НВО: Пригоди дозвукових крилатих ракет у Незалежній

Таємниця зниклих з України ядерних боєголовок досі не розкрита, але факт зникнення визнаний, - пише Сергій Гончаров у російському виданні Независимое военное обозрение.

Усім відомо, що в 90-ті роки Україна добровільно відмовилася від усієї ядерної зброї, стратегічних ракетних озброєнь і стратегічної військової авіації. Київ широко розрекламував ці кроки як доказ прихильності молодої держави справі миру і роззброєння. Менш відомо, що ця відмова була не зовсім добровільною, а відбувалася під досить сильним натиском як Заходу, так і Росії. І вже зовсім мало відомо, що доля частини ракетно-ядерної зброї що дісталася Україні від СРСР, досі не зрозуміла.

Дивна статистика

Україна відмовилася від ядерних боєголовок, кількість яких точно невідомо, і похибка їх підрахунку, за різними даними, сягає 200 одиниць. Можливо, це викличе здивування у читачів. Але для уважного спостерігача нічого дивного тут немає. Справа в тому, що після більш ніж 15 років з моменту повного виведення з України ядерної зброї (а це відбулося в ніч на 2 червня 1996 року) Міністерство оборони України так і не спромоглося точно поінформувати - скільки ж її вивезли?

Доходить до смішного. Відомо, що наземне стратегічне ядерне угруповання на території України налічувало 1240 боєголовок. Більше в головних частинах 130 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) УР-100Н УТТХ (РС-18, за класифікацією НАТО - SS-19 Stilleto) і 46 МБР РТ-23УТТХ (РС-22, за класифікацією НАТО - SS-24 Scalpel) фізично бути не могло. Але при цьому національне Міністерство оборони аж до кінця 2001 року звітувало спочатку про "більш ніж 1600" таких боєголовок, а в 2002-2010 роках - про 1272 одиниці!

Після більш ніж 15 років з моменту повного виведення з України ядерної зброї (а це відбулося в ніч на 2 червня 1996 року) Міністерство оборони України так і не
спромоглося точно поінформувати - скільки ж її вивезли?

Після завершення виведення боєголовок МБР з України державним інформаційним агентством Укрінформ було офіційно повідомлено (пізніше ця інформація була видалена з стрічки агентства, але збереглася у вторинних джерелах) про виведення тільки 1271 боєголовки. Розбіжність в одну боєголовку представляє відомий інтерес з урахуванням того, що йдеться не просто про ядерний боєприпас, а про ядерний боєприпас потужністю 550 кілотонн (для порівняння - ядерна бомба, скинута на Хіросіму, мала потужність всього 12 кілотонн).

Схожі "недоладності" були і з важкими стратегічними бомбардувальниками, які підпадають під скорочення за Договором СНО-1 (START-1). Як відомо, Україна успадкувала від Радянського Союзу 44 такі машини. Але при цьому Головне командування ВПС країни протягом низки років наполегливо стверджувало, що має лише 42 такі літаки. Хоча йшлося зовсім не про дрібниці, а про 200-тонні машини вартістю (навіть з урахуванням їх поганого технічного стану) кілька десятків мільйонів доларів США кожна.

Аналогічний безлад був і з озброєнням цих бомбардувальників крилатими ракетами Х-55 (РКВ-500, за класифікацією НАТО - AS-15 Kent). Вивезення їх боєголовок до Росії було проведено ще в 1992 році в обмін на зустрічні поставки ядерного палива для українських атомних електростанцій. А навколо самих ракет почався складний торг за участю Києва, Москви і Вашингтона. Закінчилася справа тим, що в 1999 році сторони досягли компромісу: 581 ракета (включаючи всі здатні нести ядерні боєголовки) разом з тими їхніми носіями (важкими бомбардувальниками), які ще здатні літати, відправляються в Росію як розрахунки за газові борги української сторони.

