Історія Української Народної Республіки – країни на чолі із Симоном Петлюрою та центром у Кам'янці-Подільському.
Вона проіснувала зовсім недовго, її територія постійно змінювалася, міністерства засідали у вагонах, а гроші не забезпечувалися нічим, крім надії на майбутнє, пише Ірина Пустиннікова у №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року.
Він вийшов з вагона – чоловік середніх років і непримітної зовнішності, одягнений у скромний френч. Вагон, що колись належав главі Південно-Західної залізниці (ще помітні були сліди від збитих двоголових орлів), заміняв йому останнім часом і будинок, і кабінет – змінювалися тільки міста за вікнами.
Цього разу він прибув до старовинного губернського центру. Між вагоном і вокзалом – строй солдатів, які віддають салют, за ними – делегація городян. Прийшли вітати. Чекали. Може, навіть знали про любов гостя до урочистостей. Було 10 червня 1919 року, початок спекотного літа. Можливо, найспекотнішого в історії міста, яке людина у френчі вибере столицею України –тимчасовою, як вона сподівалася.
Людину звали Симон Петлюра, а прибув він до Кам'янця-Подільського, який зробив центром Української Народної Республіки. Мине літо, потім осінь, і вже взимку людина у френчі залишить свою тимчасову столицю. А вона ще кілька місяців намагатиметься утримати українську державність.
Сніг забуття покриє цю сторінку історії на довгі десятиліття. Але часи змінилися, і тепер Кам'янець-Подільський не тільки райцентр Хмельницької області, а й остання столиця УНР.
З рук у руки
В Україні є безліч міст і навіть сіл зі столичним минулим. Ясіня – столиця Карпатської України в 1918-1919 роках, Хуст – столиця Карпатської України у березні 1939-го, Куп'янськ у новорічну ніч 1919-го став столицею лівих есерів. Короткий період визвольної боротьби 1917-1920 років був щедрим на тимчасово столичні статуси. Влада змінювалася блискавично, столиці змінювалися слідом за нею.
Факт зі шкільного підручника: 14 грудня 1918 року на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР. Їй вдалося протриматися до 10 листопада 1920-го. Але 2 лютого 1919-го уряд УНР був змушений відступити з більшовицького Києва. Територія незалежної України, куди певний час входила навіть Кубань, зменшувалася, як шагренева шкіра.
Уїдлива приказка У вагоні Директорія, під вагоном територія непогано відображає нервозність того часу. Всі розуміли: контроль над колією майже тотожний контролю над країною. Наприклад, коли уряд УНР запросив допомоги у Франції, та запропонувала її в обмін на українські «рейки».
Переміщення столиць легко простежити по коліях Південно-Західної залізниці. Вінниця отримала цей статус 28 січня 1919-го, у квітні того самого року естафету прийняло Рівне, з 24 квітня уряд засідав у Проскурові (сучасний Хмельницький). Влада встигла побувати в Житомирі, Сарнах, Старокостянтинові, Чорториї.
Нарешті, в червні столицю перенесли в Кам'янець-Подільський. Дмитро Дорошенко писав: «Тихий Кам'янець дуже пожвавився і наповнився людьми, всі приміщення в місті переповнилися». Тут розмістилися Директорія УНР на чолі з головним отаманом Петлюрою і диктатором Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Євгеном Петрушевичем. З усіх тимчасових столиць Кам'янець пробув у цьому статусі довше за всіх.
Місто було обрано запасним плацдармом непросто. Ще з кінця лютого 1919 року тут працювало Міністерство народної освіти УНР. Михайло Грушевський виступав тут з лекціями і редагував газету Життя Поділля. 11 березня, тікаючи від більшовиків, на Поділля прибули й інші міністерства. Але з 17 квітня в місті знову господарювали більшовики, які звично зайняли телеграф, пошту, вокзал і мости через річку Смотрич.
3 червня Третя дивізія армії УНР, форсувавши Збруч, прорвала фронт Червоної армії. У важких боях штурмом був узятий Кам'янець. Це стало першою великою перемогою УНР. Від Кам'янця було рукою подати до нейтральної поки що Румунії і нещодавно відродженої Польщі. У перспективі бачилися дипломатичні відносини із Західною Європою. У Румунії можна було закуповувати зброю та амуніцію. Загалом, непогане місце, щоб зупинитися надовго.
