Пандемія COVID-19 в Європі пішла на спад, і держави континенту почали підраховувати втрати - демографічні та економічні.
2 червня Володимир Путін підписав указ про основи державної політики ядерного стримування, яким у Кремлі дають зрозуміти всьому світу, що готові застосовувати ядерну зброю, щоб не допустити агресії проти Росії, пише Євген Магда в №8-10 Журналу Корреспондент. Тут важливі деталі, як завжди, у великій політиці: концепція вже була - затверджена Дмитром Медведєвим 10 років тому, коли той був місцеблюстителем Путіна заради дотримання перерви в президентстві.
Але, може, змінилася суть політики ядерного стримування? Ні, критерії застосування ядерної зброї не змінилися. Тоді навіщо? І чому саме зараз? Це важливі питання, так як РФ є сусідом, який зробив шість років тому неспровоковану агресію на адресу України та анексував частину української території.
Популярність Путіна падає (нехай і не так швидко, як розраховують його опоненти), наступник-2024 офіційно не визначений, хоча щосили йде переписування російської конституції. Переписують її, очевидно, щоб російський президент зберіг і далі свій пост або отримав інші інструменти контролю над політичною системою своєї країни.
Тому демонстрація «ядерної парасольки» і можливості уколу ним - досить логічний жест. Після краху Договору про ракети середньої і малої дальності і показових знищень турецькими безпілотниками Bayraktar TB2 російських гарматно-ракетних комплексів Панцир у Лівії в Москві вирішили нагадати про власне ядерний потенціал. До речі, горезвісну парасольку Росія показово готова розкрити і над своїми союзниками, перелік яких обачно не озвучений.
ВІДПОВІДЬ МОСКВІ
Доречність активізації Кремля вже оцінили в провідних світових столицях, і немає сумнівів, що політичні відповіді прозвучать. Саме політичні, оскільки військовий бюджет США, наприклад, в 15 разів перевищує російський (істотно перевищуючи і витрати інших держав НАТО на оборону).
Давній заклик Дональда Трампа до європейських союзників з Альянсу збільшити витрати на оборону з 2% ВВП до 4% ще в 2017 році був зустрінутий без ентузіазму. У коронавірусних реаліях у більшості держав Старого Світу немає можливості підняти асигнування на оборону. Чинний американський президент бореться не тільки з Джо Байденом у сутичці за Білий дім, а й протистоїть пандемії, економічні наслідки якої виглядають убивчими для його правління. Додайте до цього масові протести, які охопили багато штатів, і ви зрозумієте, що Трампу доведеться набирати очки на міжнародній арені, як мінімум, для збереження впевненості у власних силах.
EPA
Недавнє авіатурне ланки стратегічних бомбардувальників В-1В, які показали себе у всій ударній красі в небі Швеції та України, можна назвати зримим попередженням Кремлю з Вашингтона. І хоча турне відбулося за чотири дні до опублікування путінського ядерного указу, це було саме попередження, поза сумнівами. І не тільки Москві, хоча маршрут лежав від США через Атлантику, над Східною Європою, Чорним морем уздовж берегів Криму, де РФ розмістила ударні сили, націлені на Західну Європу, перш за все.
Але при цьому перебільшувати ступінь напруженості у відносинах Росії і США все ж не варто. Усвідомлюючи перевагу у військовому плані, адміністрація Трампа віддає перевагу відмові від підписаних Москвою і Вашингтоном у період перебудови в СРСР і відразу після розпаду Союзу міжнародних договорів, щоб розв'язати собі руки.
Але в сучасному світі широкомасштабні бойові дії не можуть розпочатися одномоментно. До речі, з цієї причини необхідно звернути увагу на розгортання двох російських армій на кордоні з Україною і постійні широкомасштабні навчання російських армійців. Але чим далі на захід Європи, тим менше в Росії бачать військову загрозу, хоча і пам'ятають обіцянки часів холодної війни омити танкові гусениці у водах Ла-Маншу. Німеччина, Франція та Італія відчувають гібридні погрози (одна зламана російськими хакерами пошта Ангели Меркель чого варта), але аж ніяк не військову загрозу з боку Росії. Провідними європейськими країнами вона розглядається, скоріше, як партнер з продажу енергоресурсів і гігантський ринок збуту європейських товарів з високою доданою вартістю. Відчайдушні спроби завершити будівництво газопроводу Nord Stream 2 - прекрасне тому підтвердження. Події останніх місяців тільки збільшили зацікавленість лідерів ЄС в російському ринку, але вони не поспішають відмовлятися від санкцій проти Росії, введених через її агресію проти України. Принаймні, Меркель вже виступила за їх продовження.