Міністерство оборони РФ отримало 581 крилату ракету? Отримало. А те, що Україна досі вважає, ніби продала в Росію 587 одиниць, то це проблема Києва

Незатребувані Росією ракети (487 одиниць) та бомбардувальники ліквідуються за фінансової допомоги і під контролем Сполучених Штатів. Програма виконувалася протягом наступних двох років. Причому робилося це не просто публічно, а навіть з деякою помпою - як черговий великий крок Києва у сфері стратегічного роззброєння.

Правда, вже тоді були зафіксовані деякі неузгодженості. До кінця 2000 року, згідно з офіційними даними української сторони, 581 одиниця Х-55 вже повинна була перебувати в розпорядженні Дальньої (стратегічної) авіації ВПС Росії. І тут Москва заявила: від Києва отримано тільки 575 крилатих ракет. В Україні швидко вловили натяк і вже в 2001 році недостача (у розмірі шести ракет) була Росії компенсована. Після чого там про угоду воліли більше не згадувати. І справді, Міністерство оборони РФ отримало 581 крилату ракету? Отримало. А те, що Україна досі вважає, ніби продала в Росію 587 одиниць, то це проблема Києва.

Тим часом, українські запаси крилатих ракет успішно утилізують і незабаром офіційні представники Міністерства оборони України рапортують про ліквідацію 483 одиниць Х-55. Трохи пізніше ця цифра зросла до 487 одиниць. А тепер елементарна задача на складання і формальну логіку: 587 + 483 (або 487) = 1070 (або 1074) відповідно. Так як же з кількості 1068 крилатих ракет вдалося ліквідувати 1074 одиниці? Елементарна логіка тут не допомагає, і слід закликати, очевидно, фахівців зі сфери паранормальних явищ. Втім, на цьому "пригоди" Х-55 в Україні не закінчилися, але про це трохи пізніше.

Міністерство оборони чомусь досі вважає, що навіть за правилами зарахування їх було 1944 (що означає фактичну чисельність ще на кілька сотень одиниць більше)

А поки також зауважу, що українські військові не змогли навіть (за 17,5 року з дня остаточної ратифікації Україною СНВ-1/START-1 в лютому 1994 року) обчислити: скільки ж ядерних боєзарядів значилося за стратегічними ядерними силами України за виробленими цим договором правилам підрахунку (ці правила передбачають зарахування не фактичної кількості боєголовок, а якоїсь умовної за спеціальною методикою). Так от, за ним Україні повинно було бути зараховано 1592 боєголовки (при фактичній кількості розгорнутих 1868 одиниць), але Міністерство оборони чомусь досі вважає, що навіть за правилами зарахування їх було 1944 (що означає фактичну чисельність ще на кілька сотень одиниць більше). І це далеко не вичерпний список ядерних (і не тільки ядерних) "статистичних непогодженостей", що допускаються українським оборонним відомством.

Дивовижні історії

Найбільший інтерес викликає, природно, доля тактичної ядерної зброї (зважаючи на її потенційну придатність для використання в терористичних цілях). Відразу зауважу, що Київ ніколи не публікував точної кількості виведених з території Україна тактичних ядерних боєприпасів - повідомлялося тільки, що їх було "близько 2500" або "більш як 2500". Яка з цих цифр більше відповідає дійсності, встановити не можливо, оскільки обидві вони одночасно фігурували в інформаційних повідомленнях Міністерства оборони України.

Як би там не було, з урахуванням 1272 боєголовок МБР, загальна кількість ядерних боєзарядів в Україні в період її виходу зі складу СРСР мала становити, за даними Міністерства оборони країни, приблизно 3720-3820 одиниць. Однак у квітні 2002 року тодішній перший заступник начальника Генерального штабу Збройних сил України генерал-лейтенант Микола Пальчук цілком офіційно повідомив від імені Генерального штабу: "Всього за роки функціонування Збройних сил України більш ніж 4 тисячі ядерних боєприпасів вивезено за межі України".

