Один із основних аргументів Москви в суперечках навколо Криму: це споконвічно російська земля.
Один з основних аргументів Москви в суперечках навколо Криму: це споконвічно російська земля!
Почнемо з того, що, мабуть, одні лише китайці мешкають на певній території з незапам'ятних часів, зберігаючи ідентичність. Решта земної "кульки" - суцільний плавильний котел. Хтось колись звідкись прийшов, когось переміг, з кимось перемішався.
Корінне населення Середньоруської рівнини - угро-фінські племена. Слов'яни тут прибульці.
Найдавніші мешканці Британських островів - скотти і пікти, предки сучасних шотландців. Пізніше з'явилися кельти, потім англосакси, потім нормани, які були, в свою чергу, скандинавами, які попередньо офранцузилися.
Хтось скаже, що це зовсім вже стародавні нетрі. Але в якому законі визначено, так би мовити, термін давності?
Розмови про те, де і чия земля, гарні для теоретичних вправ. Спроби будувати на них реальну політику до добра не доводять.
Чия земля?
Історично Крим, якщо на те пішло, - не російська і не українська, а татарська земля, яку Росія "взяла на багнет" наприкінці XVIII століття: у повній відповідності з нормами того часу, але врозріз із сучасним міжнародним правом, що заперечує придбання територій шляхом війни.
Заволодіти Кримом Росія намагалася давно. Найбільш відомі походи князя Василя Голіцина (1687 і 1689 роки) і фельдмаршала Бурхарда Мініха (1735). В останньому випадку вдалося навіть тимчасово зайняти Бахчисарай.
Кожен раз каменем спотикання виявлялися спека і безводдя. Татари вміли знаходити в степу воду для людей і коней, а росіяни ні.
Щоб підкорити Крим, знадобилося, по-перше, створити флот, по-друге, завдати відчутної поразки Туреччині, щоб змусити її відмовитися від протекторату над Кримом.
У 1774 році за Кучук-Кайнарджійським миром Стамбул зрікся сюзеренних прав на півострів. За сім років ханство, що лишилось без зовнішньої підтримки і блоковане з моря і суші, погодилося без бою увійти до складу Росії.
1787 року Катерина II зробила грандіозний "Таврійський вояж" у компанії австрійського імператора Йосифа.
В одному місці до монаршого кортежу понеслися, з пронизливими криками і розмахуючи шаблями, кінні татари. Імператриця почала кокетувати: ой, боюся-боюся, зараз ці дикі люди нас схоплять і продадуть у рабство!
Йосиф тонко посміхнувся: "Не думаю, щоб князь Потьомкін дав їм таке розпорядження".
Атракціон виглядав, швидше, як прихована загроза: якщо що, можемо на ваші цивілізовані краї нових підданих напустити.
"Колонізатори" і "работорговці"
У Росії був сильний моральний козир: у XVI -XVII століттях через Перекоп, за різними даними, пройшли з арканом на шиї від двох до п'яти мільйонів українських, польських і російських невільників, захоплених у набігах.
Південний схід сучасної України звався "Диким Полем". Ґрунти і клімат були такі, що застроми в землю палицю - дерево виросте, але оселитися там значило грати зі смертю.
Тож, за словами сучасного історика Андрія Буровського, якщо в наші дні кримський татарин кине в обличчя росіянину: "Колонізатор!", той може йому так само відповісти: "Работорговець!".
З іншого боку, цілком уявляти ханський Крим якимось розбійницьким гніздом і країною-паразитом, чим захоплювалися і дореволюційні, і радянські історики, невірно. На півострові були розвинуті сільське господарство і ремесла.
Наприкінці XVII століття посилення Москви поклало край набігам, а ханство існувало ще 100 років, і нічого з його економікою не сталося.
З просвітою теж справи йшли непогано. У Бахчисараї збереглося старовинне медресе, де на головному вході між дверними косяками висить важкий залізний ланцюг. Навіщо? А щоб кожен, хто заходить, включно з ханом, низько вклонився джерелу мудрості!
Після приєднання Криму до Росії на півострів масово їхали переселенці, як з великоруських, так і з малоросійських губерній, особливо, чомусь, з Чернігівської.
Найвідоміший герой Севастопольської оборони 1853-1855 років після адміралів Корнілова і Нахімова - розвідник-пластун Петро Кішка, етнічний українець.
Більшовицька різанина
Помітну роль зіграв Крим у Громадянській війні.
У 1920 році на півострів відступили з Північного Кавказу розбиті білі армії. Замість Антона Денікіна, який узяв на себе відповідальність за поразку, командування прийняв Петро Врангель.
