Юлія Тимошенко отримала сім років позбавлення волі за злочин, гідний високої, але радянської урядової нагороди, - пише Володимир Надеїн у російському Ежедневном Журнале.
Вона проявила ініціативу і потурбувалася про
благо народне. Вона не залишилася глухою до холодної безмовності українських
кухонних плит. Над усією республікою тріпотів похмурий плакат "Газу
немає!". Населення мерзло, заростало коростою, і навіть немовлятам подавали
чи молочко, чи то молочне морозиво. Хтось повинен був розрубати цей
диявольський вузол. Юля розрубала. Тепер сидить.
Це одна точка зору. Є й інша. Наближалися
вибори. Було ясно, що президентом України стане або Ю. Тимошенко, на той момент
владний прем'єр-міністр, або В. Янукович, лідер опозиції. Шанси Тимошенко
вважалися трохи вищими, проте знавці української політики називали майбутній
захід "вибором між жахом і ганьбою". Жахом, яким би дивним це не
видалось людям, далеким від місцевих звичаїв, вважалася миловидна жінка
похилого віку дівчина з густою русою косою. Про її владолюбство і
безпринципність ходили легенди. Ганьбу уособлював усміхнений, парубок, який трохи
розпливлися з роками, із двома погашеними судимостями, у тому числі за
насильство і грабіжництво. Обидва претенденти на найвищу посаду країни у різний
час і за різними, але аж ніяк не політичними статтями, сиділи у в'язниці.
Електоральний проміжок між дівчиною і парубком був завбільшки у статистичну
похибку, на кону була корона, і доля могла обернутися злим оскалом і тому, й
іншому. У цих умовах підтримка В. Путіна, який має не лише велику скарбницю, а
й безперечний особистий вплив на мільйони українців російської орієнтації,
могла схилити чашу терезів. Для Путіна було важливим вийти переможцем у газовій
війні. Для Тимошенко - отримати від росіянина запевнення у його підтримці. Ну,
принаймні, у тому, що московська агентура залишиться нейтральною. Такі
запевнення дали, Тимошенко не поскупилася відплатити, і договір підписали в
обстановці зворушливих братсько-сестринських обіймів.
Шанси Тимошенко вважалися трохи вищими, проте знавці української політики називали майбутній захід "вибором між жахом і ганьбою".
Це інша точка зору. Є й третя. Взаємна
ненависть між двома тріумфаторами "помаранчевого Майдану" до початку
чергового виборчого циклу досягла градусу повної взаємної нетерпимості.
Президент Ющенко і прем'єр Тимошенко були готові буквально на будь-яку гидоту,
аби завдати неприємностей одне одному. Президент, не заперечуючи по суті проти угоди,
що назрівала, всіляко затягував її підписання. Прем'єр-міністр усвідомлювала,
якими бідами їй загрожував провал переговорів, на які вона зробила вирішальну
ставку. Юлія Тимошенко наказала своїй делегації просто не озиратися на
президентське пирхання, припинила будь-які консультації з Києвом і рушила до
підписання угоди напролом.
Це третя точка зору. Є четверта, п'ята і так
далі версії, що йдуть коренями у буйну джеймс-бондівську конспірологію. Вони смішні
своїми сюжетами і, можливо, стануть захоплюючою основою для майбутніх
історичних детективів. Втім, із вироком, який щойно прозвучав, співвідносяться
навряд чи.
Юлія Тимошенко наказала своїй делегації просто не озиратися на президентське пирхання, припинила будь-які консультації з Києвом і рушила до підписання угоди напролом.
Коли Ю. Тимошенко із жахом раптово програла В.
Януковичу на виборах, законність яких у Європі мало хто заперечує, вона вся
віддалася думкам про реванш. Але і новий президент, в принципі чужий поезії, не
перейнявся милістю до переможених. Тут немає нічого дивного. У Франції нині
судять колишнього президента Жака Ширака. В Італії чекають-не дочекаються
припинення повноважень прем'єра Берлусконі, щоб пред'явити йому рахунок за
багатьма передбачуваними гріхами - від педофілії до ухилення від податків. Та й
взагалі зміна урядів у демократичних країнах переслідує одну із найголовніших
цілей, а саме: можливість спокійно, без погроз і саботажу, розібратися у гріхах
минулого режиму. Саме ця неминучість зміни змушує людей величезних повноважень
та широких владних можливостей постійно звіряти свої кроки із законом.
Диктатори на закон не озираються. Це робить їх
сміливцями на будь-яких переговорах. Ось характерний приклад із нашої історії.
У 1989 році, під час переговорів у Рейк'явіку, Горбачов та Рейган ніяк не могли
домовитися про скорочення ракет середньої дальності у Європі. Рейган хотів
скоротити їх кількість побільше, Горбачов опирався. У якийсь момент Горбачов
раптом сказав: якщо так, то давайте очистимо Європу від всіх ракет, аж до останньої.
Сказав і з задоволенням став спостерігати за колишнім актором, блідим від
непідробного жаху. Американського президента зазвичай називають найвпливовішим
політиком планети, але і він не міг дозволити собі такий рішучий крок без
дозволу Сенату США, без схвалення його кроків військовими професіоналами і громадською
думкою своєї країни.
Зміна урядів у демократичних країнах переслідує одну із найголовніших цілей, а саме: можливість спокійно, без погроз і саботажу, розібратися у гріхах минулого режиму.
В. Путіна подібні турботи давно вже не
обтяжують. Це зрозуміло. Але не обтяжували вони і Ю. Тимошенко. А ось це вже була
помилка. Можливо,якби вона стала президентом України, будь-які судові розгляди
вдалося б зам'яти, а з роками вся її переговорна самодіяльність поросла б
історичним забуттям. Однак не вигоріло.
Окрім семи років відсидки, колишнього прем'єра
присудили до повного відшкодування збитків, які, як підраховано, вона заподіяла
Україні. Це півтора мільярда гривень або приблизно 180 мільйонів доларів США.
Ю. Тимошенко вислухала вирок сидячи, назвала його помстою свого заклятого
недруга і, ще не покидаючи залу засідання, сказала, що режим Януковича скоро
впаде, причому не забула і злощасні головні убори, за які нинішній президент
отримав свій перший строк. "Шапку Мономаха не можна вкрасти, як ондатрову
шапку", - випалила вона в обличчя судді Печерського суду Родіону Кірєєву.
Як показує історичний досвід, в'язниця дуже
часто вирівнює шлях до найвищої влади. Із грязі в князі - процес настільки ж
природний, як і з князі в грязі. Засудження Юлії Тимошенко зайняло менше часу,
ніж довгий процес над єгипетським диктатором Хосні Мубараком. Але Мубарак
далеко, а Україна - не Єгипет і навіть не частково ошпарена Совєтами
Прибалтика. З позицій радянської владної спадщини, Україна - той самий
Челябінськ, тільки з Кобзарем у червоному кутку. Приклад рішучої Юлії змусить
пострадянських начальничків усе частіше лякливо щулитися ночами, але ще чіпкіше
триматися за неподільну владу в інший час доби.
***
У рубриці Огляд преси статті із закордонних
ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе
відповідальності за зміст даних матеріалів