Київ ніколи не публікував точної кількості виведених з території України тактичних ядерних боєприпасів - повідомлялося тільки, що їх було "близько 2500" або "більш як 2500"

До речі, саме ця обставина, мабуть, і дала підстави лідеру Комуністичної партії України заявити у вересні 2002 року, що "двісті розташованих на території України ядерних боєголовок Радянської Армії перебувають невідомо де". Пам'ятається, офіційна влада тоді звинуватила українських комуністів у "політичних спекуляціях". Але, погоджуючись з тим, що політика не є справа кристально охайна, важко все-таки не сприймати, як наводить на сумні роздуми факт, що після 15 років з моменту офіційного виведення ядерної зброї з території України Міністерство оборони країни та Генеральний штаб Збройних її сил не можуть домовитися навіть між собою - а скільки ж її, власне, на території України було?

Зрозуміло, в зв'язку з вищевикладеним певний інтерес має офіційна точка зору Міністерства оборони України на ядерні "білі" і "сірі" плями в новітній військовій історії країни. Автор цих рядків двічі (в 2004 і 2011 роках) намагався прояснити ситуацію, скеровуючи до Міністерства оборони України відповідні запити (такий механізм передбачений чинним національним законодавством).

Уперше після майже місячного роздуму Міністерство оборони виявилося достатньо люб'язним і надіслало відповідь, яка, втім, викликала не менший подив, ніж публікувалися раніше офіційними військовими колами відомості. Наприклад, з'ясувалося, що "інформація про кількість ядерних боєприпасів, які перебували і в подальшому були вивезені з території України, має обмежений доступ і відповідно до статті 31 Закону України Про державну таємницю не підлягає розголошенню в засобах масової інформації". У світлі того, що військову таємницю дійсно варто зберігати, ця заява виглядала б цілком переконливою, якби не низка обставин відверто анекдотичного характеру.

Міністерство оборони і Генеральний штаб Збройних сил України просто не володіють
всією повнотою інформації про долю колишнього на території країни ядерного арсеналу

По-перше, відповідна стаття закону про державну таємницю регламентує порядок передачі секретної інформації іноземним державам. Тому так і залишилося загадкою, чи то відповідь Міністерства оборони України є тим, що юристи називають "частковим визнанням де-факто" газети, в якій тоді працював автор, і самого автора цих рядків суб'єктами міжнародного права, чи то це закамуфльоване звинувачення співробітників видання в тому, що вони агенти іноземних спецслужб. Чи то це є ознакою юридичного невігластва представників міністерства. Останнє, звичайно, найбільш ймовірно, але наводить на сумні роздуми у зв'язку з тим, що відповідь військового відомства готувалася не де-небудь, а в Центрі забезпечення реалізації договорів Генерального штабу Збройних сил України. Іншими словами, в підрозділі, де відповідне законодавство повинні були б (принаймні теоретично) знати.

По-друге, було абсолютно незрозуміло, як із заявою про необхідність зберігати таємниці узгоджуються інші заяви. Адже і Міністерство оборони, і Генеральний штаб Збройних сил України неодноразово публікували інформацію про кількість ядерних боєприпасів, вивезених в Росію з території країни. Інша справа, що інформація ця була дуже приблизною, а головне - одні офіційні відомості суперечили іншим.

По-третє, тим більше незрозуміло було, яким чином збереження в таємниці відомостей про процес ядерного роззброєння України має "життєво важливе значення" для національних інтересів (що за законом тільки й може бути підставою для їх засекречування). Адже останній ядерний боєприпас залишив територію України в 1996 році (тактичну ядерну зброю було виведено ще в травні 1992 року) і його було ліквідовано під міжнародним контролем в 2001 році (у всякому разі така офіційна точка зору).

У світлі вищевикладеного логічним виглядало тільки одне пояснення - Міністерство оборони та Генеральний штаб Збройних сил України просто не володіють всією повнотою інформації про долю колишнього на території країни ядерного арсеналу. І багато років відчайдушно намагалися приховати цю обставину посиланнями на "державну таємницю".

Згідно з настільки ж офіційними даними Міністерства оборони України до Росії в цей раз було поставлено 31 ракету такого типу. Куди зникли ще дві 106-тонні
ракети - також залишається таємницею

Тільки у 2011 році Міністерство оборони, нарешті, визнало цей скандальний факт, офіційно повідомивши 17 жовтня 2011 року відповідь на черговий запит: "Відомостей про точну кількість тактичної ядерної зброї, вивезеної з території України, у Генеральному штабі Збройних сил України і Міністерстві оборони України немає". Як Міністерство оборони може в таких умовах гарантувати, що всю ядерну зброю, знайдену на території України, дійсно було вивезено до Росії і справді ліквідовано? Питання залишається як і раніше відкритим і тепер.

Оборонне відомство України також не може дати відповідей і на низку інших неприємних питань. Наприклад, як вийшло, що офіційно останні ракети УР-100Н УТТХ були ліквідовані або виведені з території України ще до 1999 року, а три роки потому раптом виявилося, що у Києва їх є 31 одиниця? До речі, ще в квітні 1998 року парламентська Тимчасова слідча комісія з перевірки можливих фактів несанкціонованої торгівлі зброєю зацікавилася листом заступника міністра оборони - командувача 43-ї ракетної армії генерал-полковника Володимира Міхтюка від 17.12.1997 року, відповідно до якого Міністерству оборони Росії були продані 24 МБР цього типу. Депутатів Верховної Ради тоді дуже хвилювало: куди ж поділися гроші від цієї "комерційної операції"? Але вони пропустили, мабуть, найцікавіше: з 24 УР-100Н УТТХ, відправлених (згідно з документами) до Росії, туди потрапило лише 19. Доля решти п'яти ракет (кожна масою 106 тонн з дальністю стрільби до 10 тис. км, розрахована на шість ядерних боєголовок по 550 кілотонн тротилового еквівалента) і до цього дня покрита мороком невідомості.

До речі, цікаво, що, хоча Україна і зобов'язалася декларувати перед ООН факти передачі іншим країнам так званих конвенціальних видів озброєнь (у цю категорію входить і вся ракетна зброя - від переносних зенітно-ракетних комплексів до МБР), вищеописана угода в базу даних UNROCA - United Nations Register Of Conventional Arms (Регістр звичайних озброєнь ООН) чомусь не потрапила. Можливо, саме тому, що в цій "комерційній операції" не сходяться кінці з кінцями.

Не все гаразд і з угодами, які опинилися в базі даних UNROCA. Так, у 2002-2004 роках Україна (як було офіційно повідомлено ООН) поставила ще 29 одиниць уже згадуваних МБР УР-100Н УТТХ в Росію. Угода абсолютно законна і не викликає підозр, якби не одна деталь: згідно з настільки ж офіційними даними Міністерства оборони України до Росії в цей раз було поставлено 31 ракету такого типу. Куди зникли ще дві 106-тонні ракети - також залишається таємницею.

Чи є х-55 в Ірану?

"Україна знову повинна довести, що вона має надійну систему експортного контролю, здатну ефективно "піклуватися" експортом як зброї, так і високих технологій, у тому числі військового та "подвійного" призначення" - під такими або приблизно такими "шапками" йшли навесні 2005 року багато аналітичних статей в українських ЗМІ.

Необхідність чергових доказів виникла після того, як тодішній генеральний прокурор України Святослав Піскун в березневому від 2005 року інтерв'ю британській Financial Times визнав: його країна продала 12 крилатих ракет Х-55 Ірану та ще 6 - Китаю. Правда, пан Піскун наголосив, що ракети не мали бойових частин. Втім, незабаром прес-служба прокуратури України заявила, що слова її керівника були витлумачені не зовсім правильно. "Це контрабанда", - зауважив представник прес-служби.

Звичайно, це важливий нюанс. Адже якщо в продаж крилатих ракет Ірану і Китаю були залучені офіційні державні структури, то тоді Україна грубо порушила режим контролю за ракетними технологіями. Якщо ж це контрабанда, яка була до того ж хоч і з запізненням, але виявлена ​​українськими секретними службами, то справа виглядає як ніби й не так скандально. Але в реальності в цій історії дуже багато "білих плям". Зокрема, важко позбутися відчуття, що така операція не могла бути проведена силами тільки невеликої групи контрабандистів.

