Головна
 

Корреспондент: Точка зору. Донбаський синдром втраченого покоління

Корреспондент.net, 23 лютого 2015, 07:43
0
1079
Корреспондент: Точка зору. Донбаський синдром втраченого покоління
Фото: Facebook
Після закінчення війни учасникам бойових дій буде надзвичайно важко адаптуватися до життя. На фото - українські військові залишають Дебальцеве

Українським військовим доведеться пережити афганський синдром, але тільки у важчій формі.

В Україні з'явилося своє втрачене покоління, пише Аліна Котенко, психолог, фахівець із системної сімейної психотерапії та психосоматики, у колонці, опублікованій у №6 журналу Корреспондент від 13 лютого 2015 року.

Нинішнє молоде покоління могло вирости психологічно здоровими людьми, на яких уже не лежить моральний тягар за Велику Вітчизняну війну. Але з нами трапилося АТО.

Наслідки донбаського конфлікту Україна розгрібатиме кілька десятиліть. Формулювання «синдром війни» або «афганський синдром» (медична назва – посттравматичний стресовий розлад) стане для тисяч і тисяч співвітчизників не фразою з книги чи фільму, а діагнозом. Або навіть вироком.

Люди, які пережили жахи війни, а особливо військові, які безпосередньо брали участь у бойових діях майже гарантовано в майбутньому зіткнуться з психологічним розладом

Люди, які пережили жахи війни, а особливо військові, які безпосередньо брали участь у бойових діях, вбивали самі або бачили смерть, майже гарантовано в майбутньому зіткнуться з психологічним розладом.

В Україні таких досліджень проводиться мало, але американські психологи стверджують, що у людей із синдромом війни в п'ять разів вище ймовірність залишитися безробітними, ніж у звичайних громадян. Розлучення були у 70% з них, проблеми з дітьми – у 35%, поводилися вороже 40%, половина потрапила до в'язниці. У Білорусі синдром тією чи іншою мірою виявився у 62,3% ветеранів війни в Афганістані.

Українцям буде ще гірше. Військовим – тому що вони вбивали своїх. Жертвам – тому що по них стріляли свої. Свої для них і українська армія, і сепаратисти. І не важливо, що зараз з одного боку грають патріотичні почуття, а з іншого – бажання відокремитися. Скоро все це відійде на другий план і залишаться тільки факти, тисячі загиблих і десятки тисяч поранених.

Можна скільки завгодно заплющувати на це очі, але синдром зачепить і сім'ї тих, хто воював. На фізичному рівні. Практика, на жаль, це підтверджує.

Сильна анемія в одної з моїх клієнток виявилася наслідком того, що її батько у Велику Вітчизняну війну розстрілював бійців Червоної армії, які відступали.

Молодий чоловік не знаходить своє місце, бовтається по світу і по життю. Причина – дід у громадянську вбивав. У жінки батько алкоголік, дядька збило поїздом, двоюрідного брата зарізали на дискотеці, у племінників погано розвивається мовлення. Причина – дід командував розрахунком гармати, солдат неправильно вставив снаряд, і гармату розірвало. Розрахунок загинув, у діда відірвало руку. Скажете, збіг? Ні. Закономірність.

Нащадки тих, хто вбивав, плутають себе із жертвами, і своїми життями компенсують завдані збитки. Після опрацювання проблеми ці симптоми, як правило, зникали.

У людини, яка пережила травматичні події, багато сильних емоцій. І якщо вона не привчена їх переживати, а, навпаки, пригнічує, то все це проявляється хворобами тіла. Дуже важливо знаходити людей, у присутності яких можна проживати ці почуття

У людини, яка пережила травматичні події, багато сильних емоцій – вина через виживання, гнів на насильника, біль втрати. І якщо вона не привчена їх переживати, а, навпаки, пригнічує емоції, то все це проявляється хворобами тіла. Дуже важливо знаходити людей, у присутності яких можна проживати ці почуття.

Складніше перенести травму молодим і старим. У молоді ще незріла особистість. У старих мало внутрішніх ресурсів. Легше тим, хто здатен на емоційний самоконтроль, людям з високою самооцінкою, тим, хто може вчитися нехай і на травматичному, але досвіді інших. Але це тільки допоміжні фактори, а не гарантія одужання.

Якщо не допомогти адаптуватися до мирного життя тим, хто пройшов війну, нас як мінімум чекає сплеск злочинності в країні. Згадайте айдарівців, які побили водія на Бориспільській трасі, розбиті стекла КМДА. Вони вирішують проблеми за допомогою сили, людське життя перестає бути для них цінністю. Сьогоднішні військові будуть викинутим на смітник поколінням.

Тому дуже важливо помітити синдром, не дати йому перерости в хронічну форму. Порушення сну, відчуження від оточення, в тому числі і найбільш близьких, дратівливість, спалахи гніву, схильність до фізичного насильства, зловживання алкоголем або наркотиками, депресія, суїцидальні думки, скарги на здоров'я – все це сигнали про те, що людина потребує допомоги.

Потрібна участь близьких, соціальна підтримка, допомога волонтерів, громадських організацій, державні програми. Працевлаштування, психологічна, медична допомога ... Інакше це три-чотири покоління з істотними психологічними проблемами.

У нас був шанс. Нинішні 16-25-річні люди могли вирости психологічно здоровими людьми – вантаж за Велику Вітчизняну вони на собі вже не несли. Але з нами трапилося АТО, і багато з них вже калічать там свої долі і душі. Вони потрапили у вирву травми і можуть затягнути туди своїх дітей та онуків. Нам потрібно використовувати будь-яку можливість, щоб цього не допустити.

***

Цей матеріал опубліковано в №6 журналу Корреспондент від 13 лютого 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

СПЕЦТЕМА: ПРОТЕСТИ І ВІЙНА НА ПІВДЕННОМУ СХОДІ
ТЕГИ: травма
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Корреспондент.net в соцмережах