RU
ГоловнаУкраїнаПолітика
 

Як спасти медицину. Інтерв’ю з директором Інституту серця

Корреспондент.net, 19 серпня 2016, 14:03
0
2367
Як спасти медицину. Інтерв’ю з директором Інституту серця
Фото: Дмитра Ніконорова
Борис Тодуров закликає владу не зволікати з реформами у медицині

Керівник Інституту серця Борис Тодуров дав інтерв’ю журналу Корреспондент.

У ньому він розповів, як провів першу в Україні операцію з пересадки механічного серця, про ситуацію з трансплантологією і як він бачить реформи в медицині, пише Олена Марченко у №30 видання від 12 серпня 2016 року.

- Борисе Михайловичу, розкажіть, будь ласка, про штучне серце. Чи замінює воно справжнє?

- Багато хто думає, що під час операції ми видаляємо справжнє серце і замінюємо його штучним, але це не так. Хворе серце у пацієнта залишається на місці, а ми встановлюємо невелику турбіну до лівого шлуночка, яка виконує частину функцій серця – забирає кров із серця і подає її в аорту. Таким чином, кров перекачується вже не серцем, а турбінкою. В Європі пацієнти отримують таке механічне серце безкоштовно і чекають, поки знайдеться донор. В середньому зі штучним серцем живуть 1,5-2 роки. Але є прецеденти, коли люди жили з ним і по 7-8 років.

- Чому першим володарем штучного серця в Україні став 41-річний харків'янин Павло Дорошко?

- У нас є лист очікування пацієнтів, яким потрібна пересадка серця. Зараз у цьому списку понад 50 осіб. Як показує практика, жити їм залишилося не більше півроку. І за цей час потрібно або знайти донора, або імплантувати механічне серце. Дорошко був першим у цьому списку, якби ми не зробили йому операцію, він помер би в найближчі тижні.

- Ви оперували самі?

- Операцію проводив я. Але кардіохірургія – це завжди командна робота. В операційній разом зі мною працювали ще 20 осіб. До речі, перед операцією ми їздили в одну з клінік Німеччини, щоб подивитися, як це роблять там. Отримали спеціальний сертифікат, прослухали відповідний курс і здали іспити. Без сертифікату нам ніхто не дозволив би оперувати – фірма, яка виготовляє механічні серця, дуже дорожить своєю репутацією.

Фото Дмитра Ніконорова 

- А про яку конкретно компанію йдеться?

- Для операції ми використовували механічне серце німецької фірми Berlin Heart (хоча є й інші виробники цього продукту) – його вартість склала близько 120 тис. євро. Звичайно, немаленька сума. Але цей механізм працює без поломок і збоїв, тому ціна виправдана.

- Хто заплатив за механізм? Сам пацієнт?

- Ні, у нього таких коштів не було. Механічне серце нам дав виробник під моє чесне слово. Тепер благодійний фонд Серце на долоні збирає гроші, щоб віддати компанії борг. Зазначу: така операція була проведена в Україні вперше. Сподіваюся, що в майбутньому в нас з'явиться державна програма для тяжкохворих людей та механічні серця закуповуватиме держава.

- Все-таки механічне серце дає лише відстрочку: рано чи пізно пацієнтові знадобиться справжнє донорське серце. Чи отримає його Дорошко?

- На жаль, поки гарантій цього ніхто дати не може. Адже ми досі користуємося законом від 1999 року, в якому написано, що взяти донорський орган у померлого можна лише за згодою його родичів. А близькі, як правило, виступають проти донорства. Так що питання залишається відкритим. Я вважаю дуже показовим досвід Білорусі. Там існує презумпція згоди, тобто я можу бути донором органів за замовчуванням. А якщо я не згоден, то заздалегідь (за життя) вношу свої дані в реєстр незгодних. От і все. 

Білоруси за останні роки у 40 разів збільшили кількість операцій з трансплантації. Що характерно – ніяких кримінальних скандалів немає

Білоруси за останні роки у 40 разів збільшили кількість операцій з трансплантації. Що характерно – ніяких кримінальних скандалів немає.

Ще один позитивний ефект у Білорусі – у них зникли черги на діаліз. Тисячі людей, які страждали на ниркову недостатність і перебували на штучній нирці, повернулися до повноцінного життя, стали платниками податків. Гемодіалізні центри закрилися, стала непотрібною закупівля дорогого обладнання та витратних матеріалів для цих центрів.

За статистикою, у нас у листі очікування перебувають люди у віці до 40-50 років – держава змушена їх утримувати, платити пенсію, закуповувати препарати й апарати. Тільки на діалізі у разі прийняття відповідного закону можна було б заощадити мільйони доларів.

