Засилля найманців, поразка міських ополчень і занепад лицарства привели до формування професійної армії в Європі.
«Наймані та лицарські армії перестали охороняти нас. Війна, яка забрала тисячі життів, породила тисячі дезертирів і мародерів. Населення, яке раніше війни часто оминали, тепер страждає найбільше», – такі слова написав хроніст у німецькому місті Трірі в 1650-му.
Тоді минуло лише два роки після закінчення Тридцятилітньої війни (1618-1648), на той момент – найбільш кровопролитного конфлікту в Європі за всю її історію, пише Наталя Гузенко у №48 журналу Корреспондент від 4 грудня 2015 року. У протистояння були залучені майже всі країни Європи: коаліція Іспанії, Австрії і південних земель Німеччини під керівництвом Габсбургів воювала проти протестантських держав Північної Європи та Франції. Це була війна, яка змінила саму суть армії і стала ключем до зародження професійних армій, не залежних від військової здобичі або грабежів.
Європа стогнала під п'ятою дезертирів і цілих полків, які після затримки платні на кілька місяців перетворювалися на розбійницькі зграї і грабували цілі міста. За словами істориків, в одній лише Німеччині діяло понад 1.500 таких банд.
При цьому навіть правителі окремих земель не могли впоратися з ними. Для придушення заколотів використовували артилерію і флот. І тільки до 1460 року в роздробленій Німеччині вдалося відновити хоча б видимість порядку.
До цього моменту процес формування професійних армій уже йшов повним ходом. Він завершиться до початку ХІХ століття, в епоху наполеонівських воєн. Але основи армії, яка підпорядковується єдиному командуванню, були закладені тоді.
Під цю армію поступово змінювалася і сама суть конфлікту. У перший період Тридцятилітньої війни полководці і солдати думали не про поразку противника, а про те, як захопити більше здобичі у нейтральних або ворожих містах. Тепер же важливими об'єктами стали склади продовольства і фуражу, без яких армія не могла воювати. Незамінними для війни стали дороги й організація постачання.
Крім того, всі країни спішно переозброювати своїх солдатів вогнепальною зброєю. З одного боку, вона вимагала певного часу на освоєння, і збір міських ополчень став просто неактуальним. А з іншого, вогнепальна зброя дозволила скоротити час на підготовку: тепер не потрібно було довгі роки вчити лицаря сидіти на коні або віртуозно володіти мечем, щоб його вбили після першого ж залпу.
Нарешті, з'явився рід військ, безпосередньо залежний від матеріального забезпечення, – артилерія. Вона вирішувала результат битв і була головною ударною силою армій.
Епоха княжих дружин і ополчень повільно йшла в минуле. У Європі поряд з невеликими князівствами, які щороку влаштовували строї селян із сокирами, які бачили ще набіги вікінгів, марширували гренадери, озброєні сучасними мушкетами. Причому останніх ставало все більше.
Удар по лицареві
У найважливішому збірнику середньовічного права, книзі Саксонське зерцало, зазначалося, що основна загроза для шляхетного лицаря – це сарацини, від яких потрібно звільнити гроб господній. Але не мусульманські воїни стали причиною того, що лицарство почало повільно відмирати як клас. З пізнього Середньовіччя по ньому постійно завдавали удар за ударом.
По-перше, як військова сила лицарі були підтримкою для бунтівних баронів і графів, які не бажали визнавати владу королів. І поки їхні покровителі залишалися сильними, лицарі почувалися непереможними.
На початку XV століття лицарські клани окупували південну частину Італії, де не було сильної влади, і масово будували замки на кожному пагорбі, щоб стягувати податі з купців. Головною причиною їхніх успіхів було те, що в регіоні не було єдиної влади. Але в інших країнах, таких як Франція, які почали централізуватися, розбійницькі форпости швидко зрили, а лицарів перевішали уздовж доріг.
По-друге, лицарі були занадто дорогим і штучним «товаром». Щоб спорядити одного лицаря, потрібно було продати кілька сіл з кріпаками. А відомі турнірні обладунки імператора Максиміліана Габсбурга були виконані з додаванням срібла і коштували надзвичайних грошей. Тому країна могла виставити тільки обмежену кількість лицарів. Коли ж населення Європи почало стрімко зростати, їхньої військової сили вже не вистачало.
По-третє, на континенті з'явилася вогнепальна зброя. На самому початку вона була громіздкою, дорогою і не дуже ефективною. У ґнотових аркебузах стрілець повинен був підпалити ґніт і чекати, коли він догорить для пострілу. Годі й казати, що така зброя годилася тільки для масованого обстрілу з низькою точністю. Але в поєднанні з технікою пікінерів (наступом у зімкнутому строю з довгими піками кількома колонами) вона давала незмінно хороший результат.
Ще у XV і XVI століттях ополчення в Чехії або Швейцарії громили лицарів. Тоді ж великі держави Європи почали схилятися до того, щоб наймати пікінерів в інших країнах і платити їм платню.
Особливо широко це розквітло в період селянської війни в Німеччині. У 1524-1526 роках протестантські князівства воювали проти католиків. Останні активно залучали найманців, оскільки місцеве населення не хотіло йти на війну проти своїх же. Цілі банди перетворювалися на полки і назад. Особливо популярними стали швейцарські пікінери й італійські кіннотники, що служили по всій Європі, від Мадрида до Константинополя.
Досить тривалий період миру в Європі після селянської війни привів до того, що країни встигли зібрати достатньо сил для нової великої війни. І це не дивно, адже династія Габсбургів зміцнилася в Іспанії і на півдні Німеччини і хотіла покінчити з протестантами на півночі країни, а також у Скандинавії. Ті, у свою чергу, настільки розбагатіли, що були готові перейти в наступ і повернути давно втрачені землі. І всі накопичили достатньо грошей, щоб масово наймати солдатів.
Криза найманців
Війна почалася з того, що протестантські дворяни в Празі викинули з вікон законодавчих зборів представників влади Габсбургів, які прибули, щоб отримати владу після смерті бездітного короля Чехії Матвія V. Ніхто не загинув, але ображений імператор Фердинанд II, переконаний католик, рушив на Прагу.
Там, у битві біля Білої гори, за допомогою найманих ландскнехтів він розбив нашвидкуруч зібране військо чеських протестантів, основу якого становило міське ополчення. Ополченці нічого не змогли протиставити солдатам, озброєним новими мушкетами і довгими піками.
Протестантські дворяни визнали Фердинанда своїм королем. Але вже через кілька років король Данії Крістіан IV зважився допомогти північним німецьким містам, на які наступали Габсбурги, і вторгся на територію регіону Пфальца, підконтрольного католикам.
Його армії також складалися з ополченців, переважно вільних селян, і теж були швидко розбиті. Тим більше що імперськими військами командував ідеолог війни найманців Альбрехт Валленштейн. В імператорської влади ще вистачало грошей, щоб платити солдатам, і вони добре справлялися зі своїми завданнями.
Але все почало змінюватися, коли на півночі Німеччини висадилася тридцятитисячна армія шведського короля Густава Адольфа. Це військо складалося з найманих професіоналів, які служили державі і набиралися з вільних селян. Така армія використовувала передові мушкети й артилерію.
У битві біля Брайтенфельда вона розбила армію Габсбургів. Імперська армія розбіглася по всій країні і почала грабувати місцевих жителів. Коли ж виявилося, що грошей у скарбниці більше немає, армія могла в будь-який момент виступити в похід на імперську столицю Відень.
Валленштейн, щоб змінити ситуацію, прийняв рішення, що армія буде годуватися із завойованих територій. Регіони, куди входила армія, обкладалися неофіційним військовим податком і повинні були утримувати солдатів.
