Воєнна операція Туреччини на півночі Сирії спрямована проти тамтешніх курдів, яким вдалося закріпити свою владу в регіоні внаслідок війни. DW зібрала інформацію про те, хто такі курди і чого побоюється Анкара.
Курди відомі тим, що вони є найбільшою етнічною групою, яка не має власної держави. Близько 25-35 мільйонів курдів проживають на території Туреччини, Ірану, Іраку, Сирії та Вірменії. Поділяючи у більш широкому значенні "курдизм" (курдською - "Kurdiyeti"), водночас курди традиційно є розділеними в ідеологічному, політичному, соціальному вимірах, а також особистою неприязню - як всередині відповідних держав, у яких вони проживають, так і на просторах усього Курдистану.
Ідентичність, суспільство та політика курдів зазнавали сильного впливу з боку державних проектів у країнах, на території яких вони проживають. Багато курдських націоналістів, може, і мріють про великий незалежний Курдистан. Але вимоги ширших прав та автономії з боку курдських політичних партій традиційно спрямовувалися державам, на території яких вони проживають.
Відмова у створенні держави
Після завершення Першої світової війни її переможці пообіцяли курдам створення їхньої власної держави. Але Севрський мирний договір, який це передбачав, був зрештою перекреслений новою турецькою державою, яка виникла з уламків Османської імперії.
Молода Туреччина зіштовхнулась зі спротивом з боку світських та релігійних лідерів у курдських районах, які намагались захистити свої інтереси на тлі централізації державної влади. З часу заснування республіки у 1923 році і до 1938 року в Туреччині відбулось 18 повстань, у 16 з яких брали участь курди.
Починаючи від 1938 року, Туреччина не мала справи з повстаннями курдів, допоки Робітнича партія Курдистану (РПК) не розпочала свій повстанський рух у 1984 році. Туреччина могла контролювати курдський націоналізм у своїх власних кордонах - здійснюючи асиміляцію, кооптацію, керуючись принципом "розділяй та володарюй" та застосовуючи силу. Але вона не здатна була робити те ж саме з курдами, які проживали за межами Туреччини.
Курдський націоналізм в Іраку
Іракські курди завжди задавали тон курдському націоналізму, ведучи боротьбу з урядами Багдада упродовж більшої частини ХХ століття. Після десятилітніх воєн іракські курди отримали квазідержавне утворення в північній частині Іраку. Це, зрештою, відбулось у результаті двох воєнних кампаній в Іраку на чолі зі США.
Регіональний уряд Курдистану має багато ознак держави. Однак, його інституції є слабкими та розколотими внутрішніми курдськими суперечностями.
В Іракському Курдистані традиційно домінують Демократична партія Курдистану (ДПК) колишнього глави місцевого уряду Масуда Барзані та Патріотичний союз Курдистану (ПСК). Кожна з цих сил має свої власні воєнізовані загони пешмерга. ДПК править у містах Ербіль та Дахук, тоді як ПСК та її реформістське відгалуження - рух Gorran ("Зміна") - домінують у місті Сулейманія. ПСК, своєю чергою, розділений на три основні групи.
Розворот Туреччини у ставленні до курдів в Іраку
Анкара з тривогою спостерігала за здобутками іракських курдів на півночі Іраку в 1990-х та на початку 2000-х років, остерігаючись поширення, за "ефектом доміно", цього процесу на курдську меншину в Туреччині, а також розпаду самого Іраку.
Утім, до 2007-го року Іракський Курдистан, і зокрема Барзані, перетворився з ворога на союзника Туреччини. Анкара отримала вплив на іракських курдів, зокрема через свою широку економічну присутність у регіоні. Туреччина мала ефективний спосіб заблокувати будь-який рух Іракського Курдистану в напрямку здобуття незалежності, а також була в змозі залучити ДПК у боротьбу проти РПК.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган (праворуч) та екс-глава уряду Іракського Курдистану Масуд Барзані, 2016 рік
Референдум щодо незалежності Іракського Курдистану, проведений у вересні 2017 року, однак, приніс напруження у відносини між урядом цього регіону та Туреччиною, яка координувала з Іраном та Іраком відповідь з метою завадити реалізації курдських амбіцій.
ДПК та РПК є основними суперниками за лідерство у курдському націоналістичному русі. ПСК та Gorran є ближчими до РПК. Ці союзницькі зв'язки також екстраполюються на боротьбу в Сирії. ДПК виступає на боці Туреччини у боротьбі проти курдської партії у Сирії "Демократичний союз" (ДС) та її бойового крила "Загони народної самооборони" (ЗНС). Натомість ПСК та Gorran, які є більш близькими до Ірану, підтримують курдські сили в Сирії.
"Курдський політичний рух в Іраку розподілений на різноманітні крила, і ці політичні крила були розділені вздовж ліній регіональних політичних сил, зокрема Ірану та Туреччини", - зазначив у розмові з DW курдський аналітик Камаль Хомані з Іракського Курдистану.
Туреччина та РПК
Турецькі уявлення про безпеку зосереджуються на РПК та на придушенні будь-якого руху курдів до автономії. З 1984 року воєнне протистояння між турецькою державою та РПК призвело до загибелі понад 40 тисяч осіб та до вимушеного переселення сотень тисяч людей.
Цей гарячий конфлікт зробив ще більшою прірву між курдами з одного боку, та турецькою державою та її суспільством з іншого. Одна близько половини з 15 мільйонів курдів, що проживають у Туреччині, особливо представники релігійної громади та інтегровані у турецьке суспільство люди, традиційно підтримують уряд в Анкарі.