На відміну від "неділителів", що билися за єдину Росію і вважали головною метою війни Москву, він не виключав існування Криму як окремої антибільшовицької держави.
Ідея "острова Крим", на думку ряду істориків, не була нездійсненною. Якби Британія зробила для Врангеля те, що американці в 1949 році для Чан Кай-ши, тобто ввела флот у Чорне море і взяла Перекоп під приціл корабельних гармат, проект міг би матеріалізуватися.
Після взяття Криму комуністи вчинили там наймасштабнішу різанину за всю війну, розстрілявши без суду близько 80 тисяч осіб.
Крим, що колись був останньою білою територією Росії, сьогодні, фактично, виступає як оплот радянських настроїв, і на мітингах промосковських активістів триколори сусідять із червоними прапорами.
За оцінками ряду істориків, після депортації кримських татар півострів міг стати Єврейською автономною областю у складі Російської Федерації.
Принаймні, ідея бродила в головах інтелектуалів із Єврейського антифашистського комітету, створеного з метою збору коштів для СРСР серед американських євреїв. Є дані, що її підтримувала дружина В'ячеслава Молотова Поліна Жемчужина.
Сталін поклав край цим мріям, знищивши комітет практично в повному складі і відправивши Жемчужину до ГУЛАГу.
Волюнтаризм і право
Переважно російським за етнічним складом Крим став в результаті повоєнних організонаборів робочої сили з розореної війною центральної Росії.
Під час поїздки Микити Хрущова до Криму в листопаді 1953 російські переселенці, за спогадами його зятя Олексія Аджубея, який його супроводжував, "торпедували" машину секретаря ЦК, скаржачись на відсутність житла, на погане постачання і на те, що їх змушують замість звичної картоплі обробляти виноград.
Московських і київських курортників з довоєнним стажем, які з ностальгією згадували чудові і дешеві фрукти, які вирощували татари, можна було зустріти в Криму до 1960-х років.
Деякі російські коментатори й особливо інтернет-блогери схильні пояснювати ініційоване Хрущовим рішення Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Криму від Російської Федерації до складу Української РСР або українським походженням "Микити", або клінічної дурістю і впливом алкоголю.
Як би до нього не ставилися, воно мало реальні мотиви, приймалося не в один день і не особисто Хрущовим, який на той момент ще не був першою особою в державі.
За стандартами західної демократії передача Криму дійсно виглядає сумнівно: не було ані референдуму, ані голосування на пленарній сесії парламенту, ані громадського обговорення. Але радянському законодавству і чинній практиці вона цілком відповідала.
З точки зору строгої законності, слід визнати нелегітимним і багато іншого, включно з жовтневим переворотом і самим існуванням радянської влади впродовж 70 з гаком років.
У 1956 році керівництво СРСР таким самим вольовим рішенням зробило Карело-Фінську РСР автономною республікою в складі Росії.
Якби цього не сталося, в 1991 році Карелія стала б незалежною державою, і Мурманська область сьогодні була б для Росії ексклавом, як Калінінградська.
Не можна ставитися до минулого вибірково і кон'юнктурно і визнавати в ньому лише те, що вигідно.
Народна воля
Що стосується волі більшості кримчан, то тут усе теж неоднозначно.
Запланований на вересень 2014 референдум про незалежність Шотландії готується чотири роки. У Криму ми спостерігаємо прагнення проштовхнути рішення в авральному порядку, не даючи людям подумати і ставлячи світ перед фактом.
Згідно з міжнародним правом, референдум - лише відправна точка для подальших неспішних переговорів з центральною владою. Мається на увазі, що вирішити наявні суперечності бажано без порушення територіальної цілісності держави, в рамках розширення автономії. Відділення - міра крайня.
Якщо хтось категорично налаштований на вихід, держава не повинна тримати людей у своїх кордонах, як у в'язниці. А сепаратисти не повинні поводитися зухвало: "знаємо тільки своє бажання, хочемо, і робимо, а ваша думка і проблеми нас не цікавлять".
Тим більш сумнівною з точки зору міжнародного права виглядає ситуація, коли за їхньою спиною стоїть сильна у військовому відношенні сусідня держава.
Російська сторона називає кримську ситуацію дзеркальним відображенням косовської. Але втручанню НАТО у Косові передувала реальна гуманітарна катастрофа, збройні зіткнення і етнічні чистки. У Криму терміново рятувати нікого не потрібно.
Скринька Пандори
У розмові з лідером кримських татар Мустафою Джемілєвим Володимир Путін висловив думку, що Україна вийшла зі складу СРСР не цілком законно.