Берлін у другій половині 2020 року головуватиме в Раді ЄС, і врегулювання конфлікту на Донбасі буде одним із пріоритетів. З цим пов'язаний і травневий вояж у столицю Німеччини Дмитра Козака, і десант там 2 червня представницької української делегації. Щоправда, ні емісар Кремля в одиночному розряді, ні українська команда не поспішають заявляти про досягнуті успіхи. Ангела Меркель і Еммануель Макрон, нагадаю, запропонували план допомоги постраждалим від коронавірусу державам Євросоюзу, але він сприйнятий без ентузіазму частиною держав ЄС.
МІСТ ДО ВАРШАВИ
Сполучені Штати в європейських справах не обмежуються санкційним тиском на Nord Stream 2, який здатний створити конкуренцію заокеанському зрідженого газу. Вашингтон робить ставку на колишні держави соціалістичного табору, сьогодні є амбітними членами Європейського Союзу. У Польщі не просто пам'ятають про події 1939 року, але й досі переживають смерть Леха Качинського та великої групи польської політичної еліти в Смоленській авіакатастрофі 10 років тому.
Складно уявити собі потепління в польсько-російських відносинах - при будь-якому результаті президентських виборів, намічених на 28 червня. Зате створення Форту Трамп - оформлення на постійній основі американської військової присутності - можна назвати колективним завданням польського істеблішменту. А тут ще посол США в Польщі Джорджетт Мосбахер не виключила перенесення туди американського ядерного арсеналу з Німеччини.
Військова присутність США в Польщі може стати серйозним подразником для Росії, яка продовжує нарощувати свої арсенали в окупованому Криму. Чорноморський регіон залишається зоною підвищеної напруженості, і в ньому Штати роблять ставку на Румунію, що демонструвала в останні роки значний економічний ріст і відсутність проросійських партій у політичному спектрі. Втім, скидати з рахунків у військово-політичному плані Туреччину навіть після численних геополітичних кульбітів Реджепа Ердогана в Вашингтоні також не поспішають.
Чи може в нинішньому турбулентному світі спокійно почувати себе Україна? На жаль, ні, адже здатність дати відсіч агресії Росії не призвела, в результаті, до відмови Кремля від прагнення повернути нашу країну в зону свого виключно впливу. Там добре бачать згортання темпів європейської та, що важливіше, євроатлантичної інтеграції, так само, як і чують небажання президента Володимира Зеленського називати Росію агресором.
КИЇВ - НА ДРОТІ
Україна - не єдина мішень у східноєвропейській грі Путіна, навряд чи спокійно може себе відчувати і Білорусь, де в серпні пройдуть президентські вибори. Тому, крім боєготовності ЗСУ, офіційному Києву необхідно просувати тезу про залежність безпеки Європи в цілому від врегулювання конфлікту на Донбасі і деокупацію Криму. Поки виходить не надто переконливо.
Корреспондент
Зустріч української делегації в Німеччині
Повертаючись до візиту української делегації до Берліна, важко назвати проривом минулу там зустріч. Представники офіційного Києва, що скучили за закордонними поїздками, поскаржилися на агресивні дії росіян і звично пообіцяли не перетинати червоні лінії в процесі врегулювання конфлікту на Донбасі.
Щоправда, почали говорити про переговори з приводу деокупації Криму, в яких, ймовірно, не стане брати участі Росія. Для діалогу з Німеччиною, що вже шість років несе разом з Францією відповідальність за врегулювання конфлікту на Донбасі, відверто мало.
Голосно сваритися з Москвою Берлін не стане, можливості одноосібно погрозити пальчиком Путіну у Меркель об'єктивно немає. Обіцянка відвідати після Берліна Париж з вуст Андрія Єрмака навряд чи свідчить про прийдешній дипломатичний прорив. Неабияк заяложений козир Банкової - готовність провести місцеві вибори 25 жовтня на підконтрольній території і в ОРДЛО - погано співвідноситься з прагненням знову почати говорити про деокупацію Криму. При цьому Україна залишається в «цейтноті Зеленського», який відвів на врегулювання конфлікту на Донбасі один рік. Пора б починати діставати нові козирі і шукати шляхи впливу на опонентів. Ну, і на союзників теж.