Робітничу партію Курдистану очолює Абдулла Оджалан, який перебуває за ґратами та якого його прихильники вважають богоподібним філософом. РПК є не лише партизанською силою. Вона є транскордонним соціальним та політичним рухом з мільйонами прихильників та з цілою низкою супутніх організацій. РПК має окремі, але пов'язані з нею партії та їхні озброєні крила у чотирьох частинах Курдистану, а також потужну присутність у курдській діаспорі.
Прапор із зображенням лідера РПК Абдулли Оджалана
РПК відмовилась від закликів створити незалежну курдську державу понад десять років тому і зараз прагне ширших культурних, мовних та політичних прав. Мовою самої РПК, ця "боротьба" включає права жінок, права людини, охорону навколишнього середовища, комуналізм та "демократичну автономію", низову форму правління, яка розглядається як модель для Близького Сходу.
Легальна прокурдська Демократична партія народів (ДПН) є третьою за розмірами партією у парламенті Туреччини. Вона також виступає за ширші культурні, мовні та політичні права через внесення відповідних змін до конституції Туреччини. Через політичну позицію ДПН її обвинувачують у тому, що партія є легальним фронтом РПК.
З часу невдалої спроби військового перевороту в Туреччині у липні 2016-го року було заарештовано кількох депутатів ДПН, понад 80 мерів міст, які були членами даної партії, були усунені від влади та замінені на лояльних до уряду чиновників, а тисячі членів ДПН - заарештовані.
Підйом сирійських курдів
Сирійські курди були найбільш безправними серед усього курдського населення на Близькому Сході. Історично так склалось, що вони також були найбільш спокійними.
З 1980-х до кінця 1990-х років РПК здійснювала свою діяльність з території Сирії та Лівану за підтримки сирійського президента Хафеза Асада. Сирія вигнала зі своєї території РПК у 1998 році після того, як Туреччина пригрозила їй вторгненням. Після цього між Анкарою та Дамаском налагоджувались відносини аж до 2011-го року, коли розгорілась громадянська війна в Сирії і країна розвалилась на частини.
Туреччина підтримувала різні загони сирійських повстанців, спочатку - з метою повалення сирійського президента Башара Асада, а згодом - щоб вести боротьбу проти сирійських курдів.
Очолювані "Демократичним союзом" та його бойовим крилом - "Загонами народної самооборони", сирійські курди не приєднались ані до Асада, ані до ісламістських повстанських груп. Фактично вони мали негласне взаєморозуміння з режимом та зосередились на боротьбі з ісламістськими силами, зокрема з "Ісламською державою" та угрупованнями, яких підтримує Туреччина.
Сирійські курди фактично створили автономну зону вздовж кордону з Туреччиною з того часу, як у 2012 році сили сирійського режиму покинули курдські райони.
Позиції курдів були зміцнені Вашингтоном, який підтримував "Демократичні сили Сирії" (ДСС) - об'єднані сили арабських та курдських бійців, кістяк яких складають "Загони народної самооборони" - з метою боротьби з ІД у Сирії. Донедавна ДСС контролювали близько чверті сирійської території.
Туреччина протягом усієї сирійської війни була занепокоєна тим, що США, надаючи пріоритетне значення боротьбі проти ІД, тим самим надають більше можливостей сирійським курдам. Адже ДС у Сирії є афілійованою з РПК силою. США вважають РПК терористичною організацією, але не вважають такими ДС та ЗНС.
Воєнні операції Анкари 2018 і 2019 років
Туреччина вважає обидві структури терористичними організаціями, що призвело до великого напруження у відносинах між Вашингтоном та Анкарою. Туреччина побоюється, що здобутки сирійських курдів надихнуть її власне курдське населення, зміцнять РПК та призведуть до етнічного та релігійного розпаду Сирії.
Намагаючись запобігти такому розвитку подій у Сирії, Туреччина спершу провела операцію "Оливкова гілка" на початку 2018 року. Унаслідок операції турецькі війська взяли під свій контроль місто Афрін, до 200 тисяч людей тоді змушені були залишити регіон. Після виводу американських військових із Північної Сирії за рішенням президента Дональда Трампа восени 2019 року Анкара оголосила про нову операцію, націлену проти курдських військових формувань. При цьому Туреччина ані звернулася по допомогу до сирійського уряду, ані отримала на свої дії відповідний мандат Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй (РБ ООН).
Мета Анкари - створити на кордоні з Сирією так званий "коридор безпеки", в яку могли би переселитися до двох мільйонів сирійських біженців, які зараз перебувають у Туреччині.
Дії Туреччини були критично сприйняті більшістю представників міжнародної спільноти. Низка країн ЄС запровадила ембарго на продаж озброєнь Анкарі, США та ЄС закликали Туреччину припинити воєнну операцію в Сирії. Глава МЗС Німеччини Гайко Маас (Heiko Maas) назвав операцію Анкари порушенням міжнародного права і "вторгненням" на територію сусідньої держави. "Ми зробимо все від нас залежне, щоб режим припинення вогню тривав не тільки п'ять днів, а довше, і тим самим вторгненню був би покладений край", - зазначив він.
Минулого тижня віцепрезиденту США Майкові Пенсу вдалося домовитися з Туреччиною про п'ятиденне перемир'я в регіоні, аби дати можливість курським формуванням залишити райони на півночі Сирії. Раніше 20 жовтня командування "Демократичних сил Сирії" повідомило про виведення своїх підрозділів з районів поблизу турецького кордону на північному сході Сирії.
Джерело: Українська служба DW
Новини від Корреспондент.net в Telegram. Підписуйтесь на наш канал https://t.me/korrespondentnet