Письменник і журналіст Олівер Баллоу вважає, що президент Володимир Путін ніколи не приховував свого наміру відновити російську міць.
Світ був ошелешений, коли Росія вторглася у Крим – та чи не слід було цього очікувати? Письменник і журналіст Олівер Баллоу вважає, що президент Володимир Путін ніколи не приховував свого наміру відновити російську міць. Втім, уже менш зрозуміло, як довго ця країна зможе втриматись на підйомі, каже Баллоу.
16 серпня 1999 року члени російського парламенту – Державної Думи – зібралися, щоб затвердити кандидатуру нового прем’єр-міністра. Вони вислухали промову кандидата, поставили йому кілька питань і, як належить, підтвердили його призначення.
Це був уже п’ятий прем’єр Бориса Єльцина за 16 місяців, і керівник однієї з партій навіть переплутав його прізвище. Замість цієї маловідомої особи, він висловився на підтримку кандидатури Степашина, – прем’єра, якого нещодавно звільнили, – але відразу ж виправив цю незручну помилку.
Якщо навіть ключові депутати Думи не пам’ятали, як звати нового прем’єра, не варто звинувачувати світ у тому, що його промові майже не приділили уваги. Навряд чи він керуватиме російським урядом більше кількох місяців, то навіщо докладати зусилля?
Ця людина – колишній офіцер КДБ Володимир Путін, і відтоді він безперервно керував найбільшою країною у світі, часом у ролі прем’єр-міністра, а часом – президента. Але тоді мало хто усвідомлював, – бо мало хто його слухав, – що в його промові висловлювався план практично всіх його майбутніх дій і пояснювалось, як він перебудує країну, яка ще учора була на межі тотального краху.
364-ма днями раніше Росія оголосила дефолт – неспроможність виплатити свої борги. Держслужбовці та пенсіонери отримували свої гроші з кількамісячною затримкою, якщо взагалі отримували. Базові елементи інфраструктури обвалювались. Найцінніше майно знаходилось у руках кількох взаємопов’язаних "олігархів", які правили країною у стилі середньовічних феодалів.
Колись могутня російська армія програла війну у Чечні, регіоні, де усіх мешканців, разом узятих, менше, ніж солдатів у Росії. Три країни – колишні учасниці Варшавського договору – увійшли в НАТО, таким чином просунувши цей західний блок ближче до російських кордонів.
Тим часом, країну очолював Єльцин – запальний п’яниця у слабкому здоров’ї. Положення здавалося безнадійним, але в Путіна був план.
"У цій промові я не можу осягнути всі завдання, що постають перед урядом. Але я знаю напевно, що жодне з них неможливо виконати без наведення елементарного порядку та дисципліни, без укріплення виконавчої вертикалі влади", – заявив він зібранню парламентаріїв.
Путін народився у Ленінграді у 1952 р. і виріс у золоті роки Радянського Союзу – період після тріумфальної перемоги СРСР у Другій світовій війні. Супутник, воднева бомба, собака Лайка і Юрій Гагарін – яскраві приклади радянських досягнень. Підкорення Угорщини у 1956 р. і Чехословаччини у 1968 р. – яскраві приклади радянської рішучості. Громадяни СРСР насолоджувались миром і добробутом. Життя було стабільним. Людям платили зарплати. Світ їх поважав. Кожен знав своє місце.
Коли Путін виступав у Думі, його батьківщина була вже іншою, менш поважною. Він говорив мовою людей, які прагнули втраченої певності, які хотіли, щоб з Москвою знову рахувались. Він не казав про це прямо, але йому явно боліло те, що кілька місяців тому Росії не вдалося перешкодити НАТО, коли його сили вигнали з Косово війська Сербії, російського союзника.
"Протягом століть Росія була й лишається великою світовою державою. В неї є та завжди будуть зони своїх законних інтересів […]. Ми не повинні послаблювати свою увагу, не повинні допускати, щоб нашу думку ігнорували", – промовив він.