Важко позбутися відчуття, що така операція не могла бути проведена силами тільки невеликої групи контрабандистів

У січні 2005 року народний депутат України Григорій Омельченко оприлюднив на сесії Верховної Ради України депутатський запит до генерального прокурора Святослава Піскуна та голови Служби безпеки України, генерал-полковника Ігоря Смешка про надання національному парламенту повної інформації щодо обставин незаконного продажу за кордон крилатих ракет і супутнього військового майна в 1999-2001 роках посадовими особами державної компанії Укрспецекспорт і Служби безпеки України.

У зверненні пана Омельченка стверджувалося, що перед цим крилаті ракети були сховані на складах Міністерства оборони України, хоча за документами, підписаними високопосадовими особами цього міністерства, вони значилися як ліквідовані. У відповідь Служба безпеки України повідомила, що в 2004 році "було виявлено та припинено діяльність міжнародної злочинної групи торговців зброєю, яка намагалася незаконно вивезти за межі України 20 крилатих ракет повітряного базування типів Х-55, Х-55М радянського виробництва, здатних нести ядерний заряд, а також інші товари військового призначення". 17 лютого 2004 Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом контрабанди крилатих ракет Х-55 та іншого озброєння за межі України.

Х-55 - це 1700-кілограмова (забезпечена додатковими паливними баками модель Х-55СМ трохи важча) дозвукова крилата ракета повітряного базування, при польоті огинає рельєф місцевості на гранично малій висоті. Вона призначена для знищення за допомогою ядерної бойової частини потужністю 200 кілотонн стратегічних об'єктів із заздалегідь відомими координатами на відстані до 2500 км (модифікація Х-55СМ - до 3000 км). Носіями цих ракет, офіційно прийнятими на озброєння Дальньої авіації СРСР 31 грудня 1983 року, є важкі стратегічні бомбардувальники Ту-95МС-6 і Ту95МС-16 (за класифікацією НАТО - Bear-H) і Ту-160 (за класифікацією НАТО - Blackjack). Ту-95МС-16 може нести 16 одиниць Х-55, Ту-160 - 12 одиниць Х-55СМ. Після розпаду СРСР частина ракет і їх носіїв залишилася за межами Росії. Як вже говорилося вище, в 1999-2000 роках 581 (за українськими даними - 587) крилата ракета Х-55 і Х-55СМ була вивезена з України в Росію в рахунок боргу Києва за поставки природного газу.

Кінці з кінцями не зійшлися

Але повернемося до контрабандної операції. Слідством встановлено і констатувалося в депутатському запиті пана Омельченка, що в міжнародній злочинній групі, яка здійснила вказані незаконні операції з контрабанди за межі України крилатих ракет, діяли: генеральний директор компанії Укравіазаказ, громадянин України Володимир Євдокимов; громадяни Росії Олег Орлов, Євген Шиленко, а також такий собі Г. К. Шкіньов; і громадянин Австралії Хайдер Сарфраз. На початку 2000 року підприємець Олег Орлов (якого в 2001 році Рада Безпеки ООН звинувачувала у незаконних поставках зброї до Анголи) і його представник в Україні Євген Шиленко надали через державну компанію Укрспецекспорт її дочірньому підприємству - спеціалізованій зовнішньоторговельній фірмі Прогрес - підроблений контракт від імені російської компанії Росозброєння (попередник нинішнього Рособоронекспорту) і фальшивий сертифікат кінцевого користувача від Міністерства оборони Росії на постачання в цю країну 20 крилатих ракет.

Григорій Омельченко стверджує: тодішньому генеральному директору Укрспецекспорту Валерію Малєву було відомо, що крилаті ракети вивозились не в Росію, а в інші країни і що для цього використовувалися фіктивні документи. При цьому до Ірану було надіслано також наземне технічне обладнання для підготовки ракет перед польотом і відряджені фахівці для навчання іранського персоналу.