Якщо Джемілєв вірно передав його слова (а спростування з боку прес-служби Кремля поки що не було), то російський президент відкрив скриньку Пандори.
Кілька років тому він сам сказав, що у того, хто не шкодує про розпад СРСР, немає серця, але у того, хто мріє його відновити, немає розуму.
Якщо оголосити розпад Союзу нелегітимним, то всі колишні республіки не є повноцінними суверенними державами і норми міжнародного права на них не поширюються.
Найближчий союзник Росії Олександр Лукашенко всупереч позиції Кремля визнав нову владу України і висловився на підтримку її територіальної цілісності.
Майдан білоруському лідерові вочевидь не симпатичний. Але можна припустити, що ще більше йому не подобаються претензії Кремля виносити вироки, які уряди на пострадянському просторі є легітимними, а які ні, і тим більше перекроювати кордони. Вчора Грузія, сьогодні Україна, а завтра хто?
Інша Росія
Провідні російські ліберали - Григорій Явлінський, Михайло Касьянов, Михайло Прохоров - з більшою чи меншою мірою обережності поставили під сумнів офіційну позицію.
На думку аналітиків, висловитися відвертіше і різкіше їм заважають майбутні вересневі вибори до Мосміськдуми. Лідери "Яблука", ПАРНАС і "Громадянської платформи" побоюються втратити голоси на тлі ура-патріотичних настроїв, які охопили публіку.
Директор "Левада-центру" Лев Гудков вважає цю тактику програшною. По-перше, пафос солідарності зі своїми - явище тимчасове, "за кілька місяців з'явиться інша реакція - коли люди почнуть усвідомлювати, що ця політика пов'язана з падінням життєвого рівня, зі зростанням інфляції". По-друге, партії, що не займають чіткої позиції з ключових питань, взагалі ризикують опинитися на узбіччі.
Найбільш розгорнуто висловився щодо Криму Олексій Навальний, який перебуває під домашнім арештом і позбавлений доступу в інтернет. Позиція лідера Партії прогресу особливо примітна на тлі на його адресу звинувачень у великоросійському шовінізмі, які звучали раніше.
На думку Навального, національним інтересам Росії відповідають, перш за все, братерські відносини з народами України і Білорусії, що передбачає визнання за ними права самостійно визначати свою долю.
"З Україною і Білоруссю ми як брати в різних квартирах, а не просто сусіди, - зауважив він у листі, переданому друзям і опублікованому ними в "Живому журналі". - Приїжджаючи до Києва, ви відчуваєте себе в чужому місті? Ні. І я ні".
"Україна величезна, і населення її величезне. Дружні та братські відносини з цією країною та її населенням є найважливішою геополітичною перевагою Росії і всіх народів, що населяють Росію", - переконаний пан Навальний.
Опозиціонер вважає, що спроби карати Україну є контрпродуктивними.
"Колосальна шкода Росії в стратегічній перспективі, але це його (Володимира Путіна. - Ред.) не цікавить - адже не сто років живемо", - іронічно коментує він.
Промінь надії
Національна гордість - річ серйозна. Образи пам'ятають довго, землю, яку вважають своєю, ніхто за здорово живеш не віддає.
Питання про територіальну цілісність держав і право націй на самовизначення - найскладніше у світовій політиці. Протиріччя здається нерозв'язним.
Але світ знає приклади виходу з історичних глухих кутів.
Франція і Німеччина століттями сперечалися за Ельзас і Лотарингію. У кожної сторони були вагомі аргументи, і тим, і іншим за святу справу ані своєї, ані чужої крові було не шкода.
Кілька років тому промайнуло повідомлення: дві країни створюють спільну мотострілкову бригаду у складі двох батальйонів, французького та німецького, з дислокацією в Ельзасі.
Ще кілька десятиліть тому президента Франції, що пустив німецьких солдатів на свою землю, співгромадяни просто лінчували б. У наші дні новина не привернула уваги. Технічне питання.
Всім би так: зробити умовними кордони, встановити загальні розумні і гуманні закони, рідше згадувати, хто якої національності, перестати мірятися силою, думати не про "історичну справедливість" і "славу предків", які без кінця чогось штурмували, а про гарне життя для сучасників і нащадків!
Що ж, значить, Європа вже вийшла з віку максималізму і запальності, а Росія поки що ні.
На думку філософа і культуролога Олександра Никонова, російська масова свідомість нагадує психологію підлітка: інфантильного, залежного і одночасно агресивного, самозакоханого й емоційно нестійкого.
Але націям, як і людям, властиво дорослішати.