Його внутрішня політика була спрямована на те, щоб повернути стабільність і покласти кінець, його словами, "революціям", через які Росія так опустилася. Його зовнішня політика ставила за мету відновити роль Росії у світових справах.
З цих двох ключових цілей випливали всі його дії за час правління. Якби тільки його відразу почули, ніхто б не дивувався його наступним вчинкам.
Відтоді він не обминув жодної можливості, наданої історією, – від терактів 11 вересня 2001 р. до української революції 2013 р., – щоб не скористатися ними заради своїх цілей. З тактичною прозорливістю та нещадним опортунізмом, вдома і за кордоном, він прагне повернути Росії той престиж, який був в неї за часів його юності.
Очевидним початком його кампанії була Чечня, символ поразки Росії. Чеченці відбили спробу Єльцина придушити їхню самодекларовану незалежність, але перемога для них виявилась гіркою. Війна спустошила чеченський народ, його економіку та інфраструктуру. Чечня перетворилася на клоаку злочинності, насильства та викрадень людей, і ніхто – до Путіна – не намагався змінити це становище.
Нарешті багатостраждальні російські патріоти дочекались людину, яка спроможна не лише платити їм пенсії, але й забруднити руки на захисті Вітчизни. На зламі тисячоліть, коли Єльцин відійшов і призначив Путіна виконуючим обов’язки президента, рейтинг підтримки маловідомого прем’єра перевищував 70% – і відтоді майже не опускався нижче цієї позначки.
Правозахисні групи та деякі уряди західних країн звинувачували Путіна у порушенні російських і міжнародних законів у боротьбі з його чеченськими супротивниками. (Європейський суд з прав людини виніс рішення проти Росії у 232 випадках щодо "права на життя", по суті, стверджуючи, що під час чеченської кампанії Росія багаторазово вдавалася до вбивств). Втім, це ніяк не похитнуло популярність Путіна.
У Чечні загинули сотні солдатів і тисячі чеченців. Сотні тисяч чеченців залишили свою землю і звернулися за політичним притулком поза межі Росії. Але територіальна цілісність Росії була забезпечена, і Путін взявся до роботи – відновлення престижу Росії.
Після 11 вересня 2001 р. Путін змалював свою чеченську кампанію частиною всесвітньої боротьби з тероризмом, таким чином притлумлюючи міжнародну критику поведінки його військових. На нетривалий час він зблизився с президентом США Джорджем Бушем-молодшим, – той навіть заявив, що розгледів душу Путіна, – допоки війна в Іраку не розділила їх. Щодо Іраку, Путін наполягав на дотриманні міжнародного права: жодне вторгнення не може здійснюватись без схвалення Ради безпеки ООН, а схвалювати поведінку США вона не збиралась.
Вдома, він розчавив наймогутніших олігархів. Спочатку це були ті, хто контролював ЗМІ, за рахунок чого Путін приборкав жвавий телевізійний простір. Потім, у 2003, було заарештовано Михайла Ходорковського, найбагатшу людину Росії. Його нафтова компанія була розділена і викуплена державною нафтовою компанією. Ходорковського засудили до ув’язнення через судовий процес, так ретельно спланований наперед, що організація "Міжнародна амністія" (Amnesty International) назвала його "в’язнем совісті".
"Гадаю, з арештом Ходорковського стало абсолютно зрозуміло, що Путін переслідує олігархів не для того, щоб встановити над цими велетнями владу демократичного громадянського суспільства. Він робив це у межах розбудови авторитарного режиму", – каже Христя Фріланд, яка на час приходу Путіна до влади була головою московського представництва газети Financial Times, а зараз є депутатом парламенту Канади від ліберальної партії. (Вона – одна з 13 канадців, яким цього тижня заборонили в’їзд до Росії внаслідок введення Канадою санкцій щодо російських посадових осіб).
Путін жорстко контролював парламентські вибори наприкінці 2003 р., і його прибічники зайняли дві третини Думи. Він високо оцінив вибори, назвавши їх кроком до "укріплення демократії", тоді як за словами спостерігачів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE) їх результати були "надзвичайно викривлені".
