Росія і Захід бачать ситуацію в Україні по-різному.
Почитай ЗМІ, зайди в інтернет, послухай політиків, поспілкуйся з людьми - здивуєшся, наскільки по-різному бачать Росія і Захід ситуацію в Україні.
І ніхто не бреше, що цікаво. Але кожна сторона бачить тільки свою правду, і випинає те, що хоче.
Трохи відволікаючись від теми, наведу два приклади того, як легко повністю перекрутити картину, злегка змістивши акценти.
Кожен, хто виріс в СРСР, знає цитату з Маркса: "Релігія - опіум для народу". Насправді, точний переклад звучить: "Релігія - опіум народу". Один прийменник, а сенс зовсім інший. Не наркотик, який хтось злісно підсовує, щоб когось обдурити, а знеболювальне для слабких і нещасних.
Хто тільки не дорікнув американцям знаменитою фразою: "Права моя країна, чи ні, - це моя країна". Ще загальнолюдським цінностям вчити нас будуть!
Але мало хто знає, що насправді сказав генерал епохи Громадянської війни Карл Шурц. У повному викладі його слова виглядають так: "Права моя країна, чи ні, - це моя країна. Якщо вона права, ми підтримаємо країну в її правоті, а якщо неправа, то ми її виправимо".
Повернемося до поточних подій.
Мова пропаганди
Улюблена справа Москви та її прихильників в Україні – без розбору називати всіх прихильників європейської орієнтації і нинішнього уряду країни "бандерівцями".
Один прокремлівський експерт вчора довго розповідав мені, що офіційне керівництво України ні на що не впливає, і, головне, ніколи не впливатиме, і що при владі там фашисти.
Коли я, буває, вдома починаю бубоніти, що те не так, і це не так, дружина завжди зупиняє мій словесний потік словами: "Добре, а де ж конструктив?".
Журналіст дзвонить експертам, щоб дізнатися їхню думку, а не щоб з ними дискутувати. Але мені страшенно кортіло запитати співрозмовника: а де ж конструктив? Далі що? Благословити Москву на окупацію України заради боротьби з фашизмом? Привезти із собою Януковича? Навіть Володимир Путін такого, начебто, не пропонує.
Насправді, бачити в Києві та Львові самих лише бандерівців означає викривляти реальність і незаслужено ображати мільйони людей.
Якщо є бажання, можна насмикати фактів на підтримку такої точки зору. Розтиражувати фото і відео смолоскипної ходи і міцних молодиків з портретами Бандери, зайти на націоналістичні сайти, де іноді дійсно пишуть, м'яко кажучи, неадекватні речі.
Але ультранаціоналісти - лише один, і далеко не головний сегмент недавнього протестного руху.
У політиці діє непорушне правило: що жорсткіша конфронтація, що сильніший тиск, то впливовіші і помітніші радикали, бо вони готові битися і йти до кінця. Коли на вулицях б'ються, прості люди сидять вдома.
А коли війна закінчується, життя повертається у нормальне русло, особливо, коли справа доходить до виборів, настає час розсудливої поміркованої більшості.
Не треба драматизувати і нагнітати, ображати і відштовхувати українців, і все буде добре. Буде цивілізована демократична європейська країна. А ультранаціоналізм стане тим, чим він має бути: маргінальною течією, які є в будь-якому суспільстві.
Українцям було, за що не любити режим Януковича: за слабку неефективну економіку, за масову бідність, за корупцію. Це, знову ж таки, і Путін на своїй прес-конференції визнав. Ось рушійні сили української революції! Не можна все зводити до того, що хтось комусь "продався", або що якісь нехороші "галичани" всім своїм єством ненавидять Росію.
Подвійні стандарти
Верховна Рада згарячу проголосувала за скасування мовного закону. Цей факт в Росії, як висловлювалися паризькі журналісти часів "Милого друга", "підняли на пір'я". А про те, що в.о. президента Олександр Турчинов цю постанову не підписав, і прем'єр Арсеній Яценюк попросив Раду ще раз без поспіху розглянути питання, або взагалі не говорять, або говорять пошепки. Росіяни знають одне: співвітчизникам хочуть заборонити говорити рідною мовою! Караул!
Взагалі-то, заборонити розмовляти, читати і думати рідною мовою неможливо, ніхто такої безглуздої мети не ставить. Йдеться про інше: якщо в країні живуть дві етнічні громади, то кожному бажано знати обидві мови.
Коли в Таджикистані 2009 року зробили таджицьку єдиною офіційною мовою, в Росії ніхто не заперечував.
Коли російськомовних громадян Туркменістану позбавили права на подвійне громадянство, Москва війська не посилала і нікому не погрожувала, а вела конфіденційні переговори і в публічну сферу питання не виносила.
