Німеччина 9 листопада 2014 відзначає 25-у річницю падіння Берлінської стіни - символу холодної війни.
Протягом 38 років свого існування Берлінська стіна була бар'єром, що розділяв народ Німеччини, більмом на карті післявоєнної Європи і предметом безперестанної критики і навіть прокльонів з боку політиків і громадських діячів - від Джона Кеннеді до Рональда Рейгана.
І разом з тим вона була предметом, об'єктом і джерелом натхнення для величезної кількості творів мистецтва другої половини XX століття, мистецтва дуже різного - від класичної музики до графіті.
Бетонне полотно
Графіті були, звичайно ж, першим і найяскравішим пов'язаним зі Стіною художнім образом. Якщо зі східної сторони Стіна ретельно охоронялася, і підступитися до неї було практично неможливо, то з заходу розтягнута на 140 кілометрів, складена з 45 тисяч плит бетонна поверхня була ідеальним "полотном" для мистецтва сучасних настінних розписів, що набирало в 60-і роки силу.
Відразу після падіння Стіни графітники взяли своїй реванш і на Сході. Всього через півроку, вже навесні 1990-го, сотні художників з різних країн світу розписали східну сторону Стіни своїм баченням подій, які супроводжували її появу, існування і падіння. Серед експонатів "Галереї Східної сторони", яка відкрилася в результаті у вересні 1990 року, була і знаменита фреска російського художника Дмитра Врубеля "Господи! Допоможи мені вижити серед цієї смертної любові".
Фреска російського художника Дмитра Врубеля "Господи! Допоможи мені вижити серед цієї смертної любові" стала одним з художніх символів Берлінської стіни
Шпигунські пристрасті
Стіна була одним з наймогутніших символів холодної війни, і, природно, не могла не фігурувати в насичених політичним протистоянням кінобойовиках того часу. Стіна була ще не стіною, а дротяним загородженням, коли в 1962 році з'явився заснований на реальних подіях фільм "Втеча зі Східного Берліна".
Ще через три роки британський режисер Мартін Рітт екранізував роман Джона Ле Карре "Шпигун, що прийшов з холоду" зі знаменитим Річардом Бертоном у головній ролі - фільм і донині вважається еталоном шпигунського жанру.
Навіть великий Альфред Хічкок в рідкісному для себе зверненні до жанру шпигунського фільму теж не уникнув теми Стіни в своєму трилері 1966 "Розірвана завіса". Сюжет цілком тривіальний - розробник американської ракетної зброї разом зі своєю нареченою і помічницею біжить через Берлінську стіну в НДР. До шедеврів майстра цю картину віднести ніяк не можна, але великі зірки в головних ролях - Пол Ньюман і Джулі Ендрюс, не кажучи вже про самого Хічкока, роблять її гідною згадки.
Магія Берліна
Альбом Лу Ріда "Берлін" став похмурим гімном пронизаному наркотиками, проституцією і депресією місту.
Похмура бетонна стіна з натягнутим поверх колючим дротом і сторожовими вежами зі східнонімецькими прикордонниками кидала зловісну тінь на обидві сторони розділеного міста. Реагували, однак, на неї Східний і Західний Берлін по-різному.
Мистецтво НДР - принаймні, в офіційній своєї версії - оспівувало успіхи першої соціалістичної держави на німецькій Землі. Хоча і тут з'являлися "відщепенці", що випадали із загального навмисного оптимізму.
Відомий сьогодні на весь світ драматург Хайнер Мюллер більшу частину свого життя провів в опалі, п'єси його ставилися в Західній Німеччині, в Британії, в США, у Франції - скрізь, крім рідної НДР. Однак на Захід він не виїжджав і тільки в 1984 році був відновлений в Академії Мистецтв НДР - перший знак офіційного визнання після виключення зі Спілки письменників в 1961 році, акурат у рік появи Стіни.
Західний же Берлін, відрізаний від решти всього західного світу місто-острів, позбавлений оздоровчого підживлення німецького провінційного бюргерства, занурився в пучину декадансу, вседозволеності і гедонізму. З одного боку, він ніби відроджував традиції богемного Берліна часів Веймарської республіки, з другого - компенсував несвободу і вимушену сувору підцензурну аскетичність східної частини міста.
Саме в цю атмосферу відчайдушної розбещеності і вседозволеності занурив героїв свого кращого, на думку багатьох критиків, альбому Лу Рід. Альбом так і називався "Берлін" і став похмурим гімном пронизаному наркотиками, проституцією і депресією місту.
Цікаво, що до моменту запису альбому в 1973 році Лу Рід в Берліні жодного разу не був. Вперше він приїхав туди тільки в 1976 році відвідати свого друга Девіда Боуї, що влаштувався в місті.
Інтер'єр Hansa Tonstodios прямо біля Берлінської стіни, де в 1976-79 рр. Девід Боуї записав свою знамениту "Берлінську трилогію": альбоми Low, Heroes і Lodger
Боуї втік до Берліна від гламуру англійського поп-життя, яке йому набридло. Крім магії відв'язного і вільного від усіх буржуазних норм міста, його привернула туди і нова електронна мінімалістська музика, що зароджувалася в середині 70-х в Німеччині. Разом з ним там оселився Іггі Поп, і за допомогою регулярно приїжджаючого з Лондона Брайана Іно Боуї протягом трьох років записав у студії прямо біля Берлінської стіни свою знамениту "Берлінську трилогію": альбоми Low, Heroes і Lodger.
Цією ж атмосферою пронизаний і знятий незадовго до падіння Стіни (1987 рік) фільм "Небо над Берліном". На перший погляд романтична фантазія про невидимих безсмертних ангелів в трактуванні західно-німецького режисера Віма Вендерса перетворилася на безнадійно-песимістичну історію, що відповідала духу міста. Настрій безвихідного відчаю погіршує і рок-музикант Нік Кейв, що жив тоді в Західному Берліні. Основу тодішнього складу групи Кейва Bad Seeds складали музиканти з західно-берлінської ж групи з апокаліптичною назвою Einstürzende Neubauten ("Новобудови, що саморуйнуються").
Рок-тиск
Протягом багатьох років поліція НДР кийками відганяла від Стіни любителів рок-музики, які намагалися крізь бетонне загородження почути звуки, які відігравали в безпосередній близькості від них той же Девід Боуї, Pink Floyd або Майкл Джексон.
Однак влітку 1988 року дух перебудови добрався і до Східного Берліна, хоча влада НДР до останнього намагалася противитися політичним реформам Михайла Горбачова. Прагнучи якось збити протестний настрій східно-німецької молоді, вони дозволили виступити на площі в центрі столиці Брюсу Спрінгстіну. 300 тисяч людей прийшли слухати американського рок-трубадура, що перебував тоді на вершині слави. Ефект, на загальну думку, виявився прямо протилежним тому, на який розраховувала влада НДР.
"Я приїхав сюди не на підтримку і не проти якого б то не було уряду, - ламаною німецькою мовою звернувся до публіки Спрінгстін. - Я приїхав зіграти для вас рок-н-рол в надії, що в один прекрасний день бар'єри, що розділяють нас, впадуть ".
Багато істориків порівнюють ефект від цих слів Спрінгстіна, вимовлених по східний бік Стіни, з вимовленими по її західну сторону легендарними "Ich bin ein Berliner" Джона Кеннеді і "Пане Горбачов, знесіть цю стіну!" Рональда Рейгана.
Стіна як сцена
"Страх будує стіни" - Роджер Уотерс під час історичного концерту The Wall біля Берлінської стіни 20 липня 1990
У різдвяні дні 1989 року, через всього лише місяць з невеликим після падіння Стіни, ще серед ледь розібраних її уламків, на встановленій прямо біля Бранденбурзьких воріт сцені Леонард Бернстайн диригував Дев'ятою симфонією Бетховена. В знаменитій "Оді Радості", що завершує симфонію, зведений оркестр і хор музикантів і вокалістів з обох Німеччин, Британії, США та СРСР замінив слово Friede (радість) на слово Freiheit (свобода).
А ось найчастіше асоціюється з Берлінською стіною альбом Pink Floyd The Wall, що влучив у цю асоціацію практично випадково. Роджера Уотерса, коли він писав в 1979 році The Wall, хвилювали проблеми скоріше особистого змісту - відчуженість і ізоляція, що супроводжували героя протягом усього життя, від шкільних років до самотності рок-зірки на вершині слави.
Однак винесена на обкладинку альбому цегляна стіна, концертний тур 1980-81рр, в якому ця сама стіна символічно руйнувалася і особливо історичні та політичні мотиви, внесені до екранізації 1982 року, знятої Аланом Паркером, неминуче перетворили The Wall в музично-поетичне відображення сформованих навколо Берлінської стіни колізій.
Не дивно, що вже в липні 1990 року, через вісім місяців після падіння Стіни, Роджер Уотерс, що до того часу вже покинув Pink Floyd, був запрошений влаштувати концертну виставу свого опусу на порожньому просторі між Потсдамською площею і Бранденбургскими воротами, де ще недавно була "нічийна земля" Берлінської стіни. Для півмільйона берлінців на площі і для всього світу концерт став символом нового міста, яке, як і передбачав Брюс Спрінгстін, зламало бар’єри.
Остальгія
Легендарний східно-німецький Trabant разом зі Стіною тепер символ остальгії
В перші роки після об'єднання Німеччини, поки східні райони країни ще сильно відставали в своєму добробуті та рівні життя від західних, почуття розчарування новою реальністю і туги за нехай і менш вільним, але більш надійним соціалістичним минулим було характерне для багатьох мешканців колишньої НДР.
З часом ситуація вирівнялася, гострота пройшла, і остальгія - спеціально придуманий для позначення цієї туги термін - стала носити добродушно-іронічний характер: спогади про незграбні і незручні, але такі рідні автомобілі Трабант і Вартбург, про спеціально створену в НДР Vita Cola і про інші милі серцю дрібниці з минулого. Найкраще і найвідоміше втіленням остальгія - фільм "Гуд-бай, Ленін!"
Справжнім одкровенням став триваючий ось вже скоро півстоліття успіх рок-групи Die Puhdys. Вона виникла в 1969 році в НДР і довгі роки вважалася жалюгідним "соціалістичним наслідуванням" зірок західного року. Однак і сьогодні, через 25 років після падіння Стіни, Die Puhdys, як і раніше, популярні. Кілька днів тому 31 жовтня цього року їхній концерт зібрав повний зал у величезній берлінській арені 02.
Стіна як експонат
Берлінська стіна знищена. Але уламки її давно і самі перетворилися на музейні експонати. Фрагментами справжньої Стіни пишаються тепер багато музеїв світу - від Лондона до Москви, від Токіо до Лос-Анджелеса. Цінність багатьох з них не тільки чисто історична, а й художня. Вони - ті самі бетонні полотна, на яких відображено мистецтво Стіни.
Дітер "Машина" Бірр з раніше популярної східно-німецької групи Die Puhdys. Фото з концерту 31 жовтня 2014 в величезній берлінській арені 02