Це поклало початок стабільному оподаткуванню на користь збройних сил і відразу дало результат під час протистояння зі шведами. У них також вичерпувалися гроші, незважаючи на те що Франція платила Густаву Адольфу 30 тис. ліврів на рік. Після однієї з найбільш кровопролитних битв війни – біля Лютцени у 1632-му, – у якій шведський король був убитий, армія швидко скотилася до мародерства і не змогла захищати протестантів.
У підсумку католики зуміли відтіснити ворогів і затвердити свою владу на більшій частині Німеччини. Хоча Габсбургам і довелося відмовитися від прямого впливу на Чехію і визнати рівність усіх релігій у Німеччині. Все це було закріплено у Вестфальському мирі 1648 року. У підсумку найбільше посилилася Франція, що одержала частину територій Німеччини і рухалася шляхом абсолютизму і гегемонії в Європі, якої вона майже досягла в період правління Людовика XIV.
Нова армія
Наслідки Тридцятилітньої війни для континенту були жахливими. Кілька держав лежали в руїнах, а загальні втрати становили понад 100 тис. осіб. Крім того, навкруги було дуже багато найманців, які контролювали цілі регіони. І переможеним, і переможцям довелося швидко наводити порядок на своїх територіях.
Саме тоді згадали доктрину Валленштейна, але вже у загальнодержавному масштабі. Тим більше що тоді сам автор цієї ідеї був давно звинувачений імператором у підготовці змови проти влади і убитий, щоб він не зміг сконцентрувати у своїх руках занадто багато влади.
Регулярна армія стала засобом від натовпів найманців. Адже інші наймані контингенти не хотіли воювати проти товаришів.
Країни також почали реформу способів ведення війни. Так, відмирав стрій колонами, якими наступали армії. Вони були ефективними для пікінерів, але не підходили для великої кількості мушкетерів. Тепер армії шикувалися в шеренги й обмінювалися залпами.
Артилерія стала однією з основних ударних сил сторін. Армії шикувалися в шеренгу, перед ними облаштовували батареї. Іноді гармати ставили також між шеренгами. Зрозуміло, що гармати і їхню обслугу могли утримувати тільки багаті держави – дворяни і невеликі країни не могли наздогнати лідерів.
Великі держави дійшли висновку, що тільки регулярне постачання може підтримувати війну довгий час. Вперше в історії почали формуватися військові магазини та склади
Великі держави дійшли висновку, що тільки регулярне постачання може підтримувати війну довгий час. Вперше в історії почали формуватися військові магазини та склади, які забезпечували військових усім необхідним.
Незабаром, коли в Європі почалася промислова революція, країни стали виділяти цілі галузі індустрії, які обслуговували війну. На місце індивідуальним обладункам для лицарів прийшли величезні заводи, що випускали мушкети або гармати сотнями.
Це привело до будівництва великої мережі доріг у Європі. Значна частина міст і доріг були зруйновані, і їх усе одно потрібно було відновлювати. Чисельність постійних військових контингентів почала стрімко зростати, оскільки уряди виділяли гроші на їхнє утримання, і не було потреби запрошувати найманців.
Звичайно, у той самий час, коли у Франції чи Німеччині стали формуватися професійні армії, в іншій частині континенту українське ополчення козаків активно воювало з дворянами і ополченцями Польщі за допомогою іррегулярної татарської кінноти.
Тому ідея армії на повному утриманні держави, яку довгий час навчають і повністю постачають, поширювалася по Європі повільно. Але до початку XIX століття, коли Франція почала великі війни під керівництвом Наполеона, у битвах зійшлися вже навчені армії, які не мали нічого спільного з найманцями.
По суті, наступна трансформація армії сталася вже тільки в період Першої світової війни – коли артилерія почала бити за горизонт, літаки стали засобом розвідки, а окопи простягнулися від Північного моря до Середземного.
***
Цей матеріал опубліковано в №48 журналу Корреспондент від 4 грудня 2015 року. Передрук публікацій журналу Корреспондент в повному обсязі заборонений. З правилами використання матеріалів журналу Корреспондент, опублікованих на сайті Корреспондент.net, можна ознайомитися тут.