала Олександру ІІ звернення від всього козацтва з проханням відновити військо і залишити козаків на колишньому місці. Після повернення додому головнокомандувач Кавказькою армією Микола Євдокимов викликав лідерів чорноморців до себе у Ставрополь і кинув у в'язницю. Це ще більше загострило обстановку.

Козаки були готові захищати свої станиці зі зброєю в руках. Але до повстання не дійшло. У Чорноморію приїхав Олександр ІІ, який почав переговори. Монарху зовсім не хотілося отримати збройний конфлікт, та ще й поряд з Кавказом, тому він пішов на поступки.

Козакам дозволили залишитися у своїх станицях, а за Кубань переселятися лише за власним бажанням. Але головна вимога чорноморців – відновити військо – була відхилена.

Для більшого контролю над непокірними жителями на посаду отаманів стали призначати людей не з козацького середовища. А біля чорноморської столиці Єкатеринодара (нинішній Краснодар) розмістили піхотний полк та екскадрон драгунів

Для більшого контролю над непокірними жителями на посаду отаманів стали призначати людей не з козацького середовища. А біля чорноморської столиці Єкатеринодара (нинішній Краснодар) розмістили піхотний полк та екскадрон драгунів. У 1867 році Єкатеринодар взагалі «розкозачили»: тут залишилися тільки резиденція отамана та установи війська, решта ж козаків мала залишити місто.

У наступні десятиліття вигляд Кубанської області змінився ще більше. Тут збільшилася кількість «іногородніх» – переселенців, які не належали до козачого стану. Вони займалися торгівлею, ремеслами, орендували землю у козаків у станицях.

Серед них були не тільки українці, а й росіяни, вірмени, греки, чехи, німці та представники інших національностей. Перший всеросійський перепис населення в 1897 році показав, що в області проживав 1.918.881 особа, серед яких переважали українці (908.818) і росіяни (816.734).

Частка козаків у загальній масі населення значно знизилася – вони становили лише 41% мешканців області. Між ними й іногородніми встановилися натягнуті стосунки. Перші, як і колись, змушені були нести службу за свій рахунок, причому з кожним роком ці витрати зростали. А другі служили в армії за казенний рахунок.

Іногородні теж були незадоволені своїм безправним становищем. Без згоди станичної громади вони не могли ні придбати нерухомість, ні влаштувати будівництво на власній ділянці. Не допускали їх і до участі у громадському житті станиці. Втім, і серед самих козаків теж не було єдності – асимілювати чорноморців царській владі так і не вдалося, і між ними й колишніми лінійними козаками відчувалися відмінності в мові і культурі.

Незважаючи на урядові заборони, в чорноморських станицях школярів навчали українською мовою, ігноруючи зауваження осіб, які здійснювали перевірки. Тут тепло зустрічали українські театральні трупи, шанували пам'ять Шевченка

Незважаючи на урядові заборони, в чорноморських станицях школярів навчали українською мовою, ігноруючи зауваження осіб, які здійснювали перевірки. Тут тепло зустрічали українські театральні трупи, шанували пам'ять Шевченка. У 1901-му Єкатеринодарська дума навіть надала ім'я поета одному з міських бульварів і жіночій початковій школі.

В останній бій

Всі ці протиріччя загострилися в революційному 1917 році. Відразу після звістки про революцію представники партій, громадських організацій і профспілок створили Виконавчий громадський комітет з 80 осіб, що позбавив повноважень наказного отамана Михайла Бабича.

У квітні 1917-го відбувся обласний з'їзд, на якому були представлені делегати від різних національностей і станів Кубані. Але ніякого діалогу між кубанцями не вийшло: козацтво було обурене рішенням про визнання корінними жителями краю тих, хто прожив тут більше року. Не до душі припало й створення комісії з козацьких справ, яку очолив цивільний – адвокат Турутін, який недавно переїхав. Трапився розкол і у виконавчому комітеті між прихильниками і противниками автономії Кубані.

