RU
Головна
 

Герой на все село. Що може об’єднати Україну

Корреспондент.net, 13 травня 2015, 09:34
0
681
Герой на все село. Що може об’єднати Україну
Фото: АР
Радянських ідолів по різних містах і селах України можна замінити на локальних героїв

Україні бракує локальних культів.

Об'єднають націю не однотипні пам'ятники новим вождям, а унікальні для кожного села чи міста герої і пам'ятники, пише Дмитро Слинько, заступник головного редактора журналу Корреспондент, у колонці, опублікованій у №17-18 видання від 1 травня 2015 року.

Центр села на Житомирщині прикрашала дивна композиція. На галявині стояв обшарпаний бетонний постамент, з якого стирчали дві іржаві арматурини. Картина звична: типовий Ілліч не пережив хвилю ленінопаду. Бетонному сусідові вождя пощастило більше – серп і молот перефарбували ... в жовто-блакитні кольори.

Сфотографувавши монумент для соцмереж (смачна тема для чергового «срачу»), ми з другом продовжили нашу поїздку на велосипедах. Попутно вели популярну нині дискусію про користь чи шкоду декомунізації. Особисто мені подобаються креативні рішення на кшталт Парку радянського періоду в Одеській області, де зібрані демонтовані пам’ятники.

Правда, залишилося невирішеним головне питання: чим замінити зметені символи тоталітаризму? Іржава арматура підійде для київського арт-простору – у селі руїн і без неї вистачає. Перефарбування у жовто-блакитні кольори – по-перше, тренд минулого року, по-друге, тхне наругою над державними символами. Не залишити нічого теж не варіант: святе місце порожнім не буває, і цим можуть скористатися вороги для встановлення своєї пропаганди.

Відповідь прийшла, коли ми переїхали на інший берег річки Раставиці. Тієї самої, уривок про яку в рамках шкільного курсу «укр. літ.» заучували напам'ять: «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця...».

Тут стояв напівзруйнований млин. Напис з вензелями свідчив про 1863 рік спорудження, а відмітка біля річки вказувала на рівень води 1861-го. Дати для української промислової архітектури унікальні – навіть екземпляри початку XX століття у нас виживають рідко. Усередині – дерев'яні перекриття, іржаві цвяхи з квадратним перетином, короб для борошна, млинове колесо. Зі стелі картинно звисає мішковина.

У сучасній Україні таке можна побачити хіба що в постановочних кліпах на пісні касових виконавців. Ось що може стати тим самим «центральним елементом» села! Тим більше що у сусідів такого немає.

У дитинстві я, як і всі школярі, із захопленням гортав атлас світу, «подорожуючи» за океани. Скупі довідкові зведення включали розділ Релігія. Для деяких екзотичних країн поряд з ісламом, буддизмом або католицизмом був ще й загадковий пункт Локальні культи. Відсоток вірян зазвичай був невеликим, що не заважало дитячій бурхливій ​​фантазії уявляти африканських чаклунів з тамтамами, які оживляють страшних зомбі.

У реальності з локальними культами я познайомився не в Африці, а зовсім на іншому кінці світу – в суворій Скандинавії. «У нас в країні лише 4 млн жителів, але що не кут – то національний костюм і місцевий діалект», – так влучно описала мені Норвегію місцева мешканка, яка переїхала сюди з Архангельської області Росії.

Пізніше в одному розумному журналі я знайшов підтвердження цієї теорії. У Скандинавії дійсно з дитинства прищеплюють любов до всього місцевого – навіть казкові тролі в містечку N часто бувають власні, які відрізняються від аналогічних чудовиськ сусіднього містечка M.

У нашій величезній країні з місцевою ідентичністю не склалося. Історичні регіони в 1930-ті розділили між безликими областями. А увічнених локальних героїв можна перерахувати на пальцях

У нашій величезній країні з місцевою ідентичністю не склалося. Історичні регіони в 1930-ті розділили між безликими областями. Носіїв діалектних словець кшталт «туйко» або «грати нав хвутбола» висміювали як недалеких «простаків». А увічнених локальних героїв можна перерахувати на пальцях.

Є вул. Лейтенанта Якуніна в селі Ходосівка під Києвом. Як би не називали війну – Великою вітчизняною або Другою світовою, – 19-річного юнака, який загинув під час оборони доту № 131, тут пам'ятатимуть. Адже ось він – цей підірваний бункер з бронеколпаком.

У селі Веприк під Фастовом жив композитор Кирило Стеценко, автор Вечірньої пісні, знайомої поколінню українців «35+» за заставкою до передачі На добраніч, діти. І хоча вул. Стеценка є навіть у Києві, у Веприку його точно не забудуть – адже ось вона, дерев'яна церква, де композитор служив священиком.

Якщо предметом локального культу стане той самий млин 1863 року, навряд чи яка-небудь влада примусово зруйнує його. Культ хліба – зрозумілий і компромісний, на відміну від культу Ілліча.

Виникає питання: про яке об'єднання країни йде мова, якщо кожен буде поклонятися своїм богам, а не загальній «національній ідеї»? Дійсно, влада найчастіше не заохочує такі вольності – як і представники популярних релігій прохолодно ставляться до язичників.

Але світ змінюється. У XXI столітті влада, що дозволяє жителям міста N шанувати своїх героїв, ніколи не програє владі, яка нав'язує однотипних бетонних вождів – в які б кольори вони не були пофарбовані. Це ж так чудово, коли в містечку є місцевий троль. Свій, рідний, знайомий за бабусиними казками. У сусідів такого немає.

***

Цей матеріал опублікований в № 17-18 журналу Корреспондент від 1 травня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: культурасимвол
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах