Тонкощі холодної війни.
New Yorker пропонує уявити таку стратегічну дилему. Ви - наддержава, і розраховуєте прищепити іншим країнам цінності, в які вірите, наприклад, особисті свободи, приватну власність і відкриті ринки. Є ще одна наддержава, і вона сподівається зробити те ж саме, тобто, переконати країни прийняти її цінності, наприклад, соціальну рівність, державну власність і централізоване планування.
В один прекрасний день ви розумієте, що конкуруюча наддержава постійно створює нові і нові міжнародні організації, проводить всесвітні конгреси і фестивалі в ім'я миру і демократії, і запрошує людей з інших країн взяти участь.
Організації та фестивалі представляють собою красивий фасад і насправді слугують для прикриття іншої діяльності. Список учасників, програми, політична позиція - все це формується наддержавою-суперником, що не жаліє коштів на такі заходи.
З вашої точки зору, ця наддержава зовсім не миролюбна демократія, а тоталітарний режим. Але її гасла привертають безтурботних письменників, артистів, інтелектуалів, студентів, профспілкових активістів - тих, хто вірить у світ і в міжнародне співробітництво.
Ви теж в це вірите. Але ще ви вірите в те, що суперник використовує ці гасла, щоб просувати свої інтереси і позбавити вас статусу наддержави. Як же бути? Бездіяльність не розглядається. Нагадую, ви - наддержава.
Найочевидніший спосіб дії - це проведення аналогічних заходів, міжнародних конгресів і фестивалів заради просування ваших інтересів. Та тільки от біда, ви не можете робити це відкрито і прозоро.
Так вже вийшло, що не зовсім всі ваші громадяни поділяють ідеали начебто миру і міжнародної співпраці, і їм не сподобається, що ви витрачаєте гроші платників податків на підтримку тих, хто просуває ці принципи. Громадяни воліли б, щоб гроші платників податків витрачалися на оборону. А краще б їх взагалі не витрачати.
Інша проблема в тому, що ви, як наддержава, твердо вірите, що уряд не повинен втручатися у справи добровольчих організацій і проводити всякі конгреси. Ви не вірите в організації прикриття. У цьому принципова різниця між вами і вашими суперниками. Так що ваші руки зв'язані.
Хіба що ви будете робити все таємно. Наприклад, будете переводити гроші платників податків за таємними каналами, замаскувавши їх під подарунки від приватних підприємців та фондів міжнародним організаціям, і в результаті гроші потраплять групам, які проводитимуть принципи, в які ви вірите.
Ви хочете бути впевненим у тому, що люди, що керують цими організаціями, не дізнаються про походження грошей, або ж будуть зберігати повне мовчання на цю тему. Іноді треба буде потягнути за нитки, щоб поставити потрібних людей на потрібні місця.
Чи не схоже це на створення організації прикриття? Частково. Але тут є одна фундаментальна річ - всі повинні бути однодумцями. Хоча, можливо, деякі не будуть цього знати. Нікого не примушують говорити або робити щось визначене.
Після того, як ви переможете свого суперника і позбавите його статусу наддержави, необхідність в секретності відпаде. Ну, а до тих пір потреби національної безпеки дозволять ухилитися від дотримання принципу повної прозорості. Заперечувати будуть лише ті, хто вже зайняв чужу сторону.
Після Другої світової війни наша супердержава (США - ред.) впоралася з цією дилемою приблизно таким способом.
Після більш-менш офіційного початку холодної війни, після промови Гаррі Трумена в Конгресі в березні 1947 року, коли він позначив курс на надання допомоги "вільним людям, що чинять опір захопленню влади озброєною меншістю або зовнішньому тиску", тобто, комуністичної агресії, США формували організації прикриття і впроваджували своїх агентів в неурядові організації заради просування американських інтересів.
Практично через 20 років після тієї промови Трумена, у лютому 1967, виключений з коледжу студент розкрив урядове прикриття. Колишнього студента звали Майкл Вуд, і він викрив операцію ЦРУ з маніпулювання організацією під назвою Національна студентська асоціація (НСА). Це викриття спровокувало ефект доміно і завершило першу стадію холодної війни.
ЦРУ придивлялося до НСА з самого початку. Обидві структури з'явилися у 1947 році, незабаром після промови Трумена. Відносини між організаціями росли і міцніли, і досягли високого ступеня довіри, поки про це не стало відомо.
Подробиці цієї справи вперше стали відомі повністю завдяки книзі Карен Педжет "Патріотична зрада" (Karen M. Paget's "Patriotic Betrayal"), виданої в Єльському університеті.
"Патріотична зрада" являє собою прекрасний результат роботи дослідника. Педжет вивчала архіви і розмовляла з багатьма учасниками подій, включаючи колишніх співробітників ЦРУ.
Вона й сама трохи причетна до цього. У 1965 році її чоловік, голова студентської організації Університету Колорадо, став працювати в НСА, і від нього вона дізналася про таємні відносинах двох колишніх співробітників НСА, які почали служити в ЦРУ.
Вона дала підписку про нерозголошення. За порушення цього зобов'язання загрожував 20-річний тюремний термін. Педжет описує себе в ті часи, як аполітичну 20-річну дівчину з маленького містечка в Айові, яка дуже злякалася того, з чим зіткнулася. Зараз, 50 років потому, вона все ще повна гніву. Злість вона направила на проведення детального дослідження таємних зв'язків, наскільки дозволяли обставини.
Однією з обставин стала секретність великої частини матеріалів. Вона збирала відомості по частинках, використовуючи Акт про свободу інформації. Але більша частина айсберга залишилася під водою, і, швидше за все, назавжди. Тому багато в чому залишається незрозумілим, хто і чому смикав за ниточки.
Скритність була задана спочатку при формуванні таємних зв'язків. Було багато підморгувань і кивків, що допомагало людям усвідомлювати себе серед однодумців.
Але в результаті значну частину контактів ЦРУ з НСА відновити неможливо. Тим не менш, "Патріотична зрада" виявилося сумлінним дослідженням однієї з найвідоміших таємних операцій часів холодної війни.
Це серйозна книга. Читачі будуть раді дізнатися про трьохсторінковий перелік абревіатур і акронімів. Ще близько 90 сторінок займають примітки з великим числом посилань на матеріали, доступні онлайн.
З організаційної точки зору, відносини ЦРУ і НСА відрізнялися великою складністю. Існувало багато нібито незалежних сторін, що, крім таємності, значно ускладнює роботу дослідників.
У ці групи входить, наприклад, Всесвітня федерація демократичної молоді (ВФДМ), створена за ініціативою СРСР відразу після Другої світової війни, Міжнародний союз студентів (МСС), створений в Празі у 1946 році на Всесвітньому конгресі студентів, головою якого став чеський комуніст, і НСА, створена в Медісоні, штат Вісконсін, у 1947 році, щоб представляти США в МСС.
На конвенції в Медісоні також був створений підкомітет НСА з міжнародних справ, який отримав повноваження займатися цими питаннями. Головним моментом стало розділення головного офісу НСА в Медісоні та офісу підкомітету з іноземних справ, який розташовувався в Кембриджі, штат Массачусетс.
Кембріджське відділення отримувало більшу частину фінансування ЦРУ і виконувало основні завдання ЦРУ. Медісон був відсторонений від схеми.
У 1948 році в Чехословаччині був здійснений комуністичний переворот, що загострило міжнародні відносини. Після того, як МСС відмовився засудити переворот, НСА вийшла зі складу цієї організації і сформувала конкурентну структуру - Міжнародну конференцію студентів (МКС). Через МСС і МКС конкуруючі наддержави вели свою холодну війну. ЦРУ за допомогою НСА впливало на політику МКС так само, як лідери МСС відповідали перед Кремлем.
НСА ніколи не була повністю невинною організацією. Ще до празьких подій за нею пильно стежили Держдепартамент, ФБР і католицька церква. Не слід забувати, яку роль відігравала дисциплінована церква, що підтримувала антикомуністичні погляди, в холодній війні.
Папа Римський особисто був зацікавлений у запобіганні проникнення комуністів у ряди студентів, і єпископи контролювали католицьких студентів, які зазвичай голосували єдиним блоком на заходах НСА і МКС.
Антикомуністичні погляди Папи Римського для ЦРУ були занадто жорсткими. Едгар Гувер і його ФБР, що співпрацював з католицькою церквою, так само, як і сенатор Джозеф Маккарті, що полював на комуністів в урядових колах, теж не надто підходили для цілей ЦРУ, яке проводило більш ліву політику.
НСА завжди була ліберальною організацією, відстоювала громадянські права. Другим президентом НСА в 1948-1949 роках був Джеймс (Тед) Харріс, афроамериканець і католик. Четвертим президентом в 1950-1951 роках став Аллард Льовенштейн (не є католик), пацифіст і борець за громадянські права.
НСА допомогла створити Студентський координаційний комітет проти насильства, який був одним із організаторів знаменитого маршу в Сельмі, що призвів до Акту про права виборців, прийнятому в 1965 році. НСА була типовою організацією, що одержувала підтримку ЦРУ, яке просувало групи, що стояли на соціально-прогресивних і антиколоніальних позиціях, а іноді і на відверто соціалістичних.
Існувала думка, що в 1947-1967 роках ЦРУ керували люди, які не розділяли ультраправу джингоістську ідеологію. Вони були ліберальними антикомуністами, ветеранами створеного Рузвельтом управління стратегічної служби, попередника ЦРУ. Це були хороші хлопці, які вважали, що СРСР зрадив прогресивні ідеї.
ЦРУ використовувала цю думку на свій рахунок. Агенти ЦРУ зазвичай говорили обізнаним про зв'язки з розвідкою співробітникам НСА, що в той час, як Держдепартамент підтримує іноземних диктаторів, ЦРУ підтримує іноземних студентів в національно-визвольних рухах і демократичному опорі. Це повинно було переконати активістів НСА в тому, що вони співпрацюють з меншим злом.
Однак студентів ввели в оману. ЦРУ являє собою виконавчу гілку уряду. Воно звітує перед президентом, а Конгрес наглядає за його діяльністю і фінансуванням. Аллен Даллес, який очолював ЦРУ в 1950-х роках, доводився братом держсекретареві. Абсурдно вважати, що ЦРУ проводило якусь свою, незалежну зовнішню політику і вело себе, як дикий знавіснілий слон, як висловився один сенатор.
Коли були розкриті дані про більшість операцій ЦРУ в 1960-х і 1970-х роках, багато людей уявили, ніби йдеться про підпільне угруповання, яке нікому не підкоряється і самостійно здійснює якісь брудні операції. Але доповідь про діяльність ЦРУ, підготовлену відразу після викриттів 1967 року, підтвердила, що розвідка ніколи не діяла тільки за власним бажанням.
У 1976 році ще більш критична доповідь у Конгресі, так і не опублікована офіційно, підкреслила, що ЦРУ постійно звітувало перед президентом і перед радником президента у справах національної безпеки.
Так, ЦРУ не завжди повністю і в усіх подробицях інформувало адміністрацію президента про свої операції. Але ЦРУ розуміло, що є деталі, які адміністрація вважає за краще не знати. Можливість все заперечувати відноситься до важливих складових таємних операцій. ЦРУ використовувало НСА для просування політики американського уряду. Якби воно надходило всупереч бажанню президента, цю перешкоду швидко усунули б.
То яку ж користь могла принести НСА? Тут ми вступаємо в область, затягнуту густим туманом. За даними Педжет, НСА не притягувалась до так званої "політичної війни", яку вело ЦРУ.
Розвідка створила іншу організацію під назвою "Незалежна дослідницька служба" (вигадування безглуздих назв давно стала частиною шпигунських ігор) для залучення американських студентів до спроб зриву контрольованих СРСР Всесвітніх фестивалів молоді у Відні в 1959 році і в Гельсінкі в 1962 році.
Цією роботою займалася феміністка Глорія Стайнем, яка відмінно знала, звідки йдуть гроші, і ніколи не шкодувала про це. Як вона говорила пізніше, якби у неї був вибір, то вона вчинила б так само.
Але ЦРУ не використало НСА в цій операції і не доручало Асоціації вести пропаганду американських інтересів за кордоном, хоча саме для цього перераховувалися кошти. Агенти ЦРУ всередині НСА стежили, щоб на ключових постах виявилися належні з погляду ЦРУ люди, і щоб вони просували відповідні ідеї всередині організації.
В рамках прийнятих пересторог ЦРУ організувало таємно фінансовану річну програму під назвою Студентський семінар з міжнародних відносин. Багато активістів НСА, що брали участь у семінарі, потім зробили кар'єру в Асоціації.
Таким чином, НСА служила рукавичкою, що сховала руку американського уряду, і дозволила йому мати справу з певними людьми, які не підозрювали, що співпрацюють з урядом. Вони думали, що співпрацюють з незалежною студентською організацією, і не розуміли, що НСА була організацією прикриття.
Що це давало ЦРУ? По-перше, спосіб фінансувати своїх. Через НСА розвідка платила гроші у вигляді студентських грантів різним іноземним групам, яких розраховувала використовувати. По-друге, НСА служила для вербування: через неї ЦРУ визначало потенційні джерела інформації. По-третє, співробітники НСА, що брали участь у міжнародних заходах, писали звіти або робили усні доповіді, тим самим створюючи для ЦРУ величезну базу даних.
ЦРУ не вважає, що студентські лідери ніколи не перейдуть на більш високий рівень. Навпаки, розвідка вираховувала тих активістів, які володіють потенціалом успіху в політичному житті і можуть зайняти ключові пости в урядах своїх країн. Нерідко прогноз виправдовувався, і тоді виходило, що ЦРУ має у своєму розпорядженні повне досьє на того чи іншого іноземного лідера.
ЦРУ знало все про політичні погляди, про особисті уподобання і про амбіції тисяч іноземних студентів, і мало відомості з перших рук про динаміку в студентських організаціях в інших державах, пише Педжет.
На перший погляд, це досить непогано, але була проблема, пов'язана з тим, що, за легендою, Держдепартамент грав роль поганих хлопців, а ЦРУ - хороших. Держдепартамент діяв в країнах, з якими у США були дипломатичні відносини.
Але дипломатичні відносини передбачають заборону на офіційну підтримку організацій, що ставлять своєю метою скидання уряду в країні. Для цього потрібна була структура для здійснення таємної діяльності. Цю роль виконувало ЦРУ, співпрацюючи з опозицією, і тим самим уряд США мав можливість вести гру на обох сторонах.
Педжет вважає, що іноді інформація, зібрана ЦРУ через НСА про студентські організації, зайняті антиурядової діяльністю в якій-небудь країні, потрапляла в руки цього самого уряду, який використовував отримані відомості для репресій. На її думку, таке відбувалося в країнах, де уряд США був причетний до спроб зміни режиму, наприклад, в Іраку, Ірані та ПАР.
Але це виключно припущення. У книзі немає доказів того, що ЦРУ передавало іноземним урядам інформацію про студентів, включаючи імена. Жодна розвідка не оголосить імена своїх агентів. Ці відомості приховані найглибше.
Дуже дивно, що таємницю зв'язків ЦРУ з НСА вдавалося зберігати так довго. НСА була однією з організацій, які отримували таємне фінансування ЦРУ. З плином часу в справу повинні були бути присвячені сотні людей. Але поки з викриттям не виступив Майкл Вуд, ніхто з них нічого не розповідав. Причин було кілька: тут і наївність студентів, зарозумілість "дорослих" (агенти ЦРУ називали активістів НСА "діточками"), сильний антикомуністичний елемент - переважують інші міркування.
Разом з тим, дані про таємну систему фінансування, створену ЦРУ, випливли на поверхню. Багато що стало відомо в 1964 році, коли один з підкомітетів Палати представників Конгресу почав розслідування з приводу звільнених від сплати податків благодійних організацій. Комітет не зміг отримати від "Незалежної дослідницької служби" даних про засоби благодійної структури під назвою Фонд Дж.М. Каплана.
Голова комітету техаський конгресмен Райт Петмен (Wright Patman) запідозрив, що відмова НДС від співпраці пов'язана з позицією ЦРУ. Конгресмену це не сподобалося, і він оприлюднив список з восьми організацій, які пожертвували Фонду Каплана майже мільйон доларів у 1962-1963 роках.
В Times вийшла стаття про те, що Райт Петмен критикує ЦРУ за перетворення певних організацій в таємні канали для переказу коштів. Після закритої наради з представниками ЦРУ і НДС конгресмен Петмен сказав, що підкомітет припиняє розслідування щодо причетності ЦРУ до фінансування.
Але кіт вже наполовину виліз з мішка. Опубліковані конгресменом очевидним чином вигадані назви компаній, на кшталт Фонд Готем, Трест Бордена, Фонд Ендрю Гамільтона, показували, що вони служили інтересам ЦРУ. Розвідка зверталася до багатих людей, які симпатизували певній політиці, і пропонувала очолити підставні компанії.
Їх імена значилися на бланках. Іноді для компаній знімали офіс, щоб отримати поштову адресу, і починалася таємна гра. Члени керівництва підставних компаній навіть проводили наради, щоб обговорити "справи", і всі витрати оплачувало ЦРУ.
Ці підставні фірми переводили гроші структурам, які хотіло підтримати ЦРУ. Іноді гроші надходили легальним фірмам, начебто Фонду Каплана, які переводили їх, наприклад, НСА. Іноді компанія була потрібна тільки для того, щоб виписати чек одержувачам грошей ЦРУ.
Саме ЦРУ ніде не згадувалося. Суми для одержувачів точно відповідали розміру, отриманому від підставної компанії. Якщо в книзі витрат значилося, що Фонд Каплана виписав НСА чек на 200 тисяч доларів, значить, у книзі доходу буде написано, що 200 тисяч доларів надійшли Фонду від однієї з підставних компаній.
Times опублікувала редакційну статтю з критикою цієї практики і закликала покласти край діям ЦРУ. Видання зазначило, що ЦРУ вийшло за рамки своїх обов'язків зі збору інформації і містить іноземні організації, газети і журнали.
У 1966 році газета опублікувала серію статей, які критикували шпигунські операції ЦРУ, і відкрила, що розвідка фінансувала Конгрес свободи культури, деякі європейські журнали, а також оплачувала закордонні поїздки деяких американських академіків. ЦРУ проігнорувало статті, і нічого з них не вийшло.
Тут на сцені з'явився Майкл Вуд. Він був з каліфорнійського Глендейлу. У 1964 році він був виключений з Коледжу Помона і став активістом руху із захисту громадянських прав в районі Уоттс в Лос-Анджелесі. Його робота привернула увагу НСА, яка запропонувала йому посаду.
На той момент НСА представляла мільйон студентів з чотирьохсот американських коледжів. Якраз нещодавно вона перенесла офіс в Вашингтон (за допомогою ЦРУ). Вуд незабаром зайняв пост директора з розвитку та збору коштів.
Там він виявив щось дивне. Ніхто в НСА особливо не переймався з приводу грошей. Пропозиції грантів були поверхневими. Вуд з'ясував, що глава НСА Філіп Шербурн особисто веде переговори зі спонсорами. Тоді він пред'явив ультиматум: або всі повноваження по збору коштів переходять до нього, або він звільниться. Шербурн запросив його на ланч. Справа була в березні 1966 року.
Шербурн виріс на молочній фермі в Орегоні. Він подобався Вуду. Вони зустрілися в ресторані, і Шербурн порушив свою підписку про нерозголошення таємниці. Він сказав Вуду про ЦРУ, сказав також, що хоче розірвати відносини НСА з розвідкою (що було правдою) і попросив зберігати розмову в секреті.
Вуд знав, що, розкрий він таємницю, Шербурн потрапить у в'язницю. Але його дуже обурив фінансовий тиск ЦРУ на НСА. Потім його звільнили. Педжет пише, що він не спрацювався з іншими співробітниками, але насправді Вуд вже вирішив все оприлюднити і почав збирати копії фінансових звітів НСА.
Педжет не пояснила, як саме Вуд зв'язався з пресою. Офіційна версія свідчить, що він зустрівся з Марком Стоуном, братом журналіста І.Ф. Стоуна, який займався розслідуваннями і працював у виданні Ramparts. Хоча цьому журналу було всього чотири роки, під керівництвом молодого редактора Уоррена Хінклі він уже зробив ім'я на викритті корупції та інших соціальних проблем, і мав очевидний ухил у бік "нових лівих".
Журнал зайнявся справою Вуда, яка здавалася неймовірною. До того ж, на перший погляд нічого довести не можна було. Але при журналістському розслідуванні з'ясувалося, що деякі з восьми фіктивних компаній зі списку конгресмена Петмена жертвували гроші НСА, ЦРУ навіть не намагався змінити їх назви. У лютому 1967 історія була опублікована.
ЦРУ відреагувало швидко. Відбулася прес-конференція за участю колишніх керівників НСА, які визнали, що отримували гроші від ЦРУ, але поклялися, що спецслужби ніколи не чинили ніякого впливу на Асоціацію. ЦРУ сподівалося, що це послабить ефект від публікації Ramparts.
Ramparts, в свою чергу, помістив на правах платного оголошення в The New York Times і The Washington Post заяву, в якій повідомив, що в березні опублікує статтю про проникнення ЦРУ в сферу лідерів американських студентських організацій. Обидва впливових видання зажадали від спецслужб коментарів, а заодно і опублікували свої статті про те, як ЦРУ фінансує НСА.
Скандал швидко набирав обертів. Вуд виступив на кількох телеканалах, в тому числі, ABC, де його запитали, чи не завадив він ЦРУ вести холодну війну, і на CBS. Провідні американські видання висвітлювали ці події.
Як тільки схема НСА стала відомою, був розмотаний весь клубок таємних операцій прикриття ЦРУ. Журналісти виявили 18 фіктивних компаній і 23 легальних, яких використовували спецслужби для переказу грошей. Серед одержувачів грошових коштів були Національна рада церков, Союз автомеханіків, Міжнародний юридичний комітет, Міжнародний інститут маркетингу, Американські друзі Близького Сходу, Панамериканський фонд, Американська гільдія газет, Синод єпископів російської церкви за кордоном та інші організації.
Деякі з фінансованих структур були створені ЦРУ. Радіо Вільна Європа і фонд Вільна Росія, які закликали громадян робити пожертви, насправді були створені урядом і фінансувалися ЦРУ. В інші організації ЦРУ впровадило своїх агентів. Лише деякі організації насправді нічого не знали про реальне походження коштів. Структура під керівництвом соціаліста Нормана Томаса отримувала фінансування ЦРУ.
Публікації в Ramparts знищили систему таємних схем фінансування. Як розповів Хинкл у своїх мемуарах під назвою "Якщо у вас є лимон, зробіть лимонний сік", не часто буває, що ви говорите комусь "Піф-паф", а він у відповідь - "Я убитий!" Викриття також показало, що всі таємні операції не привели до бажаного результату. Спроба залучити на свою сторону іноземних лідерів привела до того, що вони зайняли ворожу позицію. З 1967 року будь-яка американська участь у міжнародних культурних заходах викликала підозри. Холодна війна прийшла в культуру.
В кінці книги Педжет намагається знайти приклад того, як дії ЦРУ через НСА принесли користь інтересам США в холодній війні. За її словами, в основному, результати цього втручання спецслужб були в кращому випадку неоднозначні, а найчастіше погані. Наприклад, немає ніяких доказів, що НСА змогла переконати кого-небудь відкинути комунізм. Єдине, що можна приписати ЦРУ, так це те, що СРСР не зміг повністю заволодіти міжнародними студентськими організаціями. Вони стали ще одним полем битви.