Суд над Тимошенко - сьогодні найбільш затребувана західними медіа тема. Водночас, мало хто розуміє на Заході, що насправді відбувається на цьому судовому процесі, які головні мотиви його основних гравців і які на ньому виникають нові смисли, дискурси та тренди, - пише Дмитро Видрін в британському виданні Open Democracy.
На мій погляд, багато що прояснюється, якщо поглянути на
"справу Тимошенко" не тільки як на боротьбу двох потужних українських
фінансово-політичних кланів за владу і власність, але і як на протиборство
модернізму та постмодернізму.
Нинішня українська влада - своєрідне породження
політичного модерну. Її кредо - це повільне, важковагове,
але неухильне нарощування виробництва; це збільшені обсяги труб великого
діаметру, чавуну, вугілля і сталі; це мільярди кубів прокачаного газу і
мільярди доларів привласнених грошей. Об'єднана Європа
колись створювалася з союзу вугілля і сталі. А правлячу
сьогодні в Україні еліту можна було б назвати як союз вугілля, сталі і газу. Для цієї еліти найголовнішими гаслами є терміни
"стабільність", "розвиток", "поступовість". А найсолодшими словами - "бюджетні потоки", "західні
кредити", і "східні транзити".
В Україні еліту можна було б назвати як союз вугілля, сталі і газу. Для цієї
еліти найголовнішими гаслами є терміни "стабільність", "розвиток",
"поступовість"
Українська правляча еліта, на чолі зі своїм
монументальним президентом Януковичем, важковагова, як чавун, небезпечна, як
розплавлена сталь, незграбна, як укладач колій, і передбачувана, як
магістральні нафтогазові транзити. Головне її бажання -
це повільна, спокійна еволюція в дусі планової радянської модернізації. Бо вона знає головний секрет - "повільна модернізація означає
швидкі заробітки". Якщо, звичайно, ти цю
модернізацію повністю і одноосібно очолюєш сам. Колись
родоначальники першої соціалістичної держави розшифровували комунізм як
"радянська влада плюс електрифікації всієї країни", а нинішня
українська влада свій "комунізм" могла б розшифрувати як
"модернізація виробництва всієї країни плюс монополізація влади і прибутку
правлячим кланом".
І ось цій еліті, назвемо її "модерністською" або,
скоріше, "модернізаторською", протистоїть контреліта на чолі з
пасіонарною Тимошенко.
Сама Тимошенко любить порівнювати себе з Жанною д'Арк. Хоча за психотипом, цілями і мотивацією, вона набагато ближче до
Долорес Ібаррурі або призабутої сьогодні Гладіс Марін. Як
Долорес і Гладіс, Юлія - чистий продукт постмодернізму з усіма його
особливостями. Як відомо, суттю постмодернізму є
заперечення законів (і економічних, і юридичних) як таких і розрив будь-яких
причинно-наслідкових зв'язків. Це абсолютний примат
революції над еволюцією. Це заміна поетапного поступового
розвитку "проривами", "надривами" і "великими
стрибками". Це заміна здорового глузду цинізмом, а
сумління - справедливістю. Це торжество естетики над
етикою, кітчу - над класикою, гламуру - над респектабельністю.
Для повної реалізації планів Тимошенко - як і її владним опонентам - теж
потрібна повна, абсолютна і одноосібна влада. Тільки гасло у неї було б інше. Її
"комунізм" - це "юліфікація всієї країни плюс західне обожнювання"
Для повної реалізації планів Тимошенко - як і її владним
опонентам - теж потрібна повна, абсолютна і одноосібна влада. Тільки гасло у неї було б інше. Її
"комунізм" - це "юліфікація всієї країни плюс західне
обожнювання". Тобто створення культу єдиної
"берегині країни", як головного і неповторного естетичного,
стилістичного і політичного критерію досконалості для нації і держави. І, звичайно, схиляння зарубіжних лідерів і бомонду.
У боротьбі модернізму та постмодернізму виграє той, хто
бореться на своєму полі. Автентичним полем модернізму є
завод, фабрика, підприємство. Автентичним полем
постмодернізму є телевізійне шоу, вулична сцена або зала суду.
Справа в тому, що головним інструментом модернізму є
менеджмент, талант правління. А головним інструментом
постмодернізму є акторська гра, талант лицедійства і перевтілення.
Тому модернізм проявляється тільки в управлінському русі.
Він, як велосипед: при занадто повільній швидкості
завалюється або ліворуч у пострадянський авторитаризм, або направо - в
корпоративно-олігархічну вседозволеність.
Інтуїтивно відчуваючи "своє поле", Юлія Тимошенко зробила все, щоб зробити саме
суд своїм головним ристалищем з владою
А постмодернізм розцвітає тільки, коли він стоїть на
своєму місці - на сцені, неважливо якій: парламентській, вуличній або тюремній.
Варто йому почати рухатися кудись убік банальної
економіки, як тут же зникає вся його чарівність, блиск і привабливість.
Інтуїтивно відчуваючи "своє поле", Юлія
Тимошенко зробила все, щоб зробити саме суд своїм головним ристалищем з владою.
Не на фабриках ж їй потрібно боротися за брудних
робітників і не в офісах за "білих комірців".
Тому їй довелося докласти чимало зусиль, щоб завоювати
своє право на суд над собою, і ще більше сил, щоб завоювати своє право на
власне тюремне ув'язнення.
Спочатку вона рік не визнавала чинну владу, називаючи
президента "бандитом", "злочинцем", "узурпатором
влади". Влада попалася на її провокацію і дала
затягнути себе в суд. Потім кілька місяців Тимошенко
називала суддів і прокурорів "злочинцями", "фашистами", не
визнавала їх повноваження і статус. Судова влада попалася
на її провокацію і дала затягнути себе, разом з нею, за ґрати.
Судова влада попалася на її провокацію і дала затягнути себе,разом з нею, за
ґрати
Тепер український постмодернізм в особі свого повного
втілення Юлії Тимошенко, переможно грає на своєму полі. Коли
вона бреше судді, це називається "іронією". Коли
вона глумиться над свідками, це називається "сміливістю". Коли вона ньокає до бунту і революції своїх прихильників, це
називається "право на захист" ... І вона прекрасна, як Долорес
Ібаррурі, для якої суд був бажаною трибуною для висловлення свого яскравого
літературного таланту. І вона стильна, як Гладіс Марін,
яка щодня за час суду або голодування робила нову дивну зачіску, підкоряючи
шанувальників блиском своїх антрацитових локонів.
Так, на Юлію Володимирівну знову приємно дивитися: наскільки
вона була сірою і похмурою останнім часом в своєму повсякденному вільному житті,
настільки вона знову пожвавилася і розцвіла в ув'язненні.
Колись вона любила порівнювати себе з квіткою. І на бордах з'являлася зі зворушливим квітковим горщиком в руках. Вже очевидно, що ця квітка розквітає лише в ув'язненні - коса її сяє,
як німб, а розкішна посмішка її не залишає уста. Вона
вірить, що постмодернізм переможе. Країна знову заживе у
веселому хаосі, люди не будуть ходити на нудну роботу, а цілодобово будуть
штурмувати урядові установи, перегороджувати дороги та площі. Всі забудуть про нудні речі, типу ВВП або прожиткового мінімуму, а
заживуть запальними революційними гаслами і барикадними піснями. Вона вірить, що так буде, адже Захід нам допоможе!
Коли вона бреше судді, це називається"іронією". Коли вона глумиться над
свідками, це називається "сміливістю". Коли вона ньокає до бунту і революції
своїх прихильників, це називається "право на захист" ...
І очікування Юлії дійсно небезпідставні. Адже постмодернізм переможно крокує планетою. Першим
його могутнім симптомом стала моральна перемога незрівнянного Ассанжа над
похмурим західним правосуддям. Тужливе західне право не
знайшло нічого кращого, як спробувати приструнити його відповідальністю за
сексуальні домагання. Але ж у контексті постмодернізму
сексуальне беззаконня - це чоловіче достоїнство, а не феміністський недолік.
Сьогодні точно також сумне українське правосуддя
намагається звинуватити Тимошенко у перевищенні колишніх прем'єрських
повноважень. Тобто в чиновницькому свавіллі. Але ж у контексті постмодернізму будь-яке свавілля завжди веселіше від
проклятих норм.
На радість постмодерністів сьогодні розгортається судовий
процес над колишнім президентом Єгипту Мубараком за проявлену жорстокість при
розгоні погромників. Але радість постмодерністів буде,
мабуть, повною, коли розпочнеться судовий процес над нинішнім прем'єр-міністром
Великобританії Девідом Кемероном за жорсткість при розгоні лондонської молоді, яка
веселилася на вулицях...
При прямому зіткненні постмодернізм завжди перемагає
модернізм, бо він завжди виглядає яскравіше, більш сценічно і демократично, ніж
модернізм, тим більше половинчастий і невмілий. Для того,
щоб побачити хоч якусь гідність модернізму, треба заглядати в закопчені вікна
заводів. А щоб зрозуміти справедливість і демократичність
постмодернізму, досить прочитати в інтернеті відгуки англійських вуличних
бійців. Вони-то пишуть, що хвилювання в Лондоні були
апофеозом демократії та справедливості, і коли в тебе на стіні висить
двометрова плазма, безкоштовно взята з магазину, ти починаєш вірити в
справедливість західного світу.
Тому справа Тимошенко живе і явно перемагає. Дуже хорошими переможними
симптомами стало, наприклад, те, що її прихильники, які блокують суд, вже
намагаються бити свідків, які "неправильно дають свідчення" проти їх кумира
Тому справа Тимошенко живе і явно перемагає. Дуже хорошими переможними симптомами стало, наприклад, те, що її
прихильники, які блокують суд, вже намагаються бити свідків, які
"неправильно дають свідчення" проти їхнього кумира. Вони вже надавали по фізіономії колишньому заступнику голови
адміністрації президента Ющенка - пану Шлапаку. Але ж це
тільки початок?
В Англії за тиждень відомих вуличних заворушень кількість
проданих бейсбольних бит збільшилася в п'ять тисяч разів. Потихеньку
набирає попит на бейсбольні бити й в Україні. Готуйтеся,
свідки проти Тимошенко! Вчора ви отримували по голові
пластиковими пляшками з-під води, завтра отримаєте бейсбольною битою.
Є тільки одне "але", яке, на жаль, може
перервати це наростаюче "свято" бурхливого життя. Будь-який акт постмодернізму неможливий без харизматика. Без надхаризматичного Сальвадора Далі не було б сюрреалістичного
постмодернізму в мистецтві. Без надхаризматичного Ассанжа
не було б інтернет-постмодернізму в інформпросторі і т.д.
Щоб постмодерністська справа Тимошенко перемогла повністю і остаточно, їй все ж
таки треба повернути Ющенка
Але справа в тому, що для розгону максимальної харизми
потрібен свого роду психологічний колайдер. Він
називається "бінарна харизма". Це коли два
взаємопов'язаних суб'єкти, відображаючи сигнали один одного, розганяють взаємну
харизму до неймовірної яскравості. Так було у Бонні і
Клайда, так було у того ж Далі і Гали, так було у Ассанжа і його блондинки,
нарешті, так було у Саакашвілі і Бурджанадзе, у долара та євро, у Тимошенко і
Ющенка.
Але коли цей взаємозв'язок суб'єктів порушується, бінарна
харизма перетворюється з "колайдера", що розганяє сигнали, в
"чорну діру", яка сигнали поглинає.
Тому, щоб постмодерністська справа Тимошенко перемогла
повністю і остаточно, їй все ж таки треба повернути Ющенка.
Оригінал публікації: The Tymoshenko Case as the Apotheosis of Postmodernism
***
У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про
Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе
відповідальності за зміст даних матеріалів.