Мимоволі спадає на думку, що Кремль не стільки про інтереси співвітчизників дбає, скільки ставиться до них кон'юнктурно, як поляки до Гришка Отреп’єва в поемі Пушкіна "Борис Годунов": "Царевич я, чи ні, що їм за діло? Я привід їм для смут!".
"Держава-матрьошка"
У той же час Захід має свій пропагандистський штамп. Будь-які конфлікти на пострадянському просторі там вважаються імперськими інтригами Москви без урахування гуманітарної та національної складової.
Знавці історії згадують Івана Калиту, який, подібно до Володимира Путіна, успадкував слабку державу, але ощадливо збирав сили і підбирав під себе все, що можна, інока Філофея з його "Третім Римом" і Катерину II з відомим жартом: "Дякувати Богу, що хоч на півночі у нас Льодовитий океан, а то жодних військ не вистачило б!". Хоча чим відрізнявся Калита від французького короля Людовика XI, а політика Петербурга від колоніальної політики тодішнього Лондона, сказати важко.
Чи має Росія імперські амбіції та радянську ностальгію? Звісно має, тільки сліпий може цього не бачити.
Але є й інший бік реальності. В молодих пострадянських державах є люди, які тяжіють до Москви не тому, що їх хтось змушує або підбурює, а тому, що вони так думають.
Тут все дуже складно. Частина населення любить не стільки Росію, скільки СРСР і комуністичні цінності, і на їхніх мітингах триколори сусідять з червоними прапорами і портретами Сталіна. Політичний конфлікт видається за національний.
Є таке явище, як "держава-матрьошка". Ті ж західні українці, живучи в Австро-Угорщині, не любили поляків і більш ніж лояльно ставилися до німців. Підкорятися далекому імперському Відню було не соромно, його радше вважали справедливим третейським суддею.
Точне відображення цієї ситуації - ставлення абхазів до Росії та Грузії.
Грузинсько-абхазький конфлікт розпочався, коли про росіян на Кавказі ще й згадки не було.
Один мій знайомий в 1970-х роках викладав в інституті підвищення кваліфікації для радянських працівників. Співробітники виконкомів з усього Союзу приїжджали туди на тримісячні курси.
Один товариш з апарату сухумської міськради, за національністю абхаз, сильно зблизився з моїм знайомим. Прощалися з обіймами і тостами: "Приїжджай в гості, мій дім - твій дім".
На зміну йому приїхав колега, етнічний грузин. Коли і йому настав час їхати додому, викладач сказав: "Переказуйте вітання такому-то, ми з ним так подружилися!". Чиновник скривився: "Знайшли, з ким дружити! Він же абхаз!".
Розпад СРСР тоді нікому навіть і наснитися не міг. Сказав це не торговець з ринку, і не національно орієнтований інтелігент, а радянський номенклатурник і член партії, яка офіційно проповідувала інтернаціоналізм і дружбу народів.
Що можна зрозуміти з подій 2008 року, не знаючи і не враховуючи цього? Чи лише Путін з Медведєвим винні? Вони, звісно сповна скористалися ситуацією, але не вони її створили.
Ведмідь з лігва
Що страшного трапиться, як на те пішло, якщо більшість жителів Криму вирішить на референдумі вийти зі складу України? Хтось мріє бути європейцем, а хтось ні, кому подобається апельсин, кому свинячий хрящ. Особисто мені подібний вибір видається дивним, але право вибору має кожен.
Звичайно, було б добре, якби громадяни вибирали, все гарно зваживши, без дикого поспіху, відвертого підштовхування з боку Москви і незрозумілих озброєних людей з георгіївськими стрічками. З приводу того, хто і як буде рахувати голоси, теж є великі сумніви.
Але не виключено, що і за умови найдемократичнішого волевиявлення результат був би такий самий. І називати те, що відбувається "відкритою брутальною агресією" - все ж таки занадто.
А Захід бачить ситуацію однозначно: російський ведмідь знову виліз зі свого лігва.
І в Росії, і на Заході багато хто має спільну хворобу: схильність бачити світ, як шахову дошку, на якій великі держави розігрують свої партії, і звинувачувати в усьому виключно один одного. Країни без ядерних арсеналів і величезних золотовалютних резервів, тим паче, окремі люди та їхні групи не розглядаються як суб'єкти політики. Кого взагалі хвилює, чого вони хочуть? Якщо їхня думка збігається з нашою, це воля народу, яку слід поважати, а якщо не збігається, то одразу чийсь вплив та інтриги.
"Як легко розділити світ на чорне і біле. Невже перевелися люди, здатні думати не штампами?" - написав мені днями один читач.
Золоті слова. Світло і Пітьма тільки у фентезі бувають. Навчитися б бачити світ у всій його складності і повноті, не вважати лише себе святими, а решту - біснуватими, навчитися хоча б розуміти одне одного. Навіть якщо зрозуміти - не означає погодитися.