Груші в караулі
6 червня в місто перебрався весь уряд на чолі з прем'єр-міністром Борисом Мартосом. Деяким міністерствам виділили окремі приміщення, інші воліли не залишати уже звичні вагони на запасних коліях. Члени уряду жили в готелі Бель В'ю на Троїцькій площі (зараз – районна музшкола).
Міністерство військових справ влаштувалося в будівлі окружного суду – з 2002 року на його стіні висить меморіальна дошка. Саме тут генерали Олександр Греков, Микола Юнаков, Олександр Осецький, Микола Капустянський зустрічалися зі своїми колегами з керівництва Української Галицької армії – полковниками Андрієм Мельником та Євгеном Коновальцем. Звідси 31 серпня 1919-го парадом вирушали на фронт українські війська.
До міста прибуло стільки чиновників і військових, що квартир не вистачало. Ще гірше були справи з порядком – його насилу встановлювали підрозділи кам'янецького гарнізону під командуванням Федора Колодія. Були й погроми. 52 жертви – невиправдано жорстока відповідь на більшовицький терор в квітні 1919-го, коли в запалі звірств над українцями така собі чекістка Фаня щоранку говорила: «Мій наган ще не снідав».
Міністерство єврейських справ (було і таке в УНР) видало звернення до юдейського населення України. У ньому говорилося про рішучі заходи, які вживає український уряд для припинення погромів. 26 серпня вийшло звернення Петлюри Проти погромів.
«Час зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і дружини, так само як і ми, були поневолені і позбавлені своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх часів, розділяючи з нами нашу долю і скорботи. Тих же, хто підбурює вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Батьківщини», – писав отаман.
Одною з головних будівель столичного Кам'янця був оточений садом елегантний будинок поміщиці Осаулової на вул. Високій (зараз – вул. Сицинського). У ньому містилася резиденція Директорії, де міністри зустрічалися з офіційними делегаціями Великобританії, Франції та США.
Восени 1919 року вахту біля резиденції ніс козак армії УНР Володимир Сосюра – той самий, знайомий зі шкільного курсу української літератури. У романі Третя рота поет згадував: «Ми ходили в караул до Високої директорії. Мене як недисциплінованого не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його саду. Була осінь, і я «добре» стеріг Петлюру: полізу в сусідній сад і їм собі груші. Вони холодні, красиві. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти "українського Гарібальді", як писали про нього італійські газети».
Прекрасний сад надихав вартового на творчість. 3 серпня 1919-го в газеті Селянська громада було опубліковано вірш Останній бій, підписана «козаком полку гайдамаків В. Сосюрою»: «Я знаю, розцвітуть чудових чар надії, душею спалахне і старець, і боєць».
Грошове питання
Поруч був фронт, більшовики не залишали спроб відвоювати Кам'янець, а 11 липня вся столиця гуляла на Кам'янецькому ярмарку. У міському театрі виступали оперна діва Марія Шекун-Коломийченко, хор Кирила Стеценка і кілька театральних труп. Працювали кінотеатри Міньйон і Бомонд. Набирала учнів Народна консерваторія. Безкоштовно читали лекції, кошти від благодійних вистав і концертів передавали в госпіталі та на продукти воїнам. На засіданні Українського клубу 7 жовтня 1919 року був урочисто заснований Союз українок. У Старій фортеці пробували влаштувати музей.
На політичному фронті відбувалися взагалі запаморочливі події: 5 липня в місті відбулися переговори Петлюри та Петрушевича. Відносини між Наддніпрянським і Галицьким проводами були досить напруженими, але 15 липня вдалося домовитися про злиття УГА й армії УНР. Погано озброєні загони УГА перейшли на східний берег Збруча 16 липня. З воїнами прибув і сам диктатор.
10 серпня відбулася нарада представників командування обох армій, на якій був затверджений план наступу на Київ. Армія УНР налічувала 30 тис. осіб, 120 гармат і 350 кулеметів, УГА – майже 50 тис. осіб, 158 гармат і 546 кулеметів. Об'єднані дії українських армій проти більшовиків 30 серпня дозволили захопити Київ. І тільки різні погляди двох командувань на Антона Денікіна дали можливість останньому вступити в місто на Дніпрі вже наступного дня.
Петлюра повернувся до Кам'янця, де протягом усього вересня займався налагодженням міжнародних відносин. Він сподівався на зміну поглядів керівництва Антанти щодо України, враховуючи об'єднання сил і контроль над значною частиною території. У зверненні До населення всієї Соборної України він виклав основні принципи уряду УНР: передача землі селянам, восьмигодинний робочий день, загальні рівні вибори державної ради. У відповідь повстанці Чернігівщини та Полтавщини надіслали Петлюрі листа отамана Ангела про підтримку УНР.
Міністерство фінансів УНР розмістили в банку біля Новопланівського мосту. У 1918-1920 роках влада в Кам'янці змінювалася 12 разів, але ця будівля завжди залишалася банком – можливо, через вириті в скельній породі банківські сховища. Пряниковий будиночок Південно-Російського банку перетворили на Головну скарбницю України.
На друкарському обладнанні фірми Карла Краузе в православній семінарії штампували карбованці, не забезпечені нічим. Народ називав коричневу десятку «раком», жовтувату тисячу – «рябою», сіро-зелені 250 крб – «канарейками», сотню – «богданівкою» (через водяний знак з портретом Богдана Хмельницького).
Скарбниця спустошувалася – кошти йшли на утримання чиновників, забезпечення армії. А потім гроші, золото та іноземні цінні папери взагалі зникли. Версій, куди саме, було кілька.
Володимир Винниченко у книзі Відродження нації писав, що уряд з Кам'янця відступив у напрямі Проскурова по залізниці, але денікінці гналися невідступно. Ось і кинули потяг з держскарбницею, яка була розграбована населенням і солдатами.
Ісаак Мазепа в книзі Україна в огні і бурі революції 1917-1921 років згадував, що ще до обстрілу денікінців грошові цінності в упакованих ящиках транспортували з поїзда Міністерства фінансів у поїзд Ради Міністрів. На наступний день окрема комісія, призначена урядом, прийняла державні цінності в сумі 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих російських рублів, 30 тис. срібних рублів, близько 1,5 млн руб. різною паперовою валютою, 6 млн українських карбованців, 3 млн радянських рублів. Це все, що залишилося від скарбниці.
2 грудня 1919 року на пошті в містечку Любар (зараз – Житомирська обл.) повсталі проти Петлюри отамани Волох і Данченко захопили державну скарбницю. На той момент це було вже тільки 250 тис. українських карбованців і 30 тис. срібних царських рублів.
Важка осінь
14 жовтня 1919 року біля Олександро-Невського собору відбулася урочиста присяга Директорії, уряду, чиновників і війська на вірність Самостійній Українській Народній Республіці. Церемонію і парад відвідали представники польської та румунської урядових місій. Українська армія тоді нараховувала 80 тис. осіб.
Церемонія присяги на вірність УНР 14 жовтня 1919 року
Українці не могли вести одночасно війну на кілька фронтів – проти денікінців та Польщі. Погляди на друзів і ворогів у ЗУНР і УНР відрізнялися кардинально. Правляча верхівка ЗУНР разом з командуванням УГА намагалася знайти спільну мову з Денікіним, але повністю заперечувала будь-які зв'язки з керівництвом Польщі, яка окупувала Західну Україну. А Директорії здавалися недоречними переговори з білогвардійським керівництвом, яке відстоювало «єдину і неподільну Росію» і відкидало право України на державність.
Зате 1 вересня між УНР та Польщею було встановлено офіційне перемир'я. Правда, внутрішня політична боротьба не припинялася – політикум був сповнений взаємними підозрами і звинуваченнями в провокаціях. Преса підливала олії у вогонь, українська армія відступала. Тиф наздоганяв тих, хто вижив у боях.
22 жовтня з помпою відкрито Кам'янець-Подільський народний український університет. Туди приймали всіх охочих, іспитів не було. Єдині умови – наявність в абітурієнта хоча б початкової освіти та вік старше 15 років. Навчання коштувало 50 крб на місяць і велося українською мовою, комплекс українознавчих дисциплін був обов'язковим для всіх факультетів. Студентом університету став Павло Губенко (Остап Вишня), тут він написав 20 фейлетонів.