З кожним днем ​​протистояння посилювалося. Після закінчення з'їзду козаки на військовій раді обрали власний військовий уряд. Його очолив лінієць Олександр Філімонов, а заступником став чорноморець Іван Макаренко. Органом виконавчої влади від іногородніх стала обласна рада, яка отримала підтримку від Тимчасового уряду в Петрограді.

У липні козаки оголосили про перехід всієї влади в руки військового уряду. А 24 вересня 1917 року військова рада проголосила Кубань республікою під назвою Кубанський край та оголосила себе Крайовою радою. На тій самій сесії ради була прийнята перша конституція краю, яка оголосила найвищим органом влади Законодавчу раду, в яку могли обиратися представники всіх верств населення Кубані.

У січні 1918-го кубанський парламент розпочав роботу. На його засіданні обрали уряд республіки, який прийняв постанови про восьмигодинний робочий день і про створення земельних комітетів для вирішення спорів між козаками та іногородніми. Але часу для втілення цих рішень у життя у місцевих політиків не було: на Кубань активно наступали більшовики.

Опорою червоних стали солдати Кавказької армії, які поверталися з фронту, частина іногородніх та козацької бідноти. Воювати проти них було практично нікому. Козаки, які повернулися з фронту, зайняли переважно нейтральну позицію, а створеним добровольчим підрозділам катастрофічно не вистачало офіцерів.

До кінця січня 1918 року більшовики були вже під Єкатеринодаром. Кубанські підрозділи стали відступати, а уряд – шукати союзників. У березні відбулися переговори козаків з командуванням білогвардійської Добровольчої армії. Після гострих дебатів кубанці погодилися перейти у підпорядкування командуванню армії, а білогвардійці пообіцяли їм допомогу у формуванні збройних сил.

Союзники перейшли в наступ і почали тіснити противника. Їм допомогло і те, що в станицях спалахнули повстання проти більшовиків з їхньою продрозкладкою. Але сам союз дуже швидко почав тріщати по швах. Білогвардійське командування не збиралося ділитися владою з козаками, прагнучи до повного відновлення дореволюційних порядків.

Кубанці влаштували переговори з урядом гетьмана Павла Скоропадського про входження краю до складу України на правах федерації або широкої автономії. Але цей задум так і залишився нереалізованим через «п'яту колону» в українському генштабі

Кубанці влаштували переговори з урядом гетьмана Павла Скоропадського про входження краю до складу України на правах федерації або широкої автономії. Ця ідея знайшла підтримку у гетьмана. З України на Дон, де розмістилися кубанські частини й уряд, стали відправляти партії зброї, амуніції та медикаментів. У планах гетьмана була і висадка українського десанту на Таманський півострів, де саме йшло повстання проти більшовиків.

Але цей задум так і залишився нереалізованим через «п'яту колону» в українському генштабі: деякі офіцери «зливали» інформацію білогвардійцям і саботували процес підготовки. А пізніше падіння уряду Скоропадського і військові дії в самій Україні зробили неможливими будь-які переговори.

Поспішаючи перехопити ініціативу в українців, командування добровольчої армії прискорило наступ на Кубань. Після довгих боїв до лютого 1919 року край був звільнений. Сп'яніле від перемоги білогвардійське командування швидко забуло про свої обіцянки. До козаків ставилися як до гарматного м'яса, відправляючи в бої на півдні України.

Це ще більше розпалювало обстановку: кубанці масово поверталися додому, не бажаючи воювати з українською армією. У листопаді 1919-го білогвардійські частини заарештували членів Кубанської ради. Звістка про це викликала масове дезертирство козаків з фронту і повстання в краї.

Кубань була втрачена для білогвардійців, а й самі козаки утримати її вже не могли. З півночі в кубанські степи прийшли більшовики, боротися з якими не було ні часу, ні сил. 19 квітня 1920 року оточена Кубанська армія склала зброю. З 57 тис. осіб 34 тис. здалися в полон, інші переправилися в Крим або розсіялися серед кавказьких гір.

Але боротьба кубанців за свою свободу не закінчилася – їхній непокірний дух ще довго не давав спокою радянській владі.

***

Цей матеріал опубліковано в №5 журналу Корреспондент від 6 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: козакиКубань
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах