Кореспондент Російської служби Бі-бі-сі Олег Болдирєв відвідав український зенітно-ракетний полк в Євпаторії та поспілкувався з військовими, які зіткнулися із непростим вибором.
Підполковнику зовсім зле. Він відповідає на передбачувані питання, а його голос вже тремтить. Він закінчує відповідь, вибачається, розвертається та йде.
Кілька годин тому його частина, український зенітно-ракетний полк в Євпаторії, підняла російський прапор. Під прапором вишикували військовослужбовців, які з трьох варіантів - виїхати до України, демобілізуватися і жити в Криму чи присягнути на вірність Росії - вибрали останнє.
Таких виявилася більшість. "Боляче говорити, але - 80%", - констатує підполковник Анатолій Гончарук.
Пан Гончарук вважає, що їх взяли залякуванням та спокусливими обіцянками. На прохідну останнім часом приїжджали представники Чорноморського флоту. "Розповідали, як добре служити в російській армії. Говорили, що тих, хто відмовиться від служби, з території Криму виженуть, квартири, які є в розпорядженні військовослужбовців, будуть передані тим людям, які будуть тут служити".
Також, за словами підполковника, російські посланці говорили, що органи безпеки України вже завели справи на всіх, хто залишив частину і чекають на них за межами Криму.
Це виявилося неправдою - Гончарук подзвонив у командування ВПС України сам.
Але житло - найголовніше, і найболючіше питання. Більшість службовців частини перебувають у феодальній залежності від тих, хто розпоряджається цими квартирами. А отже вихід з "дембелем" та подальшим життям в Криму для більшості – аж ніяк не вихід.
А частка кримчан у складі частини – 80%. Без варіантів, як-то кажуть.
Родина та батьківщина
Але виявляється, є варіанти. Тільки ще гірші.
"Це навіть не державна проблема, це - проблема моєї родини", - пояснює капітан Людмила Лейковська.
Її чоловік хоче демобілізуватися. Пані Лейковська й сама вже не проти, але стверджує, що демобілізуватись доведеться вже з російської частини.
Це, вважає вона, загрожує їй кримінальним переслідуванням в Україні - за зраду. А вона має родину в Україні. І тепер вона розривається - між чоловіком в Криму і рідними в Україні, яка всього за один тиждень перетворилася на закордон.
"Моя батьківщина - Україна. Але й Росія може стати моєю батьківщиною. Або я зраджу себе, і батьківщину або... або я не знаю що".
Капітан Лейковська починає плакати.
Російський захист
Вперше я приїхав до цього полку 5 березня. Напередодні проросійськи налаштована громадськість намагалася прорватися на базу. А через ворота вже якимось чином проникли кілька десятків "невідомих солдатів". Підполковник Гончарук стверджує, що вони "попросилися в туалет". Дивне вторгнення.
Хоч там як, ввечері 4-го березня інша частина євпаторійської громадськості - дружини і матері військовослужбовців - зупинили армійську вантажівку, що летіла на ворота.
Але в полку тоді встановилося якесь фантасмагоричне співжиття: російські військовослужбовці змусили українців здати зброю під замок, стверджуючи, що до частини нібито можуть прорватися "бандерівці". Неозброєні зенітники ходили частиною і як могли відбивали посягання росіян на пункт управління ракетними комплексами.
Поруч ходив представник кримської влади, який заявив, що все що відбувається - це тільки спосіб захистити українських військових від невідомих, але дуже підступних бандитів. По той бік воріт відбувався черговий мітинг з триколорами та георгіївськими стрічками.
"Це українська частина, яка здійснює спільну охорону своїх об'єктів з російськими військовослужбовцями, які прибули для..., - майор Геннадій Хорсун тоді надовго запнувся, - ... запобігання... недопущення витоку зброї в маси".
"Крим, Росія - разом, армія з народом!" – кричали люди слідом за організатором мітингу.
Потім російські військові відійшли. Недалеко - метрів на п'ять від воріт з іншого боку.
Київ не дав наказу
Капітан Лейковська - фахівець по роботі з особовим складом. Всі ці три тижні вона була змушена якось пояснювати підлеглим, що у зв’язку із цим збирається робити керівництво у Києві.
Верховне командування в Києві, за її словами, не робило нічого.
"Казали: "тримайтеся і не піддавайтеся на провокації". Всі трималися, захищали територію свого полку. І що сталося? За 21 день нам ніхто не прийшов на допомогу. Вказівок чітких з Міноборони і Генштабу не було".
Підтримки, говорить вона, ніхто не відчував. Трохи раніше капітан вимовила важке слово "зрада".
І пан Гончарук, і пані Лейковська кажуть, що солдати і офіцери були готові відстоювати частину, в якийсь момент думали навіть про використання зенітних установок проти російських БТРів.
Але наказ про використання зброї так і не надійшов. Головним для Києва було не дати привід "ввічливим зеленим чоловічкам" застосувати весь привезений з собою арсенал.
І поки обеззброєні українські офіцери показували мені казарми, біля входу ходив чоловік у "піксельному" камуфляжі, з автоматом і "Джмелем" (вогнемет – Ред.) через плече.
Служу "ну... своєму народу"
З понеділка територія частини почне змінюватися. Вчорашні офіцери та контрактники почнуть демонтувати старенькі стенди з непотрібними тепер гаслами типу "Кордони України святі й непорушні" або "Присягаю ніколи не кривдити український народ".
Прапорщик Максим Шумеєв цілком може опинитися сам на сам з таким гаслом вже з наступного тижня. У п'ятницю він прийняв присягу Росії.
Це явно незручне для пана Шумеєва запитання. "Я як служив народу України, так само й залишаюся служити, ну... своєму народу. Можна сказати навіть так, що - кримському народу", - пояснює він.
"Ну... Російської Федерації", - визнає він, не без вагання.
Але ж народ, за словами прапорщика Шумеєва, іншим не став. "Як це - іншому? Національностей тут багато - кримські татари, українці, росіяни".
Національностей багато і, незважаючи на переможні підсумки кримського референдуму, є чимало тих, хто переконаний, що суперечності між різними етносами тепер посиляться.
Прапорщик плутається, але уявіть себе на його місці. Особливо якщо за вами підійшов поспостерігати російський "колега" з "Калашниковим", який вирішив поєднати охорону КПП з роботою армійського цензора.
Якось продершись через політику, пан Шумеєв переходить до економіки, і тут йому явно легше. "Я служу 15 років, і за ці 15 років мені українська армія не дала нічого. Навіть гуртожитку".
"Думаю, стабільність буде, - прогнозує своє життя в Росії і службу в російській армії прапорщик. - І думаю, те, чого мені не дала українська армія, дасть російська".
"Може, квартиру отримаємо"
Йому вторить Світлана Шевченко, яка очікує, поки після зборів з керівництвом російського загону повернуться два її зятя, які вирішили начебто залишитися на службі в рядах російської армії.
"Ми радіємо, що все залишиться як і раніше, може зарплати піднімуться і пенсії, може, житло почнуть будувати і квартиру отримаємо".
Вона теж каже, що з пропискою в гарнізонному гуртожитку жодних варіантів, окрім переходу на службу в російську армію, не було.
На початку березня вона була серед тих, хто встав перед вантажівкою, що летіла просто на ворота частини. Але з того часу всі її хвилювання були тільки про те, щоб родичів "взяли до Росії". Взяли, ось.
"Я така рада – безмежно!", - повторює пані Шевченко.
Але безмежними є й трагедії на цьому витовченому п'ятачку біля КПП. Один з зятів вийшов з частини з сумкою і у формі - ознака того, що вирішив далі не служити. Моя співрозмовниця напружується.
Далі відбувається тиха, але гнівна розмова з дружиною, що його чекала. Офіцер і дружина йдуть вздовж паркану, сперечаються і жестикулюють.
Потім військовий розвертається і йде назад до воріт. Він ставить речі поруч з підполковником Гончаруком і йде назад у частину. Присягати, поки не пізно?
Важко уявити, щоб підполковнику стало ще важче на душі. Але, схоже, що таки стане.