Перебіжчиків охоплює ностальгія, і вони просяться назад - їм важко прийняти спосіб життя і звичаї чужої країни.
Проживши в Росії рік, Едвард Сноуден не приховує бажання повернутися на батьківщину. Це далеко не перший випадок в історії спецслужб, коли перебіжчиків охоплює ностальгія і вони просяться назад, - їм важко прийняти спосіб життя і звичаї чужої країни.
У жовтні 2007 року у Букінгемському палаці відбулася урочиста церемонія. Королева Великобританії Єлизавета II вручила орден Святих Михайла і Георгія радянському перебіжчикові Олегу Гордієвському. І ввічливо запитала, як він влаштувався в Англії.
- Спасибі, я всім задоволений, - заспокоїв королеву екс-співробітник КДБ.
- Дякую за все, що Ви зробили для Британії, - люб'язністю на люб'язність відповіла Єлизавета ІІ.
Треба сказати, що не в усіх перебіжчиків часів холодної війни був привід відповісти так само, як Олег Гордієвський. Для багатьох життя на другій батьківщині виявлялося важким. Найчастіше це стосувалося тих, хто втік із заходу на схід.
Рай, що розчаровує
“А знаєш, у нас на кафедрі з'явився натуральний англієць. Російською майже не говорить. Так, кілька слів. Запрошував нас додому, пригощав наїдками”- так, зі слів російського вченого Володара Краєвського, він вперше почув від свого знайомого про існування Марка Петровича Фрезера. Той був нібито політемігрантом, профспілковим активістом, який втік із Англії від переслідувань влади.
Значно пізніше з'ясувалося, що у “натурального”англійця, який восени 1952-го несподівано з'явився в Куйбишеві, і ім'я, і історія життя були зовсім ненатуральними. Звали його насправді Дональд Маклейн, і ще недавно він був членом знаменитої “кембриджської п'ятірки”- радянської агентурної мережі у Великобританії. Під загрозою викриття троє із п'ятірки (крім Маклейна ще Гай Берджесс та Кім Філбі ) втекли в СРСР.
Перших двох радянська влада на кілька років сховала у закритому тоді Куйбишеві, влаштувала їм життя по вищому розряду. “Cпецпайок,що видавався йому [Дональду Маклейну], набагато перевершував уяву куйбишевського жителя того часу. Ціну радянським грошам не знав, смітив купюрами по сто рублів”, - згадував Володар Краєвський.
Але якщо Дональд Маклейн більш-менш вписався в нову реальність, то про Гая Берджесса (він отримав нове ім'я - Джим Андрійович Еліст) цього не скажеш. “Марк любив спілкуватися в компаніях, часто співав під гітару шотландські та ірландські народні пісні, - згадував пізніше викладач університету Генріх Гришин. - Джим же був дещо замкнутий, іноді похмурий, видно було, що життя в Самарі дещо обтяжує”.
Через кілька років ”профспілкові активісти”перебралися до Москви. Маклейн майже тридцять років пропрацював в Інституті міжнародної економіки і міжнародних відносин (ІСЕМВ) і, здавалося, до нового життя звик. Але не його родина. Дружина і діти перебралися до нього в СРСР з Англії, але коли діти підросли, уКраїні Рад вони не залишилися. Першим до Англії повернувся старший син Ферчі, потім поїхали дочка і молодший син Дональд. Покинула Маклейна і дружина. Не прижився в Москві і Гай Берджесс. Він навіть не став приймати радянське громадянство. І помер рано, у 1963 році, залишившись англійським громадянином.
Найвідоміший із “кембриджської п'ятірки”- Кім Філбі - теж нібидобре влаштувався в Радянському Союзі, жив у шикарній за московськими мірками квартирі в одній зі сталінських висоток, одну кімнату займала бібліотека на 12 тисяч томів. Але наполегливо ходили чутки про проблеми Філбі з алкоголем.
По-різному склалася і доля “попередників”Едварда Сноудена з Агентства з національної безпеки - Вільяма Мартіна та БернонаМітчела. Наприкінці 1950-тих вони працювали в АНБ фахівцями з криптології, а влітку 1960-го через Мексику і Кубу втекли в СРСР. На момент втечі вони не були радянськими шпигунами - ними, як і Сноуденом через півстоліття, рухав протест проти методів роботи АНБ.
На прес-конференції у Москві вони розкрили деякі з цих методів: порушення повітряного простору інших країн з метою збирання розвідувальної інформації, контроль над зашифрованим листуванням урядів навіть країн-союзниць. Загалом, Сноуденгейт, лише з поправкою на рівень розвитку технологій 1950-тих.
Мартін та Мітчел запевняли, що втекли в СРСР, бо вважали його “раєм для трудящих”. Але рай їх дещо розчарував. Обох влаштували на роботу в інститут математики при Ленінградському університеті, обом спеціальним рішенням Політбюро ЦК КПРС призначили зовсім неінститутську зарплату у розмірі 500 рублів, обидва незабаром одружилися з комсомолками-красунями.
Але якщо Мітчел в СРСР асимілювався і прожив у Санкт-Петербурзі до 2001 року, то з Мартіном вийшла інша історія. Він розлучився незабаром після весілля. Скаржився, що йому не довіряють відповідальної роботи. У 1979 році він пішов в американське консульство із проханням повернутися на батьківщину. Йому відмовили, і більше того, повідомили, що він позбавлений американського громадянства. Пізніше не дали йому і туристичну візу. Мартін все-таки покинув СРСР, який так і не полюбив, і поїхав до Мексики, де і помер від раку у 1987 році.
Зрозуміло, чому для багатьох перебіжчиків після втечі в СРСР приходив час переосмислення. На Радянський Союз шпигували здебільшого з ідейних міркувань. Це були люди, що виховувалися в сім'ях комуністів чи самі в юності ввібрали ліві погляди. Після втечі ідеалістичні уявлення про СРСР стикалися з реальністю. І не всі це зіткнення витримували.
Хоча, як показує приклад того ж Дональда Маклейна, можна було жити у країні, навіть критично ставлячись до того, що ти бачиш. Історик Рой Медведєв, який був знайомий із Маклейном, згадував, що за своїх комуністичних поглядів і толерантності до радянської влади англійський перебіжчик жваво цікавився новинками самвидаву, ніколи не відмовляв у грошах сім'ям заарештованих за політичними мотивами. “Одного разу дізнався, що дочка його знайомих за саморобні листівки відправлена до психіатричної лікарні, - описує один із випадків Рой Медведєв. - Якраз були вибори до Верховної Ради СРСР. Маклейн, як громадянин СРСР, прийшов на виборчу дільницю і на бюлетені написав: “Поки такі дівчата, як Ольга І. (йшло прізвище), перебуватимуть упсихіатричній лікарні, я не можу брати участь у виборах”.
Передбачив Маклейн навіть горбачовську перебудову. У його записах 1981 року, незадовго до смерті, можна прочитати, що “Радянський Союз змушений буде рано чи пізно стати на шлях, пропонований євро комуністами”. “... Мені видається найбільш імовірним, що в наступні п'ять років внаслідок сприятливих змін у вищому керівництві ми виявимося свідками поліпшення політичного, культурного та інтелектуального клімату в Радянському Союзі у розгортанні цілого комплексу реформ”.
Заокеанські супермаркети і в'язниці
Долі радянських перебіжчиків складалися, в основному, більш благополучно. Практично завжди вони отримували матеріальну підтримку, державний захист і в міру сил і можливостей продовжували співпрацювати із західними спецслужбами вже як консультанти.
Поліпшити матеріальне становище колишнім шпигунам допомагала і відкритість західної системи - практично кожен більш-менш значимий радянський перебіжчик рано чи пізно випускав книгу, а то й не одну, про свої подвиги і добре на цьому заробляв – добре, попит на них був і в роки холодної війни, і після неї.
В Америці виявлялися можливими речі в СРСР зовсім немислимі. Так , майор КДБ Віктор Шеймов, який втік у США у 1980 році, через 20 років благополучного життя в Америці подав проти ЦРУ... судовий позов. Він стверджував, що під час вербування йому обіцяли винагороду у розмірі мільйон доларів, а отримав він у підсумку ”всього-навсього”200 тисяч. І суд Шеймов виграв, правда, сума компенсації залишилася таємницею.
Великобританія, Америка (куди, в основному, і тікали радянські офіцери), звісно, вражала їх насамперед візуально. Добре відомі спогади льотчика Віктора Беленка, який у жовтні 1976 року втік на перехоплювачі МіГ-25 до Японії, а потім отримав політичний притулок у США. “Моє перше відвідування супермаркету, - згадував він, - відбувалося під наглядом людей із ЦРУ, і я думав, що це була інсценізація. Я не вірив у те, що цей магазин може бути справжнім. Мені здавалося, що якщо я незвичайний гість, то вони могли мене розіграти. Адже це була така гарна простора будівля з неймовірною кількістю товарів і без черг. ... Одного разу я придбав баночку з написом “Обід”і підсмажив її вміст із картоплею, цибулею і часником - вийшло смачно. На ранок приятелі сказали мені, що я з'їв курячі консерви для кішок. Але вони були смачними! Вони були кращі від консервів для людей, які й сьогодні роблять у Росії!”
Якщо проблеми у перебіжчиків і виникали, то більше від підозрілості американської влади. Ступінь цієї підозрілості випробував на собі офіцер КДБ Юрій Носенко. Він втік до США у 1964 році. Американцям він спробував продати інформацію про життя в СРСР Лі Харлі Освальда, який за рік до цього був замішаний у вбивстві Кеннеді. В СРСР Носенко брав участь у довірчих “бесідах”, які КДБ проводило з Освальдом.
Втікши уСША, Носенко запевняв американців, що Освальда під час цих бесід КДБ не завербувало, а тому російські спецслужби до вбивства американського президента не мають ніякого відношення. Але ці відомості суперечили свідченням іншого перебіжчика - агента КДБ Анатолія Голіцина. Той перебрався у США трохи раніше і стверджував протилежне.
У підсумку керівництво ЦРУ запідозрило, що Носенко - подвійний агент, а його втеча за океан - це не що інше, як спецоперація КДБ, щоб ввести американців в оману щодо співпраці Освальда з КДБ. Ця підозрілість коштувала Носенку трьох років в'язниці, допитів і тортур.
Але врешті-решт після декількох перевірок на детекторі брехні Носенка відпустили, і від 1969 року він навіть став штатним консультантом ЦРУ. Те, що сталося з Носенком, це “жахлива помилка”, сказав про це пізніше заступник голови ЦРУ Джордж Клер: “Ви не можете займатися шпигунством і не робити помилок”.
Помер Юрій Носенко у 81-річному віці в одному з південних штатів, де жив під чужим іменем. Про його смерть повідомив журналіст Піт Ерлі, автор кількох книг про ЦРУ - єдиний журналіст, з яким Носенко під кінець свого життя пішов на контакт. “Я був зачарований Носенком, - говорив потім Ерлі, - тому що, незважаючи на жахливі речі, тортури і психологічний тиск, який чинило на нього ЦРУ і уряд, він, єдиний раз виступаючи публічно, сказав, що США - це краща надія для людства, засудив комунізм у Москві і сказав, що не тримає зла на тих, хто його переслідував”.
...А що стосується Едварда Сноудена, то йому, швидше за все, доведеться затриматися в Росії. Американський уряд покищо не бачить причин, щоб прощати йому розсекречення десятків тисяч документів і системи спостереження за урядами десятків країн світу. Кажуть, він живе в одному з елітних селищ по Новоризькому шосе, консультує якусь приватну російську IT-компанію і вже подав документи на продовження ще на рік виду на проживання в Росії, який закінчується у серпні.
За матеріалами: РБК.Стиль