Доценти і професори створювали нові навчальні посібники – вдалося віддрукувати 25 підручників і лекційних курсів. Чотири міські друкарні ледве справлялися із замовленнями: у столиці друкували 16 газет і журнал УГА Стрілець.
Ректор вузу Іван Огієнко рішуче взявся за підтримку української автокефалії, поставивши перед подільськими єпископами Піменом і Фадеєм вимоги з українізації церкви. Ведення літургій і читання Євангелія мали відбуватися українською, на церковні посади призначалися тільки люди, які добре володіють мовою.
7 листопада більшовики почали третій похід на Україну, відкинувши наші війська на лінію Козятин – Бердичів – Житомир. Українські армії опинилися перед небезпекою повного оточення з одного боку більшовиками, з іншого – денікінцями, а з-за Збручу – ще й польською армією.
Крах був неминучим. Того ж дня в Кам'янець прийшла звістка про перехід небоєспроможної УГА на бік Денікіна. 9 листопада Петлюра запропонував віддати ще не захоплену ворогами територію УНР під військовий контроль Польщі. 15 листопада уряд востаннє зібрався в Кам'янці.
На наступний день Петлюра прийняв Огієнка, сказавши на прощання: «Не знаю, що буде далі. Полякам не вірю, з ними угоди немає, не дають. Бережіть Україну як зможете». Огієнко був призначений головноуповноваженим уряду УНР і перебував на цій посаді до 8 липня 1920 року.
Під час виїзду з Кам'янця кортеж Петлюри затримали польські солдати, намагаючись конфіскувати автомобілі. Після тривалих переговорів справу залагодили без ексцесів.
У ніч з 16 на 17 листопада 1919 року Кам'янець зайняли польські війська. У романі Третя рота Сосюра писав: «Коли ми виступали, був сильний вітер. Ми виступаємо на фронт, а поляки займають Кам'янець. Ми – на Новому плані міста, а вони вже в Старому. Трохи не дійшло до бою з поляками ... Польські солдати висадили з автомобіля наших міністрів Швеця й Макаренка. Автомобіль забрали, і наші міністри пішли пішки по бруду на вокзал».
В оточенні
Кам'янець-Подільський узимку і навесні 1920 року хоча і був формально окупований поляками, залишався по суті нейтральним містом. Навколо нього стояли чотири ворожі армії: польська, денікінська, більшовицька й румунська. Завдяки цій унікальній ситуації в Кам'янці напівлегально розміщувався український 1-й рекрутський полк і зберігалася українська влада. На базі полку Павло Шандрук навесні сформував боєздатне з'єднання, яке пізніше влилося в Залізну дивізію як Перша Стрілецька бригада.
У місті перебували Мазепа, Огієнко і ще кілька членів уряду. Вони підтримували зв'язок з Петлюрою у Варшаві. Підписання 22 квітня Варшавського договору УНР з Польщею хоча й викликало обурення в Галичині, але дозволило далі вести боротьбу проти більшовиків.
25 квітня збройні сили УНР і Польщі перейшли в наступ на Червону армію, а 7 травня зайняли Київ. Але в червні більшовики, перегрупувавши і зміцнивши свої сили, потіснили армію УНР до Дністра, а поляків – майже до Варшави. 1 травня в Кам'янці Петлюра прийняв міністрів та делегації від партій і студентів, а в кінці місяця сюди знову прибув уряд і міністерства УНР.
Знову столиця? Так, але ненадовго: 7 липня Петлюра підписав наказ про військову облогу Кам'янця-Подільського та околиць, а 9 липня уряд УНР виїхав до Станіславова (нині – Івано-Франківськ). У середині липня Кам'янець знову опинився в руках більшовиків.
Востаннє Петлюра прибуде в тимчасову столицю 30 вересня. Третя спроба закріпитися триватиме до 14 листопада 1920 року, коли Директорія та уряд УНР назавжди залишать Кам'янець-Подільський.
***
Цей матеріал опубліковано в №13 журналу Корреспондент від 3 квітня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.