Тодішньому генеральному директору Укрспецекспорту Валерію Малєву було відомо, що
крилаті ракети вивозились не в Росію, а в інші країни і що для цього використовувалися фіктивні документи

Що ж до долі як точно встановлених, так і передбачуваних учасників цієї історії, то для більшості вона виявилася досить сумною. Заарештований у квітні 2004 року єдиний український обвинувачений у справі контрабанди крилатих ракет - колишній співробітник Головного управління розвідки (нині це самостійна Служба зовнішньої розвідки України) Служби безпеки України Володимир Євдокимов в червні 2005 року отримав 6 років ув'язнення. Решті пощастило ще менше.

У липні 2004 року пан Орлов був заарештований в Чехії. Коли вирішувалося питання про його екстрадицію в Україну, Орлов переніс інсульт і практично перестав говорити: під час судових засідань росіянин ледве міг вимовити власне ім'я і дату народження. За словами адвокатів, він забув англійську і навіть рідну російську мову. Спочатку офіційно вважалося, що інсульт став наслідком слабкого здоров'я пана Орлова. Однак під час його депортації з Чехії в Україну співробітники Служби безпеки України заборонили будь-які контакти з підозрюваним, пояснивши, що змушені прийняти суворі заходи безпеки, тому що в чеській в'язниці на підозрюваного було скоєно замах.

Це не дуже допомогло. У липні 2007 року Олега Орлова задушив в госпіталі слідчого ізолятора в Києві якийсь Кулешов (офіційно визнаний неосудним). П'ятьма роками раніше, у березні 2002 року, близький до президента Леоніда Кучми генеральний директор Укрспецекспорту Валерій Малєв загинув у загадковій автокатастрофі. У січні 2004 року, катаючись на квадроциклі, розбився генеральний директор SH Heritage Holding Limited Хайдер Сарфраз (він був посередником у контактах з іранською стороною). У тому ж місяці в ПАР у своєму автомобілі було підірвано українського бізнесмена Сергія Петрова, колишнього главу консалтингової фірми Far West Ltd. За деякими даними, комерсанта не влаштувала сума, яку він отримав від контрабандної операції, після чого пан Петров здав компаньйонів німецькій поліції.

На підставі наявних у матеріалах справи і перевірених у суді доказів можна говорити про типове шахрайство щодо Ірану і Китаю, які намагалися отримати зброю, а їм поставили старий мотлох

Також у цій справі, окрім інформації із заяв панів Омельченка і Піскуна і комюніке Служби безпеки України, є низка цікавих уточнюючих деталей, які повідомив адвокат Богдан Ференц, який захищав в суді пана Євдокимова. На його думку, на підставі наявних у матеріалах справи і перевірених у суді доказів можна говорити про типове шахрайство щодо Ірану і Китаю, які намагалися отримати зброю, а їм поставили старий мотлох.

"По-перше, - заявляє пан Ференц, - це були ракети 1987 року випуску. Їх експлуатаційний ресурс становить 8 років. Згідно з інструкцією, продовжити його можна тільки за допомогою конструкторів заводу-виробника. Цього не робилося. Також з України до Росії була вивезена вся технічна документація на ці ракети. Всі боєголовки, основна складова зброї, також були відправлені до Росії. Крім того, в суді допитали колишнього головнокомандувача ВПС України генерал-полковника Віктора Стрельникова, який оглядав в Ірані ці ракети і стверджував, що на них було написано "навчальні" і що вони були некомплектні". "Ми констатуємо, що Ірану і Китаю зброя не поставлялася, - заявляє Богдан Ференц. - Ми називаємо це "виробами".

Через пана Омельченка стало також відомо, що Служба безпеки України порушила ще одну кримінальну справу за "пособництво Володимиру Євдокимову та іншим особам у здійсненні контрабанди" стосовно посадових осіб компанії Прогрес, дочірнього підприємства "Укрспецекспорту (українського державного монополіста в галузі експорту та імпорту військової і продукції, що має подвійне призначення), якихось Самойленка (директор), Сеніна (заступник директора) і Бурковського. Однак розслідування щодо них не було завершено у зв'язку з тяжкою хворобою Самойленка. Що, втім, не завадило цьому пану бути свідком у кримінальній справі проти Володимира Євдокимова.

