Жителі Донбасу масово повертаються додому незважаючи на хиткість перемир'я.
Корреспондент з'ясував у п'яти осіб, що повернулися, якою вони побачили свою малу батьківщину і як батьківщина зустріла їх, пише Євгенія Вецько у №47 журналу від 27 листопада 2015 року.
На блокпостах біля лінії розмежування утворилися величезні черги. Багатьом людям доводиться ночувати в полі, щоб потрапити в зайняту сепаратистами частину Донбасу. Очікування часом розтягується на три дні. Така сама ситуація на кордоні з Росією. У Федеральній міграційній службі РФ кажуть, що в середньому за десять днів кордон перетинають 1,3-1,5 тис. осіб.
Станом на кінець жовтня, за даними ДСНС, додому повернулося понад 121 тис. осіб – ще в кінці вересня ця цифра була вдвічі меншою
Причина ажіотажу проста: тисячі вимушених переселенців скористалися сталим перемир'ям, нехай навіть умовним, щоб повернутися в рідні міста. Станом на кінець жовтня, за даними ДСНС, додому повернулося понад 121 тис. осіб – ще в кінці вересня ця цифра була вдвічі меншою.
Корреспондент поговорив з п'ятьма такими людьми. У кожного з них своя історія, свої погляди, свої плани на життя. Когось з них побачене жахнуло, хтось уже встиг розчаруватися і знову залишити рідний дім, але є й ті, хто чекає, «як життя покаже», і дивиться в майбутнє зі стриманим оптимізмом. Об'єднує тих, хто повернувся, одне – вони не називають своїх імен, побоюючись відкрито говорити про те, що їм не подобається в «республіках».
Марія, 57 років, Київ – Донецьк
Ми поїхали навесні минулого року. Кілька разів приїжджали до Донецька – подивитися, що з будинком, квартирою, а два місяці тому вирішили повернутися. Я просто дуже хотіла додому. Дім є дім.
Скажу чесно: перше враження було тяжким. Ми живемо в мікрорайоні Путилівка, це недалеко від аеропорту. У розпал бойових дій він був одним з найбільш обстрілюваних. Тому людей тут залишилося мало. Вийдеш на вулицю, а там одна-дві людини, вікна майже не світяться. З громадського транспорту хіба що автобус, який ходив сюди навіть в найбільш напружені дні. Магазин, що працює, на весь район один. Майже відразу після повернення ми їздили в центр і зрозуміли, що життя починається за чотири зупинки від нашого району.
У центрі міста майже нічого не змінилося. Люди хіба що чують звуки війни. Там проводять заходи і для діток, і для дорослих, балет Вадима Писарєва приїжджав.
Зараз ситуація змінюється на краще і в інших районах. Жителі міста потихеньку повертаються, і на душі стає радісніше. Все більше вікон, які світяться, дуже зворушливо виглядають таблички Ми працюємо! на забитих картоном вітринах магазинів. У нас у Путилівці відкрилося вже кілька.
Раніше недалеко від нашого будинку був ринок, дуже хороший. Але його повністю розбомбили. Тепер на його місце щосереди та щосуботи приїжджають машини з продуктами, і виходить щось схоже на ярмарок. Продукти, овочі набагато дешевше, ніж у великих магазинах. Людей мало, а ярмарок є.
Вже почали тягнути тролейбусну гілку до нашого району. А от далі, до аеропорту, краще не ходити. Там жахливо ...
Коли їхала додому, дуже боялася реакції сусідів, знайомих. Думала, що вони вважають тих, хто виїхав з міста, зрадниками. Наш будинок сильно постраждав, і квартири вигорілі є, але саме в нашому під'їзді хіба що вікна вилетіли, тому людей тут залишилося більше. І коли нас зустрічають сусіди, то обіймають, цілують і з надією запитують: «Назовсім?». Я навіть не очікувала.
Політичні теми не обговорюють. Говорять про що завгодно – як жили, як пенсію оформили, де продукти дешевше купити. А хто кому окупант, хто визволитель, на побутовому рівні не з'ясовують
А ось політичні теми не обговорюють. Говорять про що завгодно – як жили, як пенсію оформили, де продукти дешевше купити. А хто кому окупант, хто визволитель, на побутовому рівні не з'ясовують.
Не бачу я на вулицях й озброєних людей. У формі – так. Багато. А ось з автоматами – жодного разу.
Що дуже сильно напружує, так це відгуки боїв. Днів три, як ми приїхали, було тихо, а потім ... Як дев'ята-десята вечора, так починається канонада. Хто звідки стріляє, я не знаю. Ті, хто пережив війну, може, розбираються, я просто чую глухе «бабах». Кілька разів були автоматні черги. І, на жаль, щоденна стрілянина не припиняється, а, скоріше, посилюється.
А нам так хочеться миру. Це єдине, що потрібно тим, хто живе в Донецьку. Не лякають ні ціни, ні політика. Головне, щоб все стабілізувалося.
Олексій, 35 років, Москва – Луганськ
Я люблю своє місто і не хотів їхати. Навіть коли стріляли активно. Але роботи в Луганську загалом немає, а сім'ю годувати треба. Тому я вирішив поїхати в Росію, влаштуватися там, потім забрати дружину і дітей.
Але не вийшло. Робота, яку я знайшов в Московській області, швидше сезонна. Та й складно в чужому місті, чужій країні, без рідних, без друзів. Тому восени вирішив не продовжувати контракт, а повернутися.
Щоправда, коли приїхав, здалося, що з Росії і не виїжджав: прапори російські, рублі російські. Перелаштовуватися на гривню не довелося. Але народ налаштований: «Ми самі впораємося! І без Росії, і без України!». Подивимося, що з цього вийде.
В принципі тут жити можна. Продукти в магазині є, ліки, хай і не в такому достатку, як раніше, теж є. З чим не виникало проблем ніколи, так це з алкоголем
В принципі тут жити можна. Продукти в магазині є, ліки, хай і не в такому достатку, як раніше, теж є. З чим не виникало проблем ніколи, так це з алкоголем. Завод Луга-Нова (Луганський лікеро-горілчаного завод) свою продукцію постачає в магазини справно.
З чим складно змиритися, коли повертаєшся, так це з комендантською годиною. Можна, звичайно, і порушити, але загрожує неприємностями.
Що стосується людей ... Все залежить від того, як у них з грошима. Ті, у кого мало, можуть і агресивно поводитися. А хто може себе і сім'ю забезпечити, ті по-доброму дивляться.
Думка, що за проукраїнську позицію тут вбивають, не зовсім вірна. Ризик, звичайно, є. Але у мене кум, наприклад, замість гудків поставив рингтон Гімн України. Коли я телефонував привітати його з днем народження, питав, чи не боїться. Відповів, що деякі погрожують, але він не боїться. Навіть у школі піднімає питання, чому дитина за українською програмою не вчиться. Не соромиться того, що громадянин України і дитина отримала український паспорт.
Тобто залишатися при своїй думці можна, але все залежить від стійкості й активності. Якщо нічого, що вибивається із загальної картини, не робиш, то все буде нормально. Такий от вінегрет. І кожен сам думає, як себе в ньому вести.
До речі, якщо вже казати про матеріальне, то найкраще зараз живеться пенсіонерам, які отримують по дві пенсії – від України і від «ЛНР». Решті складніше. Ось і я вирішив, що якщо сумно буде, то навесні знову до Росії поїду. Але не виключено, що вже назовсім.
Олена, 32 роки, Київ – Алчевськ
Ми виїхали з рідного міста влітку 2014-го. Сподівалися, що на пару тижнів. Навіть теплих речей багато не брали. Залишили машину, дачу. Але швидко зрозуміли, що залишимося надовго.
За ці півтора року ми не приїжджали жодного разу. Квартира снилася постійно. Все таке знайоме, звичне, рідне. Ми ніколи не прагнули виїхати, щиро любили Алчевськ. Тому, як тільки ситуація почала заспокоюватися і перемир'я стало реальним, вирішили повертатися.
Скажу чесно: коли приїхали, першого шоку не було. Так, вибір у магазинах невеликий, так, дорого, але в принципі вижити можна. Прозріння приходило поступово.
Я знала, що в Алчевську з 22:00 діє комендантська година, але не думала, що все так суворо. Затрималися в гостях на 15 хвилин і вже не змогли викликати таксі. Пішки в цей час гуляти дуже небезпечно, можна нарватися на патруль. Довелося залишатися ночувати.
Окрема тема – діти. Дитячі садки працюють, але годують там в кращому разі макаронами з консервами. У школі – суміш української та російської програм. І з перших класів починають розповідати про велич Росії і Новоросії.
Будь-які документи (у тому числі й атестат), отримані там, – фікція, розповіді про повністю безкоштовне навчання у вузах теж. Кажуть, що дипломи видають російського зразка, але я повірю, тільки коли побачу хоча б одну реальну людину, яка його отримала. Так що ні про яке перспективне майбутнє для дитини говорити не доводиться.
Та й складно перелаштовуватися після Києва, де ти можеш говорити про що завгодно, з ким завгодно. Всі наші родичі підтримують «ЛНР», ми ж ніколи не приховували проукраїнських поглядів. Коли зібралися всі разом у гостях у бабусі, спілкуватися було важко. На нас дивилися спідлоба і повторювали: «У нас тут все нормально. Що ви там сиділи у своєму Києві?».
«У нас тут все нормально» – це відповідь жителя «ЛНР» практично на будь-яке питання. А ще розповіді про те, яка велика країна Росія і як вона бореться з фашизмом, світовим тероризмом і зупиняє війни. І заради цієї великої місії можна все стерпіти
«У нас тут все нормально» – це відповідь жителя «ЛНР» практично на будь-яке питання. А ще розповіді про те, яка велика країна Росія і як вона бореться з фашизмом, світовим тероризмом і зупиняє війни. І заради цієї великої місії можна все стерпіти. Навіть відсутність світла, води і нормального життя.
Але останньою краплею стала зустріч з однокласником. Він підійшов до мене на дитячому майданчику. Ми мило поговорили, а потім він з гордістю почав розповідати про те, як служив в «ополченні» і вбивав.
Ми повернулися до Києва, і вже звідси шукаємо нових господарів для нашої квартири. З родичами майже не спілкуємося. Мені складно було їхати, але виявилося, що спокійно і комфортно себе почувати ми з дітьми можемо тільки в стінах власного будинку. А коли виходиш з під'їзду, тут починається інше життя. І воно нам зовсім не подобається.
Ірина, 33 років, Київ – Алчевськ
До Алчевська ми з чоловіком поверталися вимушено. До цього моменту вже півтора роки жили в столиці, знайшли роботу і ніяк не могли вирішити, чи залишатися в Києві, чи шукати щастя в якомусь іншому місті, чи все-таки повертатися додому. Але сильно захворіла свекруха, яка весь цей час була в Алчевську, і ми зрозуміли, що вибір очевидний.
Перше враження – 30 годин дороги. Але, коли ми дісталися до Алчевська, зрозуміли, що на цьому наші пригоди не закінчилися. Наш автобус прибув о другій годині ночі. Абсолютно порожнє місто, жодного таксі, пішки небезпечно. Всі пасажири накинулися на випадкового водія і мало не билися за право дістатися додому. У підсумку ми виїхали, віддавши 100 грн за відстань 2 км.
Вранці враження посилилося. Виявилося, що вода в крані – занадто велика розкіш для жителів «ЛНР». Що о сьомій вечора місто практично вимирає. Ні машин, ні людей, усе зачинено. А після походу в магазин у мене сталася перша істерика. У гаманці були і гривні, і рублі, і коли я попросила продавчиню пояснити, який курс і чи можу я розрахуватися гривнями, чоловік, який стояв за мною в черзі, почав обурено з'ясовувати, звідки я приїхала. І слідом кричав, що зрадників, які ховалися в Україні, тут ніхто не чекає. Мене це дуже зачепило. Я ж повернулася додому ...
Поступово я звикла, що на вулиці багато «ополченців». Серед них мінімум третина – дівчата. Щоправда, всі без зброї. Люди розповідали, що раніше вони могли прийти в кафе і скласти на стіл автомати або, погрожуючи зброєю, не розплатитися в магазині. Зараз з цим жорстко. Військовим не продають алкоголь, і єдине, що відрізняє їх від звичайних людей, це форма.
До чого я не можу звикнути ось уже два місяці, так це до поведінки людей, до їхньої реакції на події. Слухняно терплять усе. Навіть відсутність елементарних умов для життя. І повторюють як мантру, що все на краще
До чого я не можу звикнути ось уже два місяці, так це до поведінки людей, до їхньої реакції на події. Коли десь вдалині стріляють, вони навіть не повертають голови. Чергу за водою вони сприймають як належне, слухняно терплять усе. Навіть відсутність елементарних умов для життя. І повторюють як мантру, що все на краще.
Це притому що пенсіонери, які не змогли оформити українську пенсію, в прямому сенсі слова помирають від голоду. Що чоловіки йдуть в «ополчення» не за ідею, а тому, що хоч там платять. Що через день я чула перекази одкровень дружин «ополченців» з Луганська та сусідніх міст про те, як вони селяться в квартирах людей, які виїхали. І вибирають дорожче.
Тут є люди, які примудряються заробляти. Переважно це ті, хто возить алкоголь. На тлі стресу люди дуже багато п'ють
Так, тут є люди, які примудряються заробляти. Переважно це ті, хто возить алкоголь. На тлі стресу люди дуже багато п'ють. Хороший алкоголь коштує дорого, тому в місті активно відкриваються наливайки, де можна купити і самогон, і навіть розбавлений спирт, якість якого зрозуміло яка.
Але навіть зароблені гроші витратити особливо ніде. Половина закладів не працює, половина – максимум до семи-восьми вечора. Є один або два, які зачиняються о 22:00, але столики там потрібно бронювати за два тижні.
Поки ми тут. Але звикнути до такого життя ніяк не виходить. Так, ті, хто пересидів війну, радіють. Вони порівнюють з більшим злом, з тим, що було рік тому. І навіть вірять у світле майбутнє. Але я не вірю.
Євген, 37 років, Дніпропетровськ – Донецьк
У Дніпропетровськ ми поїхали вісім місяців тому. Але роботи я так і не знайшов. Я професійний юрист, але за мою роботу мені пропонували 1,2 тис. грн. Як прожити на такі гроші? А деякі роботодавці, коли дізнавалися, що ми з Донецька, відразу закінчували розмову фразою: «Ми вам передзвонимо».
Взагалі від цих восьми місяців у мене залишилося похмуре враження. Так, працюють банки, пошта, але з роботою там не дуже, постійна загроза мобілізації, комуналка дорога.
Та й з житлом було складно. Коли закінчилися гроші на орендовану квартиру, нам запропонували з'їхати у вагончики для біженців по 350 грн за ліжко. Ми дуже здивувалися такій «привітності». Добре, що в місті були родичі.
У підсумку, щойно в Донецьку припинили бахати, ми вирішили повернутися додому. Все-таки квартира своя. З роботою відразу повезло і мені, і дружині. Працюємо в приватних структурах, на двох отримуємо 30 тис. руб. Так що все добре.
Відпочивати є де – ось льодову арену відкрили. Кафе є, магазини відкриваються.
Іноді лякають відгомони вибухів і стрілянини. Ті, хто не їхав, не звертають уваги, а ми ж до тиші звикли. І засмучує ситуація з бензином – іноді його не знайти. І ціни вище, ніж у Росії.
Ну й документи. Хоча зараз контор, які займаються оформленням українських паспортів, пенсій і будь-якої іншої документації, хоч греблю гати. Дорогувато, правда. Якщо не виїжджати, то вклеїти в паспорт фотографію коштує десь 1 тис. грн.
Ще складно звикнути до наявності «міністерства державної безпеки ДНР» – це куди можуть забрати за «патріотичні казки».
А в іншому місто оживає. Третина оголошень у соцмережах – від тих, хто хоче зняти квартиру. Так що у нього є майбутнє.
***
Цей матеріал опублікований в № 47 журналу Корреспондент від 27 листопада 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованими на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.