Чотири моїх пацієнти в минулому році поїхали в Білорусь, де їм усім вдало пересадили серця. Заплатили по $ 150-250 тис. І не з власної кишені – у людей таких грошей немає

Чотири моїх пацієнти в минулому році поїхали в Білорусь, де їм усім вдало пересадили серця. Заплатили по $ 150-250 тис. І не з власної кишені – у людей таких грошей немає. А з державного бюджету. Чому це все не можна робити у нас й економити величезні гроші?

Просто не кожен зараз пам'ятає, що ми з вами платники податків і держбюджет формується за наш рахунок.

- Уже 2,5 роки новий закон про трансплантологію перебуває в режимі очікування. Чому?

- Хіба тільки цей закон у режимі очікування? У нас багато хороших і правильних ініціатив у режимі очікування. Все тому, що в країні немає стабільності, немає узгоджених дій у Верховній Раді, в уряді.

Змінюються фахівці, змінюється уряд, змінюється міністр у Міністерстві охорони здоров'я. А єдиної команди, яка щось би просувала, – немає. Ми, трансплантологи і кардіохірурги, підготували закон і зараз зустрічаємося з усіма фракціями – розповідаємо, пояснюємо, говоримо, що це потрібно країні і людям. І потрібно це не для нас – у нас своєї роботи вистачає. А для пацієнтів. 

Трансплантологія – дуже важкий хліб. Кардіохірургу простіше зробити 100 операцій на відкритому серці, ніж провести одну трансплантацію

Трансплантологія – дуже важкий хліб. Кардіохірургу простіше зробити 100 операцій на відкритому серці, ніж провести одну трансплантацію. Після звичайної операції хворі виписуються через тиждень і мінімум кілька років почувають себе добре. А після трансплантації у мене з'являється справжній головний біль – пацієнту потрібен спеціальний режим реабілітації, підбір імунодепресантів, контроль відторгнення. Це багаторічна праця. І наважуються на неї лише ентузіасти, які люблять свою роботу. Тому і трансплантологів у нас можна перерахувати по пальцях.

- Якщо приймуть закон про трансплантологію, де Україні взяти фахівців?

- Ми підготуємо фахівців. Просто зараз їх нема на чому готувати – немає достатньої кількості операцій. Ми сьогодні робимо поодинокі трансплантації. За останні сім років в Україні не було жодної пересадки серця. Тому немає навіть таких операцій, щоб продемонструвати майбутньому фахівцю, що і як робиться.

Взагалі хорошому кардіохірургу достатньо місяця або двох стажувань за кордоном, щоб займатися трансплантологією. Свою першу операцію з пересадки серця я провів після тримісячного стажування в Німеччині – і все нормально.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Розкажіть про своїх пацієнтів, яким пощастило і яким ви все-таки пересадили серця в Україні?

- Мій перший пацієнт з пересадженим серцем – Едуард Соколов – живе в Харкові. Після операції минуло вже 13 років. Ми часто з ним листуємося у Фейсбуці. Під час пересадки йому було десь близько 40 років. Я радий, що він виховав дочку, був увесь цей час чоловіком, батьком, прожив повноцінне сімейне життя. Мені здається, це дуже гуманно дати людині, якій залишилося пару місяців, можливість прожити ще 13 або 15 років. А є випадки, коли з донорським серцем люди живуть і 25 років.

Ще один мій пацієнт Сергій Маценко живе в Кобеляках на Полтавщині. Після пересадки минуло вже 10 років. До речі, на Заході поширені повторні пересадки серця: коли одне донорське серце вичерпує свої запаси міцності, ставлять інше.

- Що відчуваєте, коли бачите відкрите людське серце?

- Величезну відповідальність. За дверима операційної завжди стоять родичі хворого, які чекають результату операції. Коли грудна клітка людини відкрита і ти бачиш серце, часу, щоб подумати про те, що там всередині у пацієнта, чим він жив, заради чого стукає це серце, – майже немає. У решти хірургів є, а у нас немає. Якщо серце вже зупинено, у нас є близько 40 хвилин, щоб зробити все. Тут головне тримати себе в руках і не панікувати, не метушитися.

Іноді, коли зупиняєш серце, а потім запускаєш його, відчуваєш величезне задоволення від добре зробленої роботи. І виникає відчуття, що твоє серце теж запускається одночасно із серцем пацієнта. А взагалі, операція на серці – неймовірне видовище.

- Сьогодні в Україні не вщухають розмови про реформи в медицині. На ваш погляд, з чого варто було б почати?

- Медицина – це дуже тонкий інструмент, який можна намалювати у формі трикутника. На нижньому рівні знаходяться пацієнти, а на верхівці цього трикутника – чиновники і влада. А між ними, на передовій, стоять медики, які на лінії оборони і борються з хворобами. Щоб медики могли воювати на передовій, їм потрібен надійний тил, тобто держава.

І якщо ми на передовій лікуємо, рятуємо, зберігаємо життя, то держава повинна нас забезпечити нормальними лікарнями зі світлом і теплом, медикаментами, обладнанням. Захистити нас юридично і соціально. Я, наприклад, регулярно оперую людей з гепатитом або ВІЛ-інфікованих, і ні я, ні безліч моїх колег не захищені. Привезли людину з травмою, мені потрібно терміново робити операцію, аналізи ще не готові, і я не знаю, чи є у неї ВІЛ чи ні. Тисячі лікарів по всій Україні ризикують своїм здоров'ям за зарплату в 2-3 тис. грн. Хіба це правильно?

Люди приходять до нас зі своєю бідою. А не для того, щоб запросити на весілля або пригостити шоколадкою. І якщо ми на передовій – будьте люб'язні дати нам зброю, бронежилети і патрони, засоби аеророзвідки і багато чого іншого.

Фото Дмитра Ніконорова 

- Я пам'ятаю вислів одного з генералів армії, що став вже крилатим: «А броніки добудете собі в бою». Давайте зробимо страхову платну медицину в такому випадку?

- У нас неправильне уявлення про страхову медицину. Страхова медицина не означає, що кожен хворий повинен заплатити за себе готівку. Адже ми з вами платники податків. Ми отримуємо зарплату, сплачуємо податки. З наших податків найняті нами чиновники, яких ми взяли спеціально для того, щоб вони розпоряджалися нашими грошима, зобов'язані виділити певний відсоток, який іде на медицину. 

У розвинених країнах ця сума коливається від 9% до 12%, іноді 20% із загального бюджету країни. А наші чиновники чомусь вирішили, що нам з вами достатньо буде 3%

У розвинених країнах ця сума коливається від 9% до 12%, іноді 20% із загального бюджету країни. А наші чиновники чомусь вирішили, що нам з вами достатньо буде 3%. І наше завдання вийти і сказати: люди, нам мало 3%. Дайте нам 9% або 12%. Тому що у нас накопичилася величезна заборгованість за 25 років – і щодо лікарень, і щодо устаткування, і з підготовки кадрів у медицині, і щодо амбулаторій, і щодо транспорту. Ми з вами експлуатуємо спадщину Радянського Союзу. Тому давайте виділимо на медицину 12%. Адже наш запас міцності вже давно вичерпаний.

Коли я починав працювати, ще не було апаратів УЗД вартістю 2 млн, не було МРТ, не було гастроскопії, рентгенендоваскулярних втручань, не було робототехніки. За ці роки медицина зробила крок далеко вперед, що дозволило знизити смертність й інвалідизацію на порядок. 

У 1987 році в кардіохірургії вмирав кожен четвертий пацієнт, а тепер тільки 2%. При цьому кожна операція стала дорожче в десятки разів і з цим треба рахуватися

У 1987 році в кардіохірургії вмирав кожен четвертий пацієнт, а тепер тільки 2%. При цьому кожна операція стала дорожче в десятки разів і з цим треба рахуватися. Це як з телефонами: раніше купували за 18 руб. червоненький стаціонарний телефон і були раді, зараз є апарати по $ 800 з величезними можливостями, які полегшують наше життя. Також і в медицині. Ми постійно про це говоримо, але нас не чують.

- Вам пропонували йти в політику? У МОЗ?

- Мені пропонували бути міністром, я відмовився. Не бачу себе в політиці.

- Пропозиції були за нинішньої влади?

- Так, я подумав і відмовився – кожен повинен займатися своєю справою. У мене немає підготовки – юридичної, організаційної, щоб бути адміністратором такого рівня. Там треба поваритися, попрацювати, зрозуміти всі тонкощі медицини величезної країни.

А ми сьогодні наймаємо високопоставлених менеджерів без будь-якої підготовки. Я, як платник податків, таких менеджерів не наймав і не хочу. Олександр Квіташвілі став міністром – почекайте, можливо, він і чудовий хлопець, але він два дні в Україні. Скажіть, кому прийшла в голову ця ідея?

Влада весь час намагається перекласти відповідальність за цілу величезну галузь на іноземців. Невже серед 40 млн українців немає нормальних, чесних, розсудливих людей – професіоналів, здатних чесно працювати? Віддали всі закупівлі міжнародним організаціям під 10% від загальної суми витрат. Десятки мільйонів доларів платників податків платимо сумнівним організаціям за кордон і розписуємося в повній неспроможності найбільшої європейської країни чесно провести елементарну закупівлю медичних препаратів. За державу прикро.

***

Цей матеріал опубліковано в №30 журналу Корреспондент від 12 серпня 2016 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент у повному обсязі заборонено. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент,опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.

ТЕГИ: медицинареформаМОЗ
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.
powered by lun.ua

Корреспондент.net в соцмережах