Лише за чотири роки Путін придушив Чечню, взяв у шори вільні ЗМІ та олігархів, всадовив у Думі тих, хто робитиме, що він забажає, і показав, що Росія має сильний голос у міжнародних подіях.
"Він каже, що думає, і робить, що каже, – принаймні набагато частіше, ніж, певно, будь-який інший сучасний політик або державний діяч. Західні аналітики і політики завжди намагаються знайти прихований зміст у його заявах, тоді як часто такого змісту немає. Це ж можна сказати про багатьох інших радянських лідерів, зокрема Сталіна – принаймні напередодні та під час Другої світової війни", – каже Дмитро Лінник, голова Лондонського відділу радіо "Голос Росії".
"Він націоналіст – у федеральному, а не етнічному сенсі цього слова". Думаю, це його найбільша рушійна сила – не жадоба до влади чи особисті амбіції".
Але Фріланд не погоджується.
"На мою думку, він прийняв серію рішень, цілком раціональних з його вузької особистої точки зору, і такий автократичний режим дає йому максимальну персональну владу і персональне багатство", – каже вона.
Не вистачало лише одного, щоб завершити картину світу його дитинства: ідеології.
Путін відновив деякі радянські символи. Він повернув національний гімн СРСР і радянські емблеми, підніс на новий рівень святкування радянської перемоги у Другій світовій війні. Але він також прийняв дорадянські ідеї. Він подружився з Російською православною церквою і поширив масові згадки про філософів антирадянського спрямування, наприклад, Івана Ільїна, чий прах він повернув на російську землю й урочисто перепоховав.
Ця схильність до унікально російської форми консерватизму загострилась після хвилі протестів проти порушень на виборах, яка прокотилась Москвою у 2011-12 рр. Як наслідок, у Путіна встановились ще більш непримиримі стосунки з російськими лібералами. Серед його улюблених ідеологів – Володимир Якунін, старий приятель, також колишній КДБ-іст, православний віруючий і наразі голова "Російських залізниць", однієї з компаній, що мають найбільшу стратегічну важливість для Росії.
"Росія не знаходиться між Європою та Азією. Це Європа й Азія – ліворуч і праворуч від Росії! Ми не міст між ними, а окремий цивілізаційний простір, де Росія поєднує цивілізаційні спільноти Сходу та Заходу", – так нещодавно висловився Якунін в інтерв’ю ІТАР-ТАРС.
Минулого тижня його також додали до санкційного списку США як "члена внутрішнього кола російського керівництва", услід за анексією Криму.
Ідея про те, що Росія незалежна від заходу, але рівна йому, дуже зручна, оскільки дозволяє Кремлю відкидати західну критику проведення виборів у Росії, її судових справ та зовнішньої політики, називаючи таку критику упередженою і недоречною.
Однак багато хто з друзів Путіна, хоча й зневажають економіку, політику, цінності й установи країн Заходу, дуже прив’язані до його вигод. Обидва сини Якуніна мешкають у Західній Європі, – один у Лондоні, інший у Швейцарії, – і там же ростуть його онуки.
Згідно з даними активіста проти корупції Олексія Навального, Якунін побудував собі палац у передмісті Москви, де використав каміння та інші будівельні матеріали з-за кордону – дивний крок для людини, яка начебто віддана розвиткові російської економіки, незалежної від Заходу.
Путін теж звиклий декларувати певні принципи, а потім позбавлятись них, коли вони виявлялись незручними. У 2003 р. він рішуче підтримував міжнародне законодавство щодо дій в Іраку, виступаючи проти вторгнення туди без дозволу ООН. У 2008 р. він відправив війська у Грузію, навіть не прикидаючись, що хоче проконсультуватись з Радою безпеки.
Минулого року інтервенція у Сирії була недопустима. Цього року інтервенція в Україні виправдана і легітимна поза сумнівами. Схоже на те, що принципи ніколи й не мали особливої ваги і що метою Путіна завжди було максимальне зміцнення Росії та відкидання усяких спроб Заходу приборкати її норов.
"Ми маємо всі підстави стверджувати, що горезвісна політика стримування Росії, яка проводилась і у XVIII, і у XIX, і у ХХ ст., продовжується і нині. Нас постійно намагаються загнати в якийсь кут за те, що ми маємо незалежну позицію", – заявив Путін минулого тижня у промові, що проголошувала анексію Криму; ця промова повторювала всі його думки 1999-го року, але з додатком образи, що накопичилась за 15 років.
"Якщо до упору стискати пружину, колись вона з силою розтиснеться. Про це слід завжди пам’ятати".
Нелегко самотужки змінювати країну, і Путін потребував допомоги хоча б однієї ключової групи російського суспільства. Придушуючи незалежних журналістів, бізнесменів і політиків, він поклав реалізацію своїх задумів на чиновників.
Їх добре винагороджують за допомогу. Минулого року заробітна плата чиновників вищого рангу зросла на 20%, вчетверо більше, ніж приріст загального бюджету. Такі розтрати Путіна означають, що для рівноваги бюджету барель нафти марки "Брент" тепер має коштувати близько $117, що більш ніж у п’ять разів перевищує рівень, необхідний у 2006 р., згідно з аналізом, проведеним Deutsche Bank.
Але чиновникам і цього замало. Міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев минулого тижня повідомив, що у 2013 р. середній хабар у Росії зріс удвічі і становить $4000. Минулого року організація Transparency International поставила Росію на 127-ме місце за "індексом сприйняття корупції", де вона знаходиться поруч з Пакистаном, Малі та Мадагаскаром.
"Насправді Путін сам загнав себе у кут, зруйнувавши усіх незалежних носіїв влади в Росії. Тепер він може покладатися лише на бюрократичний апарат і мусить збільшувати його фінансування, щоб і надалі зберігати його відданість", – каже британець Бен Джуда, автор "Крихкої імперії", дослідження путінської Росії.
"Врешті-решт гроші закінчаться, і він опиниться в тому ж становищі, що й радянські лідери кінця 1980-х, які мусили протистояти політичній та економічній кризі й водночас намагалися втримати вкупі країну. Зараз він видається сильним, але його Кремль побудований на одній величині, яку Росія не контролює: ціні на нафту".
Путін успішно побудував нову версію країни свого дитинства, спроможну на незалежні вчинки на світовій арені, владну над незгідними, з беззастережним авторитетом Кремля. Але це обосічний меч, адже СРСР розвалився не без причини, і створена за його подобою Росія ризикує спіткати таку ж долю.
На думку Володимира Буковського, дисидента, що провів десять років у радянській в’язниці, перш ніж виїхав на Захід у 1976-му, Путін абсолютно щиро вважає, що розпад Радянського Союзу був "геополітичною катастрофою".
"Він не розуміє, що радянська система була приречена на розпад, а тому вірить, що його місія полягає в тому, щоб якомога скоріше відновити цю систему", – каже Буковський.
Путін, що служив у середній ланці КДБ і любив Радянський Союз, разом з тим не мав інформації, доступної старшим офіцерам, які прекрасно знали, що СРСР розвалився через власну нежиттєздатність, а не через змову Заходу, каже Буковський.
"Це веде його якраз до… повторення тих самих помилок. Він хоче, щоб уся країна контролювалася однією людиною з Кремля, а це призведе до трагедії", – додає він.
Рішення Путіна ввійти у Крим було швидко та імпульсивно підхоплене групкою його улюблених посадових осіб. А це значить, що нема кому застерегти його від довготермінових наслідків його дій; отже, він триматиме свій курс, допоки сам цього не зрозуміє. Відповідно, його відносини із Заходом лишатимуться складними, особливо у тих місцях, які він вважає "зонами своїх законних інтересів".
Але ми не можемо сказати, що нас не попереджували.
Олівер Баллоу працює редактором з питань Кавказу в Інституті репортажів війни та миру (Institute for War and Peace Reporting). У своїй новій книжці "Останній чоловік у Росії" він докладно описує демографічний занепад російської нації.