Здобутки курдів є настільки великими, що вони можуть визначити майбутнє Близького та Середнього Сходу. Але їх розколюють внутрішні суперечності, а їхні прагнення незалежності блокуються регіональними державами.
Курди відомі тим, що вони є найбільшою етнічною групою, яка не має власної держави. Близько 25-35 мільйонів курдів проживають на території Туреччини, Ірану, Іраку, Сирії та Вірменії. Поділяючи у більш широкому значенні "курдизм" (курдською - "Kurdiyeti"), водночас курди традиційно є розділеними в ідеологічному, політичному, соціальному вимірах, а також особистою неприязню - як всередині відповідних держав, у яких вони проживають, так і на просторах усього Курдистану.
Ідентичність, суспільство та політика курдів зазнавали сильного впливу з боку державних проектів в країнах, на території яких проживають курди. Багато курдських націоналістів може й мріють про великий незалежний Курдистан. Але у результаті вимоги ширших прав та автономії з боку курдських політичних партій традиційно спрямовувались державам, на території яких вони проживають.
Відмова у створенні держави
Після завершення Першої світової війни її переможці пообіцяли курдам створення їхньої власної держави. Але Севрський мирний договір, який це передбачав, був зрештою перекреслений новою турецькою державою, яка виникла з уламків Османської імперії.
Молода Туреччина зіштовхнулась зі спротивом з боку світських та релігійних лідерів у курдських районах, які намагались захистити свої інтереси на тлі централізації державної влади. З часу заснування республіки у 1923-му році і до 1938-го року у Туреччині відбулось 18 повстань, у 16-ти з яких брали участь курди.
Починаючи від 1938-го року, Туреччина не мала справи з повстаннями курдів, допоки Робітнича партія Курдистану (РПК) не розпочала свій повстанський рух у 1984-му році. Туреччина могла контролювати курдський націоналізм у своїх власних кордонах - здійснюючи асиміляцію, кооптацію, керуючись принципом "розділяй та володарюй" та застосовуючи силу. Але вона не здатна була робити те ж саме з курдами, які проживали за межами Туреччини.
Курдський націоналізм в Іраку
Іракські курди завжди задавали тон курдському націоналізму, ведучи боротьбу з урядами Багдада впродовж більшої частини 20-го століття. Після десятилітніх воєн іракські курди отримали квазідержавне утворення в північній частині Іраку. Це, зрештою, відбулось у результаті двох воєнних кампаній в Іраку на чолі зі США.
Регіональний уряд Курдистану має багато ознак держави. Однак, його інституції є слабкими та розколотими внутрішніми курдськими суперечностями.
В Іракському Курдистані традиційно домінують Демократична партія Курдистану (ДПК) колишнього глави місцевого уряду Масуда Барзані та Патріотичний союз Курдистану (ПСК). Кожна з цих сил має свої власні воєнізовані загони пешмерга. ДПК править у містах Ербіль та Дахук, тоді як ПСК та її реформістське відгалуження - рух Gorran ("Зміна") - домінують у місті Сулейманія. ПСК своєю чергою розділений на три основні групи.
Розворот Туреччини у ставленні до курдів в Іраку
Анкара з тривогою спостерігала за здобутками іракських курдів на півночі Іраку у 1990-х та на початку 2000-х років, остерігаючись поширення, за "ефектом доміно", цього процесу на курдську меншину в Туреччині, а також розпаду самого Іраку.
Утім, до 2007-го року Іракський Курдистан, і зокрема Барзані, перетворився з ворога на союзника Туреччини. Анкара отримала вплив на іракських курдів, зокрема через свою широку економічну присутність у регіоні. Туреччина мала ефективний спосіб заблокувати будь-який рух Іракського Курдистану в напрямку здобуття незалежності, а також була в змозі залучити ДПК у боротьбу проти РПК.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган (праворуч) та екс-глава уряду Іракського Курдистану Масуд Барзані
Референдум щодо незалежності Іракського Курдистану, проведений у вересні 2017-го року, однак, приніс напруження у відносини між урядом цього регіону та Туреччиною, яка координувала з Іраном та Іраком відповідь з метою завадити реалізації курдських амбіцій.
ДПК та РПК є основними суперниками за лідерство у курдському націоналістичному русі. ПСК та Gorran є ближчими до РПК. Ці союзницькі зв'язки також екстраполюються на боротьбу у Сирії. ДПК виступає на боці Туреччини у боротьбі проти курдської партії у Сирії "Демократичний союз" (PYD) та її бойового крила "Загони народної самооборони" (YPG). Натомість ПСК та Gorran, які є більш близькими до Ірану, підтримують PYD/YPG.
"Курдський політичний рух в Іраку розподілений на різноманітні крила, і ці політичні крила були розділені вздовж ліній регіональних політичних сил, зокрема Ірану та Туреччини", - зазначив у розмові з DW курдський аналітик Камаль Хомані з Іракського Курдистану.
Туреччина та РПК
Турецькі уявлення про безпеку зосереджуються на РПК та на придушенні будь-якого руху курдів до автономії. З 1984-го року військове протистояння між турецькою державою та РПК призвело до загибелі понад 40 тисяч осіб та до вимушеного переселення сотень тисяч людей.
Цей гарячий конфлікт зробив ще більшою прірву між курдами, з одного боку, та турецькою державою та її суспільством, з іншого. Однак, близько половини з 15 мільйонів курдів, що проживають у Туреччині, особливо представники релігійної общини та інтегровані у турецьке суспільство люди, традиційно підтримують уряд в Анкарі.
Робітничу партію Курдистану очолює Абдулла Оджалан, який перебуває за ґратами та якого його прихильники вважають богоподібним філософом. РПК є не лише партизанською силою. Вона є транскордонним соціальним та політичним рухом з мільйонами прихильників та з цілою низкою супутніх організацій. РПК має окремі, але пов'язані з нею партії та їхні озброєні крила у чотирьох частинах Курдистану, а також потужну присутність у курдській діаспорі.
Прапор із зображенням лідера РПК Абдулли Оджалана
РПК відмовилась від закликів створити незалежну курдську державу понад десять років тому і зараз прагне ширших культурних, мовних та політичних прав. Мовою самої РПК, ця "боротьба" включає права жінок, права людини, охорону навколишнього середовища, комуналізм та "демократичну автономію", низову форму правління, яка розглядається як модель для Близького Сходу.
Легальна прокурдська Демократична партія народів (HDP) є третьою за розмірами партією у парламенті Туреччини. Вона також виступає за ширші культурні, мовні та політичні права через внесення відповідних змін до конституції. Через політичну позицію HDP її обвинувачують у тому, що партія є легальним фронтом РПК.
З часу невдалої спроби військового перевороту в Туреччині у липні 2016-го року було заарештовано кількох депутатів HDP, понад 80 мерів міст, які були членами партії, були усунуті від влади та замінені на лояльних до уряду чиновників, а тисячі членів HDP були заарештовані.
Підйом сирійських курдів
Сирійські курди були найбільш безправними серед усього курдського населення на Близькому Сході. Історично так склалось, що вони також були найбільш спокійними.
З 1980-х до кінця 1990-х років РПК здійснювала свою діяльність з території Сирії та Лівану за підтримки сирійського президента Хафеза Асада. Сирія вигнала зі своєї території РПК у 1998-му році після того, як Туреччина пригрозила їй вторгненням. Після цього між Анкарою та Дамаском налагоджувались відносини аж до 2011-го року, коли розгорілась громадянська війна в Сирії і країна розвалилась на частини.
Туреччина підтримувала різні загони сирійських повстанців, спочатку - з метою повалення сирійського президента Башара Асада, а згодом - щоб вести боротьбу проти сирійських курдів.
Очолювані PYD та її озброєним крилом YPG, сирійські курди не приєднались ані до Асада, ані до ісламістських повстанських груп. Фактично вони мали негласне взаєморозуміння з режимом та зосередились на боротьбі з ісламістськими силами, зокрема з "Ісламською державою" та угрупованнями, яких підтримує Туреччина.
Сирійські курди фактично створили автономну зону вздовж кордону з Туреччиною з того часу, як у 2012-му році сили сирійського режиму покинули курдські райони.
Позиції курдів були зміцнені Вашингтоном, який підтримує "Демократичні сили Сирії" (SDF) - об'єднані сили арабських та курдських бійців, кістяк яких складають загони YPG - з метою боротьби з ІД у Сирії. SDF контролюють близько чверті сирійської території.
Туреччина головним чином занепокоєна тим, що США, надаючи пріоритетне значення боротьбі проти ІД, тим самим надасть більше можливостей сирійським курдам. PYD у Сирії є афілійованою з РПК силою. США вважають РПК терористичною організацією, але не вважають такими PYD/YPG.
Туреччина вважає обидві структури терористичними організаціями, що призвело до великого напруження у відносинах між Вашингтоном та Анкарою.
Туреччина побоюється, що здобутки сирійських курдів надихне її власне курдське населення, зміцнить РПК та призведе до етнічного та релігійного розпаду Сирії. Військове, політичне та територіальне зміцнення сирійських курдів дає їм великий козир під час будь-якого політичного рішення конфлікту в країні, під час якого вони вимагатимуть визнання прав курдів та децентралізації державної влади.
Туреччина намагається запобігти такому розвитку подій у Сирії. Однак, виступаючи проти сирійських курдів, Туреччина також відштовхує власне курдське населення та погіршує власну курдську проблему. Водночас рівень насильства невпинно зростає з часу припинення мирних переговорів між Анкарою та РПК у 2015-му році.
"Курди Туреччини та Сирії є двома половинками одного яблука, - вважає курдський політичний аналітик Мутлу Чівіроглу. - Переважна більшість курдів співчуває у зв'язку з тим, що відбувається у Рожаві (Сирійському Курдистані)".
Джерело: Українська служба DW