Нарешті, Григорій Омельченко стверджує, що про всі угоди зі зброєю знав другий президент України Леонід Кучма, і вважає, що його діям також треба дати правову оцінку. Але цього не було зроблено навіть в період президентства Віктора Ющенка і навряд чи буде зроблено при президенті Вікторі Януковичі.

Все-таки понадкушували

У лютому 2004 року Міністерство закордонних справ України заявило: "Що стосується ядерної зброї колишнього СРСР, слід ще раз підтвердити, що виконуючи зобов'язання за двосторонньою Угодою з Російською Федерацією про порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні передзаводські бази Російської Федерації з метою їх розукомплектування і знищення від 11 квітня 1992 року, Україна ще в травні 1992 року забезпечила вивіз до Російської Федерації усіх тактичних ядерних боєприпасів. 1 червня 1996 завершився процес вивезення з території України в РФ стратегічних ядерних боєприпасів. Таким чином, Україна своєчасно і повністю виконала свої зобов'язання щодо ядерної зброї, що була успадкована нею від колишнього СРСР ".

У коментарі було також зазначено, що в ході українсько-російських консультацій у липні 2003 року з питань виконання двосторонніх угод щодо ліквідації ядерних боєзарядів, вивезених з території України, російська сторона підтвердила, що всі ядерні тактичні та стратегічні боєприпаси вивезені з України і ліквідовані на відповідних підприємствах Російської Федерації під наглядом українських спостерігачів.

Таємниця долі радянської "ядерної спадщини" в кількості не менш як 180тактичних ядерних боєголовок і щонайменше кількох стратегічних ракет(міжконтинентальних
балістичних і крилатих) залишається досі нерозгаданою

Наголошувалося і на тому факті, що в Міністерстві оборони колишнього СРСР існувала "жорстка потрійна система контролю пономерного обліку і наявності ядерних боєприпасів", яка в подальшому була успадкована 12-м (ядерно-технічним) Головним управлінням Міністерства оборони Російської Федерації. А "після завершення вивезення ядерних боєприпасів з території України спільною комісією Міністерства оборони України та Міністерства оборони Росії було здійснено пономерний облік вивезених ядерних боєприпасів та були перевірені сховища, де такі боєприпаси зберігалися".

Це офіційна позиція України, якої Київ дотримується і зараз. Позиція ця має лише одну ваду. Як показують наведені вище факти (варто особливо зауважити, що факти офіційно визнані) цій позиції абсолютно неможливо вірити. Звичайно, малоймовірно, що радянська ядерна зброя, яка дісталася Україні, потрапила "не в ті руки". В іншому випадку її нові власники напевно вже давно б проявили себе з найжахливішої сторони. Але все ж таємниця долі радянської "ядерної спадщини" в кількості не менш як 180 тактичних ядерних боєголовок і щонайменше кількох стратегічних ракет (міжконтинентальних балістичних і крилатих) залишається як і раніше нерозгаданою.

Автор цієї статті є переконаним прихильником максимально широкого розповсюдження суспільно значущої інформації. Проте категорично не прийнятний підхід, коли доступна вільно суспільно значуща інформація використовується, щоб робити на ній гроші. Тому автор заявляє: використання інформації Стокгольмським міжнародним інститутом дослідження проблем миру (Stockholm International Peace Research Institute, SIPRI) та його контрагентом в Україні - Українським центром економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, що міститься в цій статті, можливо лише за письмовою згодою автора. Решта ж фізичні та юридичні особи можуть користуватися викладеною вище інформацією абсолютно вільно - зрозуміло, за умови посилання на джерело.

***

У рубриці Огляд преси статті із закордонних ЗМІ про Україну публікуються без купюр і змін. Редакція не несе відповідальності за